Що несуть лелеки на крилах?

Останні промені стомленого сонця плутаються у волоссі.

Пухнасті рожеві хмарки на чорному полотні. "Ця схожа на твого плюшевого ведмедика, Катрусю," — я не відводжу очей від неба. П'ятий день народження. Малесенькі круглі оченята, наче озерця, наповнюються сльозами щастя. М'яке рожеве ведмежатко, якого Катя назвала Мрія. Завжди усміхнена тваринка спала тепер щоночі з дочкою під ковдрою. Ми разом ховалися від грози. "Я вас обійму і не буде страшно," — її голос посеред цвинтарної тиші сонного міста. Гаряче какао з корицею. Засинаємо миттєво. Тиша. Її дихання. Нехай реальність буде такою хоча б мить. Час завмирає. Зупиняється тут.

Сонце ховається. Цього разу в диму. Я пригортаю до себе Мрію, лежачи просто неба. Волосся вкрите лютневим снігом та піском. "Холодно. Мамо, мені холодно. Ви змерзли. Ходімо додому," — відчуваю дотик крижаних пальців на зап'ясті. Поруч із браслетом з бісеру, подарованим нею. Я повільно переводжу погляд. Туди, звідки лунає Катеринин голос. У довгій пишній рожевій сукні. Вона схожа на зефірку. Поруч. Маленьке тіло тремтить в обіймах зима. Як? Як вкласти спати? Як її зігріти? Шкіра вкривається синіми плямами. Холод наче з'їдає її постать зсередини. Катерина дивиться на мене, як востаннє. Уважно, намагаючись запам'ятати кожну деталь. Більше не каже жодного слова. Декілька секунд не відводить очі від браслета. Усміхається. Не пригортає долоні, як раніше в морози. Гріється промінням нашої любови. Без жодної краплі втоми та відчаю в зіницях опускає повіки. Вона зникає. Розчиняється в червоному тумані.

На мене дивляться діти. Сусіди. З фотографій. На хрестах.

"Це єдине, що залишилось з дому," — саджу Мрію біля хреста. Злегка підіймаю голову, аби вкотре побачити дійсність поза хмарами.

Це не кладовище. Дитячий майданчик. Не діти. Янголи, закопані крилами в кривавий пісок, з якого раніше ліпили замки. Десь на горизонті наших мрій чути сміх. Вони за звичкою віддають найсмачнішу останню їжу мертвим котам. Ніжно, турботливо обіймають крихітними пальцями кістки. Нявкання у відповідь. Обривається пострілами. Грім, від якого неможливо сховатись. Град, після якого не всі побачать веселку. Не доживуть. Місто просочене смертю. Навіть якщо дивитись тільки в небо. Сонце з часом лягає в труну. Вкривається чорним простирадлом. Не гріє і спогадами про тепло. Холодно. Могили пахнуть корицею. Не братські. Велика рідкість. Один з хрестів повалений кулею. Розстрілюють мерців. Ніхто не спить спокійно. На дитячому майданчику залпи вогню. Демонам треба бути впевненими, що ані єдина душа ані за життя, ані після нього не відчує легкий приємний вітерець на гойдалці. Це повинно бути місце болю. Плачу мертвих.

У певну мить все замовкає. Тиша. Не чутно пострілів. Її голосу. Я не дивлюсь вдалечінь. Світ зупинився тут. На дитячому майданчику, звідки все починалось. Перші кроки. Стукіт її серця. Дихання. Вона розчинилась у кривавих хмарах. Останній крок. Обійми, коли її останки ховали біля зруйнованого будинку. Під вікном, із якого пахло какао. Я не можу поворушитись. Лежачи на її могилі. Не було ніколи настільки тихо, як під обстрілами на кладовищі щастя. Я відчуваю себе уві сні. Готова на все, аби він закінчився. Бодай суцільною порожнечею. Бодай смертю.

Раптом з неба чується пісня. Лелеки. Зграя, що повертається взимку. Птахи сідають на хрести. Наче заблукані душі шукають зруйновані будинки. Але знаходять лише закопані тіла рідних. Найменша сильно штовхає. Відтягує моє тіло. Я в напівнепритомности лежу обличчям до землі в декількох метрах.

Вибух. Потужний. Мене не вкрило й пилом. Дивно. Саме це одразу призвело до тями. Підіймаю голову, аби подивитись. Це не сон. Могила Каті. Зруйнована вщент. Дотла спалена фотографія. Ведмедя нема. Не залишилось нічого. Випалений пісок. Влучання пряме. Я підходжу. Стою неспроможна хоч щось зробити. Привезти до ладу могилу доньки. Однак вона стерта з обличчя землі. Це неможливо. Не сон.

Я відчуваю тепло. Обійми за спиною. "Дякую за Мрію. Я зігрілась. Будь ласка, живи та не мерзни," — легкий дотик до зап'ястя. Дивлюсь на браслет. Єдина згадка. Відчуваю її поруч. Останні слова. Прохання, яке неможливо не виконати.

Я озираюсь довкола. Птахів не могло бути. Лелеки не прилітали сюди. Однак хтось приніс у цвинтарне місто весну на крилах. Шанс почути мелодію життя. Не обривається. Міцно охоплює душу музикою піднебесся. Один голос повертає до життя. Навіть коли звучить востаннє. Я повинна жити. Бажає лелека.

Перші промені воскреслого сонця гріють криваві струни душі