Астроном та астролябія

Замість стежок, задвірками припортових районів наввипередки стеляться ранок та світанок. Холодна імла рідко сочиться та обмирає блискучими краплями роси на ядуче зелених кущах і гілках. Вологе повітря милосердно зціджує сопух закислого поту і алкоголю — одне із багатьох свідчень масштабності нічного дійства.

Залишки гуляк розходяться по суднах та хатах, під шумні викрики компаній найбільш витривалих п’яничок на лавах та тьмяні відблиски хижих очей з тіней. Із масного каламуття мутних фактів важко виділити конкретну подію чи намір, хіба добровільно прикутого до Х-подібного хреста ченця. Він мерзенно волає ламким голоском храмовий мотив, хоча б нарізає ту пісню блаженними паузами. Ніби нещодавно загострений ніж занурюється у найніжніше свиняче м’ясо, в пошуках найкращої порції для чемпіона:

«І прийшов до гирла Борисфенового, і звідти пішов по Борисфен горі,

І за призначенням божим прийшов, і став під горами на березі,

І, вставши зранку, рече своїм учням, що були з ним:

«Як на горах цих засяє благодать божа,

І має бути городище велике,

І багато церков бог зведе.»,

І зійшов на гори ці,

І благословив їх.»

Нечисленні сонячні промені ослаблені відсутністю конкуренції. Світлові мацаки неприродно ліниво повзуть по щільному сірому вбранні неба та по густих зелених кронах соснового бору, потім крадуться старанно пофарбованими стінами і стріхами віддалених домівок. Велика їх частка звично притягається до розсипу яскравих зірочок, обманута майстерно підробленою формою золотих прикрас на довгому оксамитовому ковпаку.

Чоловік проводить рукою по головному убору, різко обертається та натикається поглядом на купку кінцівок і тулубів. Тяглистий рух тілесної маси щосекундно сильніше стискав тремтливе серце астронома увесь шлях сюди, аж від добре освітлених широких проспектів Велесової площі. Біженець озирається у пошуках помочі, наче оточений вовками заєць. Натомість він натикається на ще одну ватагу розбійників та приманює жертовністю власного погляду ще й їх. Прибулець нервово сіпає закручені у довгу бороду кільця та налякано шепче:

- Свята Гіпатія, поможи!

Різкі здригання фундаменту вертлявої голови винагороджуються гусячою шкірою на потилиці та супроводжуються дрібним намистом малесеньких зморшок. Підсилений товстими окулярами зір втинається у закінчення протяжної дерев’яної стріхи, посеред набитого сосновими голками урочища.

Там бовтається на мотузках страхітливе опудало з насторожено здійнятими хвостами. Бідолашна істота, певно, колись була собакою. До її мертвого заду пришили ще кілька хвостів, а потім вкрили всю тушу товстим шаром майже прозорого лаку. Заскорузлий труп застиг з кумедним виразом здивування на морді та скрипливо плаває по вітряних хвилях. Собака переливається всіма кольорами та якимось чином перетягає на себе навіть більше сонячного світла, ніж символічні сусіди по небозводу з оксамитової кