Звук таємниці. (уривок)

- Місцеві хлопці стрибають в озеро прямо зі скелі.

Почувши, як Дойзо називають озером, пан Капно, глибоко вдихнувши, завжди заводив гарну й нову: “а ви знали…”.

В Анветасі було багато річок - усі вони, наче покручені пальці, бігли твердим Анвентасовим тілом на північ, виходячи з квадратної долоні моря на півдні. Чотирнадцять пальців мережили Анвентас, ще два - ділили Ґорну й Тарсокні. Добра половина з них, продираючися крізь гірські місцевості, вузлилась в невеличкі озера, - особливо на південному заході - у низинах. Це були здебільшого дикі терени - на супутникових знімках вони мали такий унікальний відтінок помаранчевого, що для нього ще не вигадала назви жодна класифікація.

Пан Капно зирнув униз, куди йому трохи звіддаля показувала селянка, й спіткав поглядом квітку, що стирчала під ногами сама-самісінька. Вона стриміла кудись уперед так цілеспрямовано, що ніби як ще трохи - й вона зірвалася б у політ.

Першою думкою було зірвати - як у дитинстві, - проте чоловік навіть не встиг нахилитися - так швидко він передумав.

- У вас тут квіти прямо зі скелі ростуть. Ви бачили? - сказав він, коли озирнувся назад до жінки. Вона, в простій підперезаній фартухом сукні, прикривала сухою долонею очі, бо пан Капно став як раз проти сонця.

- А, - їй знадобилося хвилька, аби простежити хід його думок, - це - так, - вона усміхнулася приємною вузькою посмішкою. У втомлених за день очах жевріла щира цікавість; вона зробила крок ближче. - Це ломикамінь. Ло-ми-камінь. До нас якось приїжджали панство, різні вчені, поважні, - точно як ви - робили записи, були страх як задоволені. Такого ломикаменя, кажуть, більш ніде нема.

Учений із дослідницькою уважністю спостерігав, як селянка, опустивши руку від обличчя, мружиться на бурштинові промені, що, мов клавіші фортепіано, коротші й довші, стриміли з-за дальних гір, й заглядає йому в обличчя. Вона говорила з любов'ю. “Авжеж, - подумав він, сам собі хитаючи головою, - без любові неможливо було б жити в місці, де замість землі - самі глина й камінь”.

- Дивно у вас тут, - мовив він розважливо, наче одночасно думаючи про це і не думаючи зовсім; знову наблизився до обриву й обережно перехилився вперед. - То, ви кажете, хлопці стрибають прямо звідси? туди?

Жінці знову знадобилося кілька секунд.

- Так, - сказала вона врешті. - Я звичайно проти - будь хто в здоровому глузді… та ви й самі мене розумієте. У вас є діти?

- Нема.

- Ну то ви мене все одно розумієте, пане Капно.

- Можна просто Григір. Розумію.

- Григоре. Та хіба ж вони слухають? Якщо вони навіть після того, як Славко-... Ой, та що там і казати… - вона сплеснула руками й стисла губи у вираз безсилого розпачу. - Лишається тільки надіятись, що ніхто з них ся більше не повбиває. Прости боже.

- То Славко…

- А ви спускалися вниз, па-... Григоре? - раптом тихо запитала селянка.

Під ногами вальсувала із низьким вітром трава - руда і жовта, цупка, як щітка. Жінка тупцювала на місці так ніби змерзла. Справді прохолоднішало.

- Та де ж. Я ж щойно як приїхав, - учений відступив від краю скелі й поволі рушив до свого авто, що його він лишив біля траси майже в кілометрі звідси. "Напівшепіт, - подумав він дорогою із голодним задоволенням, - звучання таємниці". Він усміхнувся сам до себе. Селянка несвідомо тупцювала за ним, досі схвильована чи то замерзла.

- То побачите, як спуститесь. Там в озері…

І будьте певні, що й цього разу, як і завжди, пан учений Григір Омелянович Капно зачне: “а до речі, ви знали, що водойма такого типу насправді, попри поширену думку, не кваліфікується…”. Збентежена селянка майже напевне вже за кілька хвилин загубиться у вставних конструкціях, проте не подаватиме виду і буде сумлінно підтакувати, а то й охати, хитаючи головою.