Посідки

Був 1918 рік — темний час, коли навіть повітря здавалося насиченим запахом тривоги та смертельного очікування...

Немолодий чоловік стояв перед дзеркалом у тьмяному світлі свічки. Його руки помітно тремтіли, коли він обмацував сліди укусів на своїй шиї, намагаючись усвідомити те, що сталося. За його спиною, в глибині тіні, на кріслі розслаблено сидів гарний парубок у елегантному костюмі. Він невимушено крутив у руці келих вина, граючи світлом, що відбивалося від рубінової рідини.

— Вже почався процес обернення? — запитав старий.

Юнак поглянув на нього, не втрачаючи спокою, і мляво потягнувся за пляшкою.

— Не хвилюйтеся, усе відбувається так, як треба, — з усмішкою промовив він, наливаючи собі ще трохи вина. — Краще розслабтеся. Ця ніч, до речі, дійсно чарівна. Повня така ж, яку я бачив востаннє років 50 тому. Без жодної хмаринки на небі. Світло тоді було особливо яскраве, майже як зараз.

Старий зітхнув і, ніби здавшись, сів за стіл. Він нервово стукав пальцями по дереву, намагаючись заспокоїти власні думки, які все ще намагалися впоратися з тим, що відбувається. Зрештою, він узяв другий келих, який юнак негайно наповнив вином. Старий зробив кілька швидких ковтків, щоб заспокоїти нерви.

— А я вам казав, мілорде, що в молодості мене називали «Вбивцею з Уайтчепела»? — промовив він, раптово перериваючи мовчання.

Юнак підняв брову і легка посмішка промайнула на його обличчі.

— Та невже? — з неприхованим інтересом запитав він. — Виходить, я п’ю вино з самим Джеком Різником?

Старий раптово випрямився, і гордість проблиснула в його очах. Без жодного сорому він схопив пляшку вина й зробив кілька великих ковтків прямо з горла, чим викликав легке здивування в молодого вампіра. Вино стікало по його губах, і він, здавалося, відчув приплив сил, хоча тіло його ще залишалося в стані напруженого очікування.

— Тоді Англія переживала наплив ірландських емігрантів, — почав старий свою розповідь. — Вони заполонили великі міста, зокрема Іст-Енд. Там життя було жорстоким. Громади були перенаселені. Всі виживали, як могли. Пограбування, насильство, пияцтво — це було звичне явище. У всьому цьому хаосі навіть поліція була безсилою. Повсюдна бідність змушувала жінок займатися проституцією.

Він замовк на мить, немов дослухаючись до власних думок, перш ніж додати:

— У ті часи важко було всім. Але я відчував, що роблю щось значуще.

Юнак уважно спостерігав за ним, витончено потягуючи вино, а потім зауважив із легким сарказмом:

— Отже, ваш спосіб позбутися стресу — це вбивати? Цікаво. І як це допомогло вам дожити до сьогодні?

Старий мовчки подивився на юнака. Його погляд, здавалось, блукав у спогадах, де правда й вигадка вже давно сплелися у вузол. Потім він зробив кілька ковтків вина, розтягуючи момент, і нарешті заговорив, скривившись:

— Та я й сам не знаю, — пробурчав він, ніби виправдовуючись перед самим собою. — Просто тоді я вивчав хірургію, і мені була потрібна практика. Я вірив, що так рятую їх. Перерізав горло своїм жертвам зліва направо. Одним швидким рухом. У крові мені вдавалося не забруднитися, бо нахиляв голову жінки вправо в момент розрізу. А черевну порожнину розкривав лише після того, як вони були вже мертві.

Ці слова зависли у повітрі, залишаючи після себе крижані нотки жаху. Тишу порушив звук тихого, захопленого плескання, коли вампір задоволено зітхнув.

— Як цікаво, — його усмішка розширилася. — І скількох же ви вбили в такий дивний спосіб?

— П’ятьох, — не замислюючись, кинув старий.

Здавалося, він не надавав цьому якогось особливого значення, ніби говорив про щось буденне.

Юнак розсміявся. Його сміх був гучним і різким. Він підвівся зі свого місця плавно й невимушено. Рухи були такі легкі, що здавалося, наче він танцював. Підійшовши до вікна, повільно відчинив його.

Прохолодний нічний вітер увірвався в кімнату, наповнюючи її запахом вогкості та свіжого листя, а місячне світло осяяло його обличчя, підкреслюючи витончені, майже ідеальні риси.

Вампір із грайливою посмішкою перевів погляд на старого, ніби він грав із ним, як кішка з мишею. Хто б міг подумати, що звичайне прохання якогось п'янички обернеться для нього чимось цікавим?

— Ось тільки ви не справжній Джек Різник, — промовив він, і в його голосі зазвучала тонка нотка насмішки.

Старий, уже добряче захмелілий, різко стрепенувся. Його почервоніле обличчя виражало щире обурення. Погляд, ще недавно розгублений, тепер палав гнівом і образою.

— Що?! — вигукнув він, відкидаючи келих убік. — Як ти смієш таке говорити, хлопче? Хто ж тоді справжній Джек Різник, якщо не я? Хто?

Його голос бринів від гніву та невдоволення. Напруга в кімнаті зростала. А юнак лише посміхнувся ще ширше. В його очах засяяло щось незвичайне, щось невимовно древнє, ніби в них ховалася вся історія світу — кожен секрет, кожен невідомий факт, прихований від простих смертних.

— Я — справжній Джек Різник, — промовив він, роблячи крок уперед.