Друзі, розведені Долею

Колись мала дівчинка, років семи, може трошки більше, ніхто не знав її віку, кинула до зілля своєї наставниці крихітну квіточку. І з того часу у неї з’явився молодший друг, що дратував питаннями не гірше вчительок.

Тепер ця дівчинка виросла, в неї є свій чарівний капелюх і декілька світів за плечима, які вона досліджувала. Після закінчення навчання їх з тою квіточкою, тоді зовсім дітей, розвели в різні сторони шляхи і з того часу не зводили ніколи. І то була помилка Долі, на чиїх руках, якби вони існували, була кров усіх, кого в війни штовхали ці двоє.

Тепер чарівниця склонилася над світлою фігурою, що була схожа на янгола, розглядаючи її. На світлому одязі розпливалася пляма такої яскравої крові, що було легко повірити що це створіння не людина, І воно ж нею таки не було. Можна бути впевненою, що поранення від меча, який наскрізь пройшов старого друга, вже проросло травою. Та трава зрощувала кістки й поражені тканини, не звертаючи уваги на те, як страшно все виглядало. І якщо б це сталося з звичайною людиною, це вважалося б за прокльон, але ж у цих чарівників все не як у всіх.

— Ти як той чахлик невмирущий, квіточка, зізнавайся, де твоя смерть похована? — дівчина тицьнула між чужих бровей, привертаючи до себе увагу, якщо вона могла зосередитимь на комусь.

Повіки розтулилися, а очі світлі, немов небо у літній спекотний день над степом, подивилися на неї, як на створіння тіней, що випадково з’явилося перед однією з трьох Їх Величностей не в той час і не в тому місті. В лице дівчини полетів прокльон, що зірвався з пальців-тростинок. Ледве встигла відьма відлетіти від майже мертвого друга, що зараз скочив на ноги і почав один за одним створювати заклинання і посилати їх в бік темної фігури. А та навіть майже підсковзнулася на комусь, виходячи з-під удару. Нажаль, було навкруги все в крові і тілах брухлі, що вирішили погризтись між собою. І зараз під руками знаходилося багато чого, що можна жбурнути на чари, щоб обнулити їх. Але несподівані слова змусили замерти на місті, підставляючись під якесь закляття болі, що скручувало внутрощі в вузол.

— Знов ти, огидь тіньова, от як спалю тебе й розвію над хмарами! Коли ж ти відчепишся від мене!? — прокричали, видно, не вперше.

— Я тебе, звісно, також рада зустріти, давно не бачились, все таке, але що з тобою, любий друже? — хрипить, не зважаючи на біль, встаючи, дівчина, — Чи ти забув, Ромі, як твоя ліпша подружка виглядає?

— Ххах, звісно, звісно, Діана, ми ж не раз таке проходили, вірно?

Невидимі мотузки таки зв’язали чарівницю, та впала на чийсь м’який бік і випадково прикусила язика, що виявилось неприємно. Вона тяжко дихала, не маючи змогу заспокоїти полохливе серце. Таку Ромашку Діана не очікувала, здавалося, що її близька людина цей час зходила з розуму трохи якісніше, ніж вона. Навіть їй не видилося щось схоже на її рідну душу.

— Тільки спробуй спалити мене, і я покажу тобі, як відьми в інших світах вміють мстити. Ти місяць себе зростити не зможеш.

— Якщо б це була реальна Ді, вона б сказала щось на кшталт, кхм, кхм, — він театрально вигнув руки, — О, ні, люба квіточка, здається, ти зовсім з глузду з’їхав, розмовляєш сам з собою. Ти ще не ходив до лікаря? Й не треба, вони з’їдять душу і потім скажуть, що то так було. Гайда пити чай, я знайшла такі трави, тобі сподобається це. І вона б була права, я б був не проти випити чаю

— Якщо б ти не пулявся прокльонами, я б тебе пригостила і чаєм, і печивом, але ні, наші зустрічі повинні бути такими, що земля здригається!

Біля неї присіли, забруднюючи одяг ще більше. Знизу, так близько, було добре видно, що біла тканина покрита золотими рунами, крихітними з якусь букашку розміром, що зливалося в візерунок і створювали враження, наче увесь одяг золотий, мабуть, дуже тяжкий.

— У тебе ніколи не виходило підробляти її в таких подробицях, ти ростеш? Дивно. — Він провів пальцями по тремтячім на капелюсі квіткам, що звикли до тендітних дотиків, а не таких, трохи незвичних до подібного.

— Знаєш, якщо ти не вставиш свої мізки, це зроблю я.

— Сили мені, як вигадка може робити.. ГЕЙ!

Вигукнув від чужої ноги що добренько пройшлася спиною, випадково розкриваючи поранення. Діана посміхнулася другові, що, о, боги цього світу, нарешті, побачив саме її, дивлячись в майже чорні очі. Цей друг почухав за вухом, розмірковуючи, а потім підхопив на руки подругу, яку довго не бачив і поніс кудись. Під крики і брикання все ще зв’язаної дівчини вони декілька разів майже впали в купу тіл, але прийшли до намету. А той намет, більше схожий на дім, мав крихітну кухню. На ній квітка поставила кип’ятитись воду щоб єдина, хто розбирається в травах серед них, мала змогу створити найсмачніший у всесвіті чай.

— Як ти тут опинилася, о “Діво Війни”? — світлий, якщо дивитися на одяг, чарівник присів за стіл напроти сестри по навчанню.

— Як і ти. і, боги мені свідки, ще раз так обізвеш мене, я на тебе чай виплесну, “Янголе Меча”.

— Не посмієш, діво — каже, недовірливо, прищурюючи очі.

— …

— АГОВ! Ти сама казала, що шукала ці трави вісім років, що за чорт тебе вкусив??

— Чорт за ім’ям “НеБачилаЛіпшогоДругаДвадцятьРоків”. Ти спеціально ховався від мене, чи що?

— Шляхи Долі не знає навіть доля, наші шляхи такі ж несподівані.

— Не вірю, що ти таке кажеш, — сміється, відхльобуючи трохи чаю, налитого до чашки з чайника.

— Та це не я, а Вони кожен раз так відповідали, все робили щоб ми не побачились

Скривився, наче лимона з’їв, поки Діана його розглядала. Потім вона поклала на тонку бліду руку свою і сказала:

— Скільки б ми не були далеко один від одного, я все одно пам'ятатиму тебе і буду шукати, квіточка. Обіцянка на мізинчиках?

— Аххах, обіцянка на мізинчиках, звісно. А я гадав — ти про неї забула.

— Про таке ще забудеш!

Тепер чарівниця зустріла свого друга і може перестати хвилюватись за його долю, може пити чай і дивитися на знайому посмішку, поки їх знови не розведуть шляхи.