Angelos

«І перший ангел засурмив,

і настав град і вогонь, змішані з кров'ю, і кинуто їх на землю:

і третина землі згоріла, і згоріла третина дерев, і вся трава зелена згоріла.

*

*

*

І другий ангел засурмив,

і мов гора велика, вогнем розпалена, була кинута в море:

і стала третина моря — кров'ю, і вимерла третина створінь, що живуть у морі, і третина кораблів — зруйнована.

*

*

*

І третій ангел засурмив..."

Св. Іоанн 

ПОСЛАНЕЦЬ

Вирізані з утроб далеких гір камені здіймаються високо і тісняться півколом. Велети можуть пишатися незворушністю власної позиції, адже складаються у огорожу внутрішнього святилища ще з прадавніх часів. Та й службу шліфовані брили несуть цілком справно — надійно відрізають відкрите небу просторище від підігрітих сонцем коридорів і холодних печер. З зовнішнього боку муру, повз шари встелених гранітними квадратиками стежок і щільних мармурових стін, до монументальних сторожів лине маленький хлопчик, який водночас озирається і крадеться. Аттіс усе єство, сили і увагу присвячує прагненню лишатися непоміченим, а блага Доля поки що винагороджує його старання.

Навіть левам і персам дозволяється приходити сюди лише кілька разів у рік — на честь найбільших свят. Численні сірі брили, кожна висотою щонайменше з десяток Аттісів, в такі дні повністю занурюються тінями у впадини календарних візерунків і формують релігійні мотиви. Розлогі композиції святкових зображень органічно вибудовуються зі стінних розписів, фресок і мозаїк, і доповнюються химерними отворами у огорожі. Коли жадібне очікування голодних впадин виправдовується і вони сповна укривають свій зміст від променів світла, затінені ущелини сповіщають жерців про настання важливих дат: весняного рівнодення, літнього сонцестояння, та інших. Їх неофіт теж мав давно запам'ятати, але на ті святкування годують не так смачно, тому він так і не спромігся.

Огорожа подекуди зяє темрявою і жене протяги між стиками брил, проте злодій навряд через них пролізе, хіба недогодована собака чи дуже куца дитина. Худющий Аттіс знехотя відносить себе до останніх і рішуче користується перевагою: набирає повні груди повітря і насилу протискається через довгу крижану щілину, котра переносить неофіта із вкрай недоступного коридору до смертельно забороненого святилища. Дитина порушує правила не тому, що прагне смерті, скоріше навпаки: старші брати казали, що усі сонцепоклонники приречені на страшну загибель, але молодший твердо вирішив довести їхню неправоту.

Хлопчик вивалюється з дірки, потім завмирає і прислухається. Він вже бував тут, тож занурення у чуттєве сприйняття невизначеності сьогодні виходить не надто протяжним. Найдовше було вперше, але кожний наступний візит вимагає все коротшого періоду шаленого калатання серця і повної непорушності членів, та й дається цей нехарактерний стан дитині все більш звично і легко. Сьогодні неофіт вичікує дуже недовго, перш рушити обережно видивлятися околиці, а довжелезну галявину обводить поглядом поверхневим, несфокусованим. Певно інакше він звернув би увагу на ледь примітне мерехтіння людської тіні з іншого кінця зали. Натомість хлопець з легким сумом жене від себе мішанину далеких викрикі, сповнених страху й болю, і журливо роздивляється плями ослаблого світла на ногах.

Потім він звертає увагу і обертає заслужений гнів на постійні нападки вітрів, навіть погрожує їм кулачком. Мстивий Борей надуває хлопчика особливо крижаним подихом і змушує відступати до вкритих росою кущів. М'яке листя ніжно заколисує, а неофіт мрійливо жмуриться під променями і принюхується. З віддаленої кухні долинають дражливі аромати, які жорстоко мучать голодний шлунок і запалену уяву Аттіса. Дитячі відчуття загострюються і перетікають в уявлення про те, як страви скачуть на вогнищах і гримять посудом, а всередині казанів булькають і шиплять, у такт невдоволеному голосінню кишківника. Юнак дужче щулиться і силкується осягнути, яка ж доля спіткає напівготовий сніданок у майбутньому. Заспані служки поралися на кухні ще на світанку, але закінчити їм завадив тривожний галас з багатьох куточків Ольвії.

Через діловитий шелест рослин, надривне гудіння дзвонів і різноманітні відлуння руйнацій прослизає обережне шурхання, а зі шкіри хлопчика ненадовго зникає ласкавий дотик Луга. Дитина насторожено здіймає голову, розтирає залиті червоними плямами оченята і оглядається, але не виявляє нічого підозрілого. Натомість сльозливий погляд неофіта проноситься через усю протяжність саду менгірів і помічає наближення двох силуетів.

Згорблена постать впирається поглядом у долівку і задумливо тягнеться, а від входу її стрімко наздоганяє інша фігура, значно нижча і товща. Аттіс щосили втискається у лоскотливий кущ, всмоктує повні груди трав'яного аромату впереміш з кухонним, і спішно озирається у пошуку порятунку. Недовго думаючи, хлопчик довіряє власне спасіння пророку і шмигає до монумента Мітри. Оточений зграєю тварин-помічників, гранітний юнак у широкому плащі і надзвичайно смішному ковпаку нападає на біднесенького бика, гуртом кривдники легко оточують і жорстоко вбивають рогату худобу. Хлопчик кидає швидкий позирк на постамент тавроктонії і лізе у непроглядний сховок під масивними стегнами жертви.

- Отче, заждіть!

Неофіт трохи вичікує і виглядає з-під бичачого хвоста. Кульга Агатій майже нагнав отця Геннадія. Схоже той не чує заступника, адже продовжує повільно тягтися.

- Святий отець, зачекайте! Агов!

Надмірно тонкий і витягнутий силует старця завмирає і обертається.

- Сонцеходе! Тебе я завжди радий бачити, проте що ти тут робиш? Мій вибір пав на поляну менгірів саме через її нелюдимість. Маю швиденько покумекати і прийняти важливе рішення.

Поверх колись надзвичайно міцної, проте вже трохи вбраної жиром і зігнутої обов'язком статури Агатія натягнута бавовняна накидка вершкового кольору. Одежина кульги щільна, але здається недоречно спекотною поруч з легким не по погоді вбранням співрозмовника. Своїм виглядом отець настоятель храму здавна примушує людей поруч зчіпляти зуби і ціпеніти. Хлопчик неодноразово чув, як на численні благання вдягатися тепліше чи зручніше, впертий дід незмінно відказує: "Сильна Воля — мій обов'язок перед вами і Сонцем". Аттіс довго і грайливо мацав думками ті слова, але сенсу їхнього так і не допетрав.

- Маю до вас термінову розмову!

Руки отця здіймаються на знак згоди, а випростаний тулуб похитується вперед-назад на витягнутих ногах. Дід підлаштовується під неспішну ходу співрозмовника, і задумливо тягне:

- Нехай. Нам дійсно треба потеревенити, надійшли погані новини. Розповім їх, як тільки почую обіцянку не белькотіти більше про замахи і вбивць.

Вимога настоятеля застигає шкутильгу зненацька і обертається хвилею роздратування на тілі помічника. Сонцехід ображено відсахується і майже випускає довгу палицю, на котру спирається при ході. З наспіх зібраної бурої копни злітає золотий обруч, всіяний променевими штирями. Агатій скрипить і нагинається, потім обтрушує і вертає на місце вінець — символ високого ступеня посвяти, мудрості і вірності богу. Вищу посвяту мають тільки отці, одного з яких кульга і намагається наздогнати.

Дід теж має носити ритуальний головний убір — відповідна найстаршому сану шапка зветься на честь пророка митрою, та йде у супроводі шикарно розшитої священицької роби, безцінних релігійних знаків і прикрас. З усіх офіційних атрибутів статусу старець носить з собою лише пастуший посох, та й той зневажено валяється на підлозі неподалік. Натомість маківка отця вінчається рідким сяйвом, утвореним завдяки переломленню і притягненню променів з неба, а також їхнім відбиттям з навколишніх поверхонь.

Героям з фресок і гобеленів теж іноді малюють золоті кола над головами, проте Геннадій — єдина людина, у якої хлопчик спостерігав німб наживо. Хіба що до храму зрідка прибувають деспоти, розкішно обтяжені широкими металевими наплічниками. Громіздкі машини на плечах нової аристократії гудять і дрижать не надто гучно, але достатньо загрозливо, аби відлунювати тваринним жахом у дитячому тілі. Механічні потвори утворюють сяйво за потилицею дворян, проте воно смердить штучністю і нагадує слабке горіння бідняцької лампи, заповненої жиром і полишеної на протязі. Руки сонцехода тремтять і колихаються передсмертним спалахом свічки, а горлянка переривчасто випльовує:

- Добре! Добре, тільки не дозволяйте йому.

Гомін зароджується неподалік від входу, швиденько шириться і нарощується до повноцінної сварки, а виплескується високим силуетом у дверях. Тулуб і стегна новоприбулого вкриває багатошарова вовняна сукня, а плечі і груди увінчані товстими мідними латами. Щедрий шар золота з поверхонь обладунку зливається у єдиний візерунок, спільне вираження люті і невразливості. Прибулець тримає під пахвою ритуальний шолом з бронзи, формою подібний до митри пророка. Нечисленні ділянки оголеної шкіри чоловіка вщент укриті глибинно-чорними татуюваннями, за винятком виголеної маківки, яка через контраст видається недоречно світлою і блискучою.

- Отче! Сонцехід. Дозвольте доєднатися, моя справа невідкладна.

Геннадій задивляється прямісінько на неофіта, чим дуже лякає хлопчика. На щастя Аттіс швиденько пригадує, що отець настоятель з дитинства сліпий. Дід неочікувано підвищує голос:

- Внутрішнє святилище стрімко втрачає свою недоступність, і це мене не тішить. Тобі не можна вриватися сюди. Уяви, як тепер буде ревнувати моя люба охорона!

Отець обриває показово гнівливу промову, потім артистично підносить разюче худі руки до обличчя і притуляє до очей внутрішню сторону долонь, обпечених і цілком позбавлених волосся. Хвилі обвислої шкіри ліниво огортають висохле тіло старця і несуть на собі дуже глибокі, наче вроджені, сліди вогню. Геннадій усміхається і вже значно тихіше додає:

- Проте все ж радий бачити тебе, персе. Що маєш на думці?

Прийдешній підскакує на місці, здіймає вільну руку і хоче щось чуттєво випалити, але у останню мить спиняється. Натомість чоловік проводить лівицею по лисині, струнко випростовується, і поважно звертається:

- Північна брама впала, отче. Поки кочівники грабують нижнє місто, треба зібрати звідусіль сторожів і забрати патрулі з храмового району. Ми маємо посилити внутрішю стіну! Я бачив тую орду, ворогів як сарани. Захисникам валів знадобиться уся можлива допомога, аби протриматися до підкріплення.

Виснажений Агатій гучно завалився на лавку і щойно притулився спиною до менгіра, але раптово зривається, ніби вжалений. Сонцехід хапає оповитий парою змій кадуцей і прямує до чоловіків, діловито розриваючи жезлом ґрунт при неспішній ході. Він кричить на перса:

- Ні за що, то не їхня битва! Воїни і леви давно пішли, лишилися жерці і філософи, лікарі і писарі. Адепти храму зобов'язані турбуватися про містян, котрих захищають солдати, а не битися поруч з тими!

Перс дзвінко прокручується на п'яті, майстерно уникає поглядом здійняті на знак примирення руки Геннадія і презирливо зиркає на опонента. Його брови зводяться дуже високо, а біла шкіряна шапочка морщиться на маківці.

- Бачу, Антська різня не тільки скалічила сталлю ваше тіло, але й спотворила жахом розум, сонцеходе!

Агатій змучено доплентався до співрозмовників і всім тілом обвисає на посоху. Проте мовить він на диво енергійно і рівномірно:

- Не виключено. А може це гунські війни спотворили ненавистю твій. Наші послушники — носії унікальних знань і вмінь, перемога ціною їхньої смерті знищить усі надії на відновлення і процвітання Ольвії. Вони життєво необхідні місцевій спільноті!

Геннадій щосили плескає долонями і привертає до себе загальну увагу. Він строго промовляє:

- Слідку за тоном, персе! Серед нас недопустима грубість, тим паче посеред цієї зали, перед очима бога. Важкі часи — не виправдання для подібної поведінки.

Звертання болюче вражає лисого, він червоніє і стискає кулаки. Воїтель сіпається і важко видихає, потім схиляє голову і тихенько відповідає:

- Захоплення муру невідворотно призведе до наших смертей, до знищення храму. Проте мою грубість це не виправдовує і вона більше не проявиться. Прошу вибачення, отче і сонцеходе.

Агатій киває і відвертається. Геннадій опускає руки, посміхається, і продовжує:

- Вибачаємо. А тепер повідай — чим займаються адепти у верхньому місті?

Правиця перса лягає на руків'я довгого меча, прикрашеного гаком, а відповідь звучить швидка і впевнена, наче підготовлена заздалегідь:

- Направляють дітей до сховків і допомагають їхнім батькам. Також наші загони захищають городян від розбійників. За відсутності військ мародери збилися у великі ватаги. Вони грабують торгове містечко і ремісничі пагорби, а також біженців на шляху до храмової площі.

У розмову втручається сонцехід:

- То на кого ти плануєш це полишити?

Перс озвучує думку голосно і твердо, ніби вдаряє нею:

- На площі залишиться достатньо неофітів, спроможних тримати зброю.

Почувши це, Агатій щосили вганяє жезл у землю і здіймає кулаки.

- Та це ж діти!

Заступник зиркає у бік співрозмовника водночас зневажливо і трохи поблажливо, ніби той бовкнув повну дурість.

- Це діти Феба. Такі ж, як і ми з тобою. Вони навчаються і служать, скільки себе знають, тож легко впораються наглядати за жіночками і їхнім поріддям.

Пал роздмуханої суперечки стрімко стигне від холодної виваженості у голосі Геннадія:

- Ні, це виключено. Краще забирай звідси сторожів і прямуйте до торгового містечка, забезпечте там порядок. Як почуєте храмовий дзвін — збирай добровольців і відправляйтесь до внутрішнього валу.

Сонцехід здіймає жезл на знак незгоди і сердито сперечається:

- Не можна уводити охоронців, у храмі ховається убивця!

Отець настоятель різко трясе головою і схрещує руки на грудях.

- Знов за своє, та що ж таке. Ти обіцяв більше про те не торочити! Брати нікого не знайшли. До того ж, я лишаюся у компанії ветерана готських війн, ще й з підозріло важезною палицею. На все воля Луга, чого ж боятися?

Агатій трясеться і насилу опановує роздратування, потім шанобливо киває і відправляється нервово оглядати дольмени. Перс також низько вклоняється.

