Депозит

Депозит

• Чогось Теї так довго немає. Ти не знаєш, куди вона сьогодні пішла?

• Та може на скрипці.

• Та де, в неї скрипка по четвергах.

Рипнули двері. Почувся шум у веранді: хтось зайшов.

• А мама є?

• Є. А ти є? Де ти так довго була?

До кімнати зайшла світловолоса дівчинка. Худа, висока, одягнута в блідо-рожеву шовкову сорочку та довгу блакитно-коралову спідницю, вона виглядала на років 14, хоч мала 12. Її тонка шкіра на обличчі здавалось відпрозорювала дитячу енергію та допитливість. Сині, як два озерця, очі, жваво бігали по кімнаті, шукаючи, де б то впасти та відпочити. Зрештою, дівчинка жбурнула наплечник на крісло, а сама вмостилась на синій мякий диван.

• Ну… Я скажу лише завтра.

• А чого завтра?

• Бо я пообіцяла.

• Все добре? Кому ти пообіцяла?

• Так, все добре. Більше нічого не скажу.

Тея була старшою дитиною у сім'ї. Молодшим був Петро. Тея вчилась в 6 класі і дуже любила все, що пов’язане з квітами: садити, полоти, сапати, поливати, розмовляти, отримувати. А дівчину дуже любила бабця. Достоту, як Тея квіти: розмовляла з онукою, в дитинстві годувала, бавила, водила до школи, на музику.

- Будеш їсти? - мамин голос.

- Ну та ясно, що буде, - бабчин голос.

- Ні, я не голодна. А де Петро? - Теїн голос.

Двері рипнули знову. Через декілька секунд почувся чіткий рівномірний стукіт по дверях, після чого в кімнату зайшов чоловік: чорна сорочка, від якої розносився приємний запах порошку, чорні штани з великими кишенями, чорні мешти, напуцовані до блиску, габаритний наплічник з тисячами і однією кишенею і з великою пляшкою води, прикріпленої збоку, два карабіни, причіплені за кишені наплечника. Його висока та кремезна постать нагадувала постать митрополита Андрея Шептицького. У його понурих очах кольору каштану можна було прочитати неймовірну глибину і трохи смутку. Довга борода додавала віку і виглядав він на років 50, хоч насправді мав 44.

- Сла-ва Ісу-су Хрис-ту! - повільно, наголошуючи на кожному складі, привітався таємничий гість.

- Слава навіки! Остапе, ми якраз готуємо обід, сідаєш з нами?

Теїна мама не була симпатичною жінкою, зате дуже красивою. Очі вона мала сіро-блакитні, в них і справді можна було втопитися. Цинамонового кольору волосся, зв’язане у хитромудрий хвіст, надавало жінці вигляд дівчинки-підлітка. Світле обличчя випромінювало життєву радість. А от успадкований від батька ніс, злегка кривий, зовсім не вписувався у прекрасну картину жіночого обличчя. Славі було 35.

- Хм… - пробурмотів Остап, Славин брат.

- Тею, поможи, будь ласка, розкласти тарілки, - попросила бабця.

Остап вмостився на диван, відкрив наплічник і почав щось там шукати.

- А де наш козак?

- Він в цьоці Оксани. Вона йому обіцяла каву зробити за те, що прополов грядку. Як він тішився, коли почув, що йому зроблять справжню каву.

Жінки і далі клопоталися на кухні, а Тея присіла навпроти дядька.

- А правда душевні страждання важче пережити від фізичних? - запитала Тея.

- Хм… - почав її дядько - це важко сказати. Бо і фізичні страждання можуть бути дуже сильними.

- А для чого молитися «Господи помилуй», якщо я не знаю, за що мене може Бог помилувати? - Тея.

- Гм… . Знаєш, уяви, що Бог – це Світло. Чим ближче до Нього підходиш, тим краще бачиш: і себе, і світ навколо. Чим людина ближче до Бога, тим більше вона розуміє, яка вона темна, а який Бог світлий.

- Значить я дуже далеко від Бога… .

- Завжди молись, нехай це буде коротка молитва, але повторяй її, коли їдеш у маршрутці чи йдеш по вулиці. І не змінюй, якщо вже почала однією молитися, то тією молитвою і молись.

- Все готово. Молимось, - це була мама.

Остап та Тея підвелися, всі перехрестилися і помолились «Отче наш», після чого Остап проказав:

- Христе Боже, благослови їду і пиття рабам Твоїм, бо Ти Святий єси нині, повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Двері вкотре рипнули. Через декілька секунд у кімнату зайшла жінка років 40.

- Слава Ісусу Христу!

- Слава навіки!

- О, я якраз вчасно! - сказала новоприбула.

- Марино, сідай з нами обідати, - запропонувала Слава.

- Остапе, а що ви з Теєю в банку робили? Я якраз виходила з магазину, то вас бачила через дорогу. Але ви мене не бачили, тому, думаю, не буду кричати.

Слава здивовано подивилась на Тею, потім на Остапа. Чоловік нітрохи не змінився з вигляду, хоч відчувалось, що він був розчарований. Потім він подивився на Тею і сказав:

- Ну що, для чого ми туди ходили?

- А можна вже розказати?

Теїн дядько похитав головою.

- Мені дядько відкрив депозит.

- Депозит? Остапе, не треба було. Ти ж вже їдеш в Австрію, тобі гроші потрібні - заломила руки Слава. - А на скільки?

Всі звернули очима на Тею, а та швидко закліпала очима.

- 10 000. - відповіла дівчина.

- От винахідник! – сідаючи до столу, сказала Марина.