Між кактусами і тінями

Цигарки скінчилися. Пуста м’ята пачка одиноко лежала перед ним на столі, відригуючи з нутрощів тютюнову крихту.

Маленьке кафе на віддаленій заправці було порожнє, як і сама заправка. Здавалося, пекельна літня спека розпорошила пісок над дорогою, і він бурими хмарами піднімався при найменшому русі повітря, осідав дрібним пилом на поверхнях, хрустів на зубах, щипав очі.

Майкові було безнадійно і тоскно. Обіцяний трак, який мав проїхати тут ще шість годин тому і підкинути його аж до самого Фресно чи хоча б до Бейкерсфілд, так і не з’явився. Певно, об’їхав цю діру по широкому колу. Цигарки скінчилися, дідько. Розпечене каліфорнійське сонце, насмішкувато підморгуючи, повільно ховалося за горизонт.

Телефон задзвонив несподівано, хрипкий рінгтон розірвав липку в’язку тишу заправки і увірвався у нав’язливі монотонні пересуди мух під вентилятором, що ледве дихав:

— Хей, Бро, — почув він роздратований звучний баритон Стівена, — Ти де? Чекали Тебе у Сан Хосе ще вчора. Де, до біса, носить твою дупу?

— Спокійно, хлопче, — Майк розлігся на білих потрісканих стільцях, закинув ноги на такий самий старий пластиковий стіл, — Моя дупця ще встигне тобі набриднути.

Найбільше, чого йому хотілося б зараз - затягнутися цигаркою і випустити з рота цілу серію химерних сизих хмаринок. Кинув ще один сумний погляд на порожню пачку.

— Тоді бери свою дупцю і якнайшвидше дуй сюди, старий засранцю! Зрештою, це весілля твоєї сестри!

— Названої сестри. Так, брате, так, буду, — проговорив скоромовкою і відбив виклик.

Майк схопився і почав нервово нарізати кола біля трьох сиротливих столів, весь час поглядаючи на шосе. Цього разу дорога затяглася, що вдієш - пересування автостопом має і свої недоліки. Він раз у раз поправляв старого ковбойського капелюха, дивився на гострі носки добряче потертих чобіт. Але дорога з обох боків залишалась тихою і порожньою.

Майк знов опустився на стільця, покрутив у пальцях телефон, набрав з пам’яті давно знайомий номер.

Вона відповіла не одразу. Нарешті, скрипучий старечий голос прорвався крізь тріск у слухавці:

— Хаалоу, — мелодійно проспівала з відчутним південним акцентом. Так могла лише вона, від чого серце Майкла підстрибувало до самих гландів, а потім повільно опускалося вниз, вишкрябуючи по дорозі усю тупу дурню, що він встиг наворотити.

— Ма, — ковтнув гіркий згусток, що важкою кулькою застряг у горлі, — хеллоу, ма!

— Мишенятко, це ти? — він аж побачив, як вона витягує тоненьку шию зі своєї чорної мереживної блузи, підсліпувато мружиться у напрямку дверей, ніби, намагаючись його побачити.

— Я, ма… — він знову замовк, підбираючи слова — Як ти, ма?

— Зі мною все добре, Мишенятко, — він почув як вона кудись йде, постукуючи палицею об підлогу. — Я вчора грала в твіст з містером Оззері? Ти пам’ятаєш містера Оззері? У нього чорний пікап і газон з двома кактусами, — її щебет нагадував йому цвірінчання горобців — шумний, беззмістовний, але який хотілося слухати далі.

— Коли ти приїдеш, Мишенятко? — несподівано запитала.

Майк завмер, знітився, а потім видихнув у слухавку з впевненістю, якої сам не відчував.

— Справи, ма, сама знаєш, — поправив пальцями капелюха, примружився, дивлячись в ще світле небо, яке уже огорталося сутінками. — Навряд чи виберусь раніше дня подяки, але… — промимрив він трохи, — затримаюсь у тебе на Різдво і можливо до самого Великодня.

— О, Мишенятко, я запечу індичку з бататом, як ти любиш. — Вона засміялася світлим, радісним сміхом. — Обов’язково запечу. А ще містер Оззері замовив у Волмарті неймовірний кленовий сироп. Ти ж любиш млинці з сиропом. Я тобі приготую. Зовсім забула, — додала вона захекано, — твій друг, здається, Бен Стенлі, передав мені минулого тижня чек за оренду. Це так мило, Мишенятко, — що ти піклуєшся про мене.

— Перестань, ма, — хитнув головою Майк, — це найменше, що я можу зробити, поки на заробітках.

— Я так пишаюся тобою, Мишенятко, - сказала вона нарешті тихо. — Я знаю, що у тебе повно друзів і купа клопотів, але я хотіла б, щоб ти хоч раз затримався у мене і побачив, як цвітуть маки. Звісно, вони не такі, як в Долині Антилоп, але пречудовіі, Мишенятку. Ти маєш хоч раз це побачити…

Вона казала ще щось, але Майк несподівано побачив наближення великого сірого трака з рекламою пумівських кросівок і вискочив до дороги, розмахуючи капелюхом і руками.

Біле сяйво фар осліпило його до сліз, але звук гальм змусив серце калатати з новою силою.

— Хей, бро, підкинеш до Фресно? — Майк відкрив двері кабіни.

— А чого ж ні. Як людина хороша, то чом і не підкинути, — кивнув йому високий темношкірий чоловік із поголеною головою і численним пірсингом, вбраний у джинсову безрукавку. — Тільки платою за проїзд буде історія, така, щоб навіть мертвого зацікавила послухати, — вишкірив білі зуби.

— Ну, історія – це по нашому, — і собі реготнув Майк, закидаючи речі в кабіну. Обережно поклав на потертого наплічника чохол з гітарою і, зі словами: «Бувай, ма, скоро приїду», відключив телефон.

Трак здригнувся і рикнув, стартуючи. Під самі колеса розстелилося йому сіро-рожеве полотно дороги, обабіч якої частоколом виструнчилися кактуси. Скупий гарячий протяг ненав’язливо зазирав у опущене скло.

— Історію, кажеш, - задумливо почав Майк, — розкажу тобі про чувака, який втік з власного весілля, щоб встигнути на весілля названої сестри…