- Ваша мудрість безмежна, отче. Я миттєво приступаю до виконання наказу і буду очікувати на сигнал, якщо дозволите.

Заступник випростовується і вони вдвох роздивляються фреску, привезену із далекої південної пустелі на шматку стіни. Там зображене тонке коло золотого обрію, всередині якого переливаються барвами три рівновіддалені краплі з огранених самоцвітів, направлені вістрями до центру композиції.

- Прямуй з благословенням Феба, персе. Лють вкладає у списа багато потуги, але швидше виснажує руку і дужче хибить вістря. Час для неї поки ще не настав.

Перс заступник кланяється і дзвінко скаче до дверей. До Аттіса недовго доносяться голосні крики, змінені поступовим згасанням кроків чималого гурту.

***

Агатій проводжає заступника мовчазним поглядом. Гуркіт важких дверей майже глушить звертання сонцехода:

- Дякую. Дякую, що не дозволили йому.

Геннадій в'яло відмахується.

- Поки що не дозволив, доведеться подумати ще й над цим. Може оголосиш істинну причину власного небажання? Послушники стануть у нагоду біля муру, навіть не вступаю до бою. Навряд чи ти цього не розумієш.

Кульга задумливо повисає на жезлі і гудить як джміль. Тим часом Аттісу ввижається рух позаду, але він обертається і нічого не помічає. А от замріяність голосу такої жорсткої і вічно невдоволеної людини, як Агатій, миттєво звертає усі чуття і думки неофіта до сонцехода.

- Справа у надії. Надії на диво. Місто під нами вкрай заповнене і переплетене. Там важко проштовхнутися від натовпу, навіть на пурпурових шляхах і звивистих коридорах найбільших будівель. Проте галявина посеред нашого храму надзвичайно простора і заборонена для візиту. Недоступність і бажаність наділяють це місце святістю у очах людей. Вони вірять, ніби тут до нас звертається бог.

Чоловік притуляє тіло й кадуцей до менгіру, і неквапом омиває вивільнені руки у сонячних променях. Він недовго але уважно придивляється до ігрищ кровожерливих сонячних зайчиків, сповнених нетерплячої любові і нищівної жорстокості. Згустки світла скачуть і плавають, поєднуються і діляться, безконтрольно множаться, зростають і тануть. Споглядання прекрасного танку відблисків наводить розпливчасті думки хлопчика на розповідь про якогось бога, духа чи мудреця — того, що стискав промені надзвичайно щільно, аж народив із них вогонь, який подарував людям. Тон Агатія опускається і м'якне, а сам він все дужче спирається на брилу.

- Що ж, у якомусь сенсі так воно і є. Демосу необхідно вірити у інше, краще буття, а також бачити символи або ознаки його наближення. Подібно до мене, більшість містян звикли жити серед війн і голоду, насилля і невизначеності. Але приходячи до храму і спілкуючись з послушниками, що не бачили війни, люди стикаються з іншим світом. Це дарує візитерам сподівання, що колись їхні діти зможуть жити так само.

Сонцехід неочікувано сіпається, потім оглядається і несеться до зображення тавроктонії, а хлопчик налякано втискається у впадину поміж гранітних ніг і копит постаменту. Аттіс чує, що Агатій підходить майже впритул і відкручує прихований у розпоротому пузі бика краник з прохолодним вином — прямісінько з храмових погребів. Неофіту перележаний виноградний сік зовсім не сподобався, проте кілька разів вдавалося вигідно вимінювати пахкий напій старшим послушникам, на солодощі, корисні дрібнички, чи таємниці. Чоловік бере з підставки кухоль, наповнює і залпом випиває, потім наповнює ще раз, і спішно тараторить:

- Мені лячно, отче. Ніяк не можу позбутися передчуття, що як відправити послушників до бійні і показати той бік життя, вони назавжди втратять відчуття безпеки. Загублять віру у майбутнє, наївність, і навіть доброту. Останнім часом у снах мене переслідує жахіття, в котрому погляди неофітів тьмяніють і опускаються, стають невідрізними від інших. А Дім сонця перестає бути однією з нечисленних оаз душевного спокою для нашого народу, натомість перетворюється на черговий храм війни.

Неочікувано близький голос Геннадія змушує хлопчика налякано згорнутися у задушливому притулку.

- Нехай так. Мені останнім часом надія теж видається все більш важливою, проте полишимо поки цю тему. Як гадаєш, може варто викопати зрячих?

Сонцехід кричить:

- Ні, що ви!

Потім видихає і додає вже спокійніше:

- До наступного сонцестояння їх не можна піддавати впливу верхнього світу. Переривання трансу ризикує лишити душі зрячих у полоні підземних духів. Не хотілося би знову мати справу зі скаженими чи одержимими братами. Та й піфоси їхні на такій глибині будуть тільки у більшій безпеці.

- Ну добре. Мабуть ти правий.

По стишенню розмови Аттіс здогадується, що чоловіки віддаляються. Він обережно висовується назустріч злегка задимленому повітрю.

- Ви щось казали про новину?

Юнака знов вражає відчуття, ніби за ним хтось слідкує, проте послушник оглядається і не помічає нічого незвичайного, як би не старався.

- Так. Ворони принесли журливу звістку.

Енергійний дід доправляє втомленого помічника до гранітної лавки і насильно його всаджує.

- Підмоги не буде.

Серце Аттіса підскакує, як і сам хлопчик, але на шляху дитячої потилиці виникає п'ятка пророка. Сонцехід здіймається, ніби вжалений, і щосили вилуплює очі на сліпця.

- Святосяйний Луг, збережи нас! Ви впевнені?

Неофіт хапається за голову. Агатій стискає плечі отця і щосили трясе. Дід обережно бере засмаглі й загрубілі долоні у свої руки — настільки широко укриті слідами життєвої наруги, що мітки скидаються нажитим шаром панциру. Голос Геннадія проливається тихо і співчутливо:

- Так. Мені шкода.

Сонцехід невпевнено і трохи розгублено трясе головою.

- Новина з бюрократії?

- Так, від логофета Калістрата.

Агатій спльовує.

- На вашому місці я не став би довіряти пліткам з установи, яка відправила по вас убивцю.

Отець настоятель неспіхом потягнувся і суне до розлогих виноградників, котрими рясно огортаються і зрідка перекидаються поміж собою менгіри. Дід дістається ближньої каменюки, обережно здіймає руку і проводить пальцями по лозам.

- Та годі. Тобі могло привидітися посеред ночі, або ж то міг нишпорити якийсь неслухняний адепт.

Геннадій розстібає поясну сумку і дістає чисту ганчірку, потім ретельно протирає грону круглих темно-фіолетових ягід і вдоволено закидає до рота по одній. Аттісу часто доводилося чути, як дорослі кажуть, ніби чужоземному винограду не зрівнятися з місцевим, але хлопчику важко про те судити, адже він не куштував сировину для вина, священного масла і родзинок з інших місць.

- Цього разу ви проявили грубішу непокору, ніж раніше. Бюрократи і до того називали вас непередбачуваним і неконтрольованим. Можливо їм заборонено ставити під загрозу поширення і репутацію нашого Зібрання, проте авторитетом і владою клерки ризикувати не стануть.

Здається, ніби занепокоєність голосу помічника зовсім не турбує отця. Він неспішно поїдає ягоди і випльовує кісточки, кожний раз попід засновки іншої брили. Сонцехід хиляє з бокалу і продовжує:

- Я теж маю новину від воронів. Кажуть, з останнім караваном до міста прибув одинокий і тихий мандрівник. Ніхто не зміг пригадати його імені чи хоча би зовнішності. Байдуже, чи знайшли щось сторожі, я вас благаю — будьте обережні!

Гомін Агатія сходить нанівець водночас з виноградинками на останньому гроні біля Геннадія. Отець обережно витирає обличчя і звертається до співрозмовника, який тільки-но присів.

- Ну добре. Тим паче, маємо на привід більше поспішити.

Сонцехід похитується на лаві, потім простягає кінцівки до отця, стискає кулаки і випалює:

- Коли ж ви плануєте повідомити інших?

Чомусь плавкість відповіді отця здається хлопчику недоречною, а невдоволення Аттіса зростає у міру задимлення повітря.

- Спершу треба вирішити дещо. Агатій, стань поруч.

Чоловік невдоволено скрипить і підводиться з легким торохтінням. Він полишає вино, хапає жезл і повільно рушить до Геннадія. Дід терпляче стоїть на місці з витягнутою рукою і підводить ліве вухо до неба — ніби намагається підслухати, яку ж долю їм підготували небеса.

- Час настав. Тож я прошу твоєї згоди, як і обіцяв.

Агатій підійшов і бере правицю отця обома руками.

- Що? Про що ви, отче? Я не розумію.

Геннадій кладе другу долонь на простягнуті лабети співрозмовника і щосили змикає їх.

- Наша надія покоїться у золотій башті. Ми маємо пробудити диво.

***

Їдкий дим згарищ досягає впевненої перемоги над звабливими кухонними ароматами і гнітюче панує у повітрі. Щось голосно, але недовго дзеленчить вдалині. Ігрища сонячних зайчиків стають все менш терплячими і плавкими, а ниркові камені з утроб далеких гір, здається, загрозливо повзуть у бік Аттіса.

Агатій випускає палицю, витягується і надовго завмирає. Лише його обличчя й руки трошки посіпуються, у такт гомону важких й віддалених ударів. На тлі голосіння битви і агонії, а також легких потріскувань численних вогнищ, крики сонцехода видаються химерними і дещо нелюдськими:

- Дурня! Чисте безумство! Навіть розмова про це порушує безліч державних законів!

Сонцехід силкується вирватись, проте хватка Геннадія виявляється сильнішою. Подібно до тіла, слова настоятеля незрушні і плавкі:

- Про це не турбуйся, друже. Автократ Юстиніан нас зрозуміє.

Сонцехід виривається, трясеться, і ще сильніше спирається на жезл. Він зривається до полишеного неподалік бокалу, відпиває, і кричить:

- А якщо ні? Та й навіть якщо так — це все одно безумство! Природа див химерна, а суть неосяжна, подібно до божественної Волі. Навіть ви не можете передбачити, до чого це призведе. Натомість нищівні наслідки загравань з дивами добре відомі усім!

Отець стає поруч зі співрозмовником і кладе руку йому на плече. Дід здіймає обпалене лице до неба і мовить:

- Ми маємо щось зробити. Наш храм — важливий символ віри у Сяйливого, яка й без того поступово згасає. Якщо єретики сплюндрують це місце, надії на відродження Зібрання сонцепоклонників стануть ще хиткішими.

Агатій одним ковтком поглинає вміст посудини і жбурляє її у менгір. Бокал ображено дзвенить і спішно відступає в кущ.

- То може й грець з ним, туди йому і дорога! Не думали про це?

- Що тебе турбує, сонцеходе?

Питання Геннадія звучить зовсім не вороже, скоріше співчутливо. Це повністю позбавляє кульгу запалу і на деякий час мови. Помічник гепається на лавку і хапається за голову. Він спідлоба дивиться у бік отця, але не наважується підняти очі, і скиглить, наче побита собака:

- Я перетерпів злиття вчення Мітри з культом тирана, хоча мене від цього верне. Призвичаївся до безглуздих жертв, обов'язків і обмежень, що ми накладаємо на себе і на прихожан. Хоча й знаю, що вони майже всі вони служать владі отців Зібрання, а не нашому богу. Нехай, усе це не применшувало моєї відданості Фебу.

Агатій кусає губу до крові, і тонкий червоний струмочок змішується з слідами напою на вустах.

- Але у останні роки... Вибачте, після усього, що ви для мене зробили... В останні роки мені все складніше знайти спільну мову з нашим богом.

Кульга занурив обличчя у долоні. Отець неспішно пливе до тавроктонії і набирає нову чашу з вином.

- Не хвилюйся, Агатій, я давно це примітив. Кожен має право на кризу віри, вона інколи трапляється навіть з найвідданішими із нас.

Сонцехід здіймає голову і недовірливо дивиться на діда.

- Навіть з вами?

Геннадій ненадовго замислюється, потім усміхається.

- Ха, якби! Мені такого не дозволено, я ж з дитинства святий. Тримай, випий ще.

Агатій опускає погляд і роздивляється траву під ногами.

- Вибачте.

Старець віддає згорбленій фігурі чашу і всідається поруч.

- Друже, ти забагато вибачаєшся останнім часом, хоча тобі й немає за що. До речі, знаєш, як отці нарекли мене святим?

Сонцехід ледве трясе макітрою і шепоче:

- Ні, хоча за роки довелося почути безліч байок.

Відповідь Агатія викликає у отця легкий смішок. Він каже:

- Не дивно, га! То було давненько, і відтоді чомусь ніхто не наважується спитати.

Старець кладе руки співрозмовника на своє лице. Геннадій замріяно посміхається і тихенько воркує:

- На все Воля сонця, Агатій. Нею ж колись був знищений мій опідум, хоч там і почитали Луга, наче на твоїй батьківщині.

Сонцехід задивляється на опіки отця.

- Що сталося?

- Лють Феба вщент спалила містечко і жителів, проте пощадила моє життя і віру. Після такого жаху Зібрання потребувало символ надії і божественного благословення, тож отці сказали народу, що я обраний богом, і назвали святим. До того ж, наступного ранку сонце повернуло частку своєї безмежної сили і закінчило довгий період заморозків. З тим і пов'язали мою святість.

Агатій підводить голову, прибирає руки і ошелешено глядить на спотворене обличчя діда:

- Чим же Його прогнівили ваші односельчани?

Геннадій байдуже знизує плечами.

- Ніхто не знає, а я був замалим. Відтоді довелося вислухати безліч різних здогадок, проте Воля Луга неосяжна.

Голос сонцехода просочується співчутливим жалем:

- Воістину неосяжна. Певно це було дуже страшно.

Старець вовтузиться і моститься, потім трошки кумекає і відповідає:

- Страх дійсно був присутнім, проте швидко розчинився у палючому захваті. Тож що сталося, Агатій? Ти втратив віру у важливість нашої справи?

Сонцехід підскакує, хапає кадуцей і відходить на кілька кроків. Його пальці добіла чіпляються у жезл, а голос дрижить:

- Скоріше відкидаю методі її поширення. Пророк учив чесності, рівності і доброті, але сьогодні дії Зібрання сонцепоклонників нагадують скоріше владолюбних послідовників Баала. Чи не вразить нас Кадмове прокляття?

Геннадій хмуриться і відвертається. Його відповідь звучить відсторонено:

- Мені це теж не до душі, але...

Промову старця переривають пара металевих змій з посоху, простягнутого помічником. Отець обережно торкається кадуцея і задумливо гладить рептилій. Агатій трохи вичікує і продовжує:

- Саме пневматики і досконалі відкрили нам очі на ґнозис, на природу Демона і Деміурга. Герметики і орфісти теж поділилися безліччю знань і здобутків, їхній вклад у поширення нашого Зібрання непомірний. Тим не менш, сьогодні ми оббріхуємо і повсюдно полюємо на них, катуємо і нищимо.

Геннадій чіпляється у жезл, його лице стрімко смутніє. Пишні брови зведені над носом, а з випалених очей течуть тонкі струмки сліз. Голос отця дрижить і переривається, коли він говорить:

- Єретики дійсно принесли нам багато добра. Проте сьогодні вони поширюють чутки, ніби Феб це просто скупчення ламп, звідки ллється крадене з чужих сонць світло. Вони вчать люд зневазі до богів і засипають ґрунт демосу сіллю сумніву, яка заважає посівам нашого вчення сходити належним чином.

Сонцехід відпускає руків'я кадуцея і якнайшвидше шкутильгає у глибини нерівних пригорків, огорнутих сукном. Попід старими менгірами стеляться пагорби і скелі краму, ненадійно укритого від плину часу товстими полотнами тканини. Скупчення рясніють вигинами скарбів і монументів, зображень і культових предметів. Щоправда, огорнуті текучим сукном пожитки на тлі кам'яних монументів видаються чимось зовсім незначним: брудом чи сміттям, соромливо накинутим скатертиною згори, перед візитом важливих гостей.

Хлопчик обожнював блукати цією галявиною і заглядати у нерухомі пакунки невідомості, тож коли Агатій підскочив до високого експонату з наміром зірвати покривало, неофіт вже знав, що побачить.

- Нехай у єретиків інше уявлення про бога нашого і чужих, але ж то не привід їх убивати! Поїдьте в будь-який край і гляньте... Пробачте. У кожному наділі Фебу поклоняються по-своєму, Його наділяють різними іменами і властивостями, навіть походженням.

Один з улюблених закутків Аттіса на цій поляні — обтесана березова лавка, яка ховається у тіні самісінького засновку менгіра і майже тиснеться до дерев'яної фігури Луга з трьома обличчями. Ліве лице бога обернене до лавки, і наділяє той напрям виразом заспокійливого співчуття. Послушник раніше частенько здирав покрій і лежачи розглядав цю пику, тож вже трохи з нею поріднився. Мабуть тому дотик пальців Геннадія до триєдиного підборіддя викликає у хлопчика праведні ревнощі. Старець недовго вивчає фігуру, і каже:

- То зовсім інше! Отці мали якомога швидше поширювати віру у Феба, аби підживити сонце. Тож вони зробили вчення якомога більш плавким і легким для засвоєння, спроможним уподібнитися до місцевих вірувань. І хоча автократ заборонив єднання і централізацію для усіх вірувань, наше Зібрання сходиться у всіх важливих проявах — від символів до ритуалів. Цього достатньо, аби напувати святосяйного силою, тоді як дії єретиків знесилюють його.

Агатій підвищує голос:

- Я...

Геннадій несильно трясе співрозмовника за плече.

- Сонце помалу слабне, друже. Певно ти і сам це відчуваєш.

Сонцехід киває. Отець видає тверду промову:

- Темрява приносить холод, а за ним незмінно слідують голод і хвороби, відчай і смерть. Все у моїй суті налаштовано проти насильства, але наразі воно необхідно. Світ і часи змінюються, а з ними і форма служіння нашому богу. Тим не менш, сама служба все така ж священна і важлива.

Сонцехід сідає на траву, укриває обличчя долонями і щось ледь чутно бурмоче. Отець кладе руку на буру копну і каже:

- Маю зізнатися, мене жахає думка про настання ще однієї довгої зими і нової чуми Юстиніана. Проте надія запобігти цьому тане з кожним днем.

Червоне лице Агатія покидає затишний прихисток і обертається до отця.

- Що ж, надію свою я, хоча би, зберіг.

Геннадій складає руки за спиною.

- Виходить, що ти мудрі...

- Ні!

Сонцехід різко підводиться і роздратовано спльовує. Він кидає сумний погляд на полишений у лавки кадуцей і спішно кульгає до компанії Аттіса, бика і пророка. У голосі чоловіка відчувається злість:

- Я не заслуговую на похвалу.

Послушник примічає напрям руху Агатія і знову шмигає у сховок. Тут ще дужче відчуваються дрижання землі, важкість повітря, і владність голосу Геннадія:

- Добре. Тоді виходить, що я найменш мудра людина з присутніх.

Хлопчика лякають глухе зіткнення тіла з ґрунтом і п'яна лайка. Опісля лунає насторожений коментар сонцехода:

- Отче, тут прим'яті кущі!

Затишну інтимність Аттісового сховку порушує кінцівка з кинджалом. З нею у тісний світ хлопчика вторгаються око чоловіка і його друга рука, котра й витягає послушника за манжет храмової роби.

- Га, у нас тут маленький шпигун! А ну зізнавайся, хлопче, як твоє ім'я і хто наставник?

Дитина витягується по струнці і щосили приховує жах, котрим огортається все тіло.

- Я Аттіс! Послушник Феба і учень ворона Грація.

Хлопчик намагається випустити згущену в грудях напругу, від чого майже кричить. У відповідь неофіт чує:

- Я сонцехід Агатій, а це отець Геннадій.

Чоловік не встигає закінчити, як хлопчик його перекрикує:

- А я знаю!

Агатій сильніше стикає одежину Аттіса і вдивляється у дитячі очі. Лице чоловіка нерухоме, він навіть не моргає. Це дуже лякає неофіта.

- Розповідай, що ти тут робиш?

Хлопчик на мить замислюється, потім заходиться яро махати руками і тараторити:

- Нас зібрали у якомусь маєтку, але там було дуже голосно і тісно, тож я утік. До того ж, я чув, ніби вони збираються ховати нас під землею, а я не хочу туди! Хто ж мене захистить, як не рідний бог? Тож я рушив назад до храму, але напоровся на численні патрулі сторожів. У саду менгірів зазвичай тихо, і ноги самі понесли мене сюди.

Спішність і емоційність оповіді неофіта, як і його активна жестикуляція, смішать обох слухачів, а сонцехід його відпускає. Проте чоловік майже одразу атакує хлопця словами:

- Виходить, тут ти не вперше. Нагадую, що присутність нашого бога вимагає чесності, і спитаю — як давно ти підслуховуєш розмову?

Тим часом уся ворожість і суворість безповоротно зникли з лиця і тону Агатія. Він знову усміхається, коли чує:

- Від самого початку. Я не хотів, та й взагалі прийшов раніше! Ви сердитесь на мене?

Чоловік спішить ласкаво заспокоїти хлопчика:

- Ні, дитино, не хвилюйся. Навіть карати не станемо. Проте і відпустити поки що не можемо. Ти сам?

Неофіт відповідає миттєво і трошки гордовито:

- Так! Інші і раніше боялися наближатися до заборонених зал, а сьогодні вони й без того до смерті нажахані.

Дід приносить поглиненому розмовою Агатію кадуцей, і просить чоловіка віднайти свій пастуший жезл. Щойно помічник віддаляється, старець шепотом звертається до Аттіса.

- Виходить, сміливість ти зберіг. Скажи, чи віриш ти у світле майбутнє?

Хлопчик підскакує і тягне руки до неба:

- Звичайно! Про нас турбується наймайстерніший з богів, тож інакше і бути не може!

Вперше за багато років отець Геннадій широко всміхається і голосно сміється.

- Дитино, схоже, ти дійсно наймудріший з нас.

Агатій вертається з тонкою тисовою палицею і віддає її отцю. Генадій сідає напочіпки біля розгубленого хлопчика і питає:

- Скажи, Аттісе, вам вже розповідали про численні руйнації і катастрофи, викликані Волею богів, а також їхніми дивами і посланцями?

Неофіт жмуриться, його голос звучить тихо й вільним від напруги:

- Так! Мені дуже подобалося уявляти це після розповідей жерців. Аж поки не набридло.

Дід задоволено киває.

- Чудово! Тоді, будь ласка, повідай — якби тобі запропонували стати свідком дива Феба, що б ти відчув?

Неофіт на мить замислюється, а його чоло осяюється зачарованою посмішкою.

- Радість. Це дуже цікаво!

Вдалині б'ють тривожні дзвони і розливається звук трощіння каменів і кісток. Агатій хитає головою і каже:

- Схоже, північна брама теж пала. Швидше, ніж я думав.

Геннадій підводиться і нависає над помічником.

- Тим паче, часу у нас небагато. Мені ще доведеться придумати, як розчинити башту.

Агатій відступає назад.

- З чого ви взяли, що я дам згоду?

Отець загадково посміхається, обертається обличчям до неба і цитує уривок вчення:

- З вуст немовлят і грудних дітей Ти заснував силу...

Сонцехід виставляє перед собою кадуцей, ніби захищається ним. Він гарчить:

- Досить цієї дурні. Ми не вправі торкатися дива. Наслідки такого вчинку будуть значно більшими за нас. Хто знає, яку рану це нанесе світу?

Геннадій хмуриться.

- Ти впевнений?

Агатій до скрипу стискає зуби і жезл.

- Так.

Дід усміхається і відходить на крок.

- Добре. Я не погоджуюсь з твоїм вибором, але розумію і приймаю його.

Агатій розслабляється і випростовується. Він тихо каже:

- Дякую.

Отець настоятель киває.

- Ти у своєму праві. Що ж, тоді мені поки що немає чого тут робити. Піду до Мітреуму.

Геннадій розвертається у бік дверей, і чує як йому в спину кричить Агатій:

- Отче, почекайте! Я з вами, у храмі ж ховається убивця.

Дід відмахується:

- Ти вільний робити, що забажаєш.

Сонцехід зривається навздогін, але на півшляху обертається до Аттіса.

- А ти можеш залишитися на поляні менгірів, якщо забажаєш. Діставшись сюди ти показав надзвичайну самостійність. Або ж ходімо з нами. Вибір за тобою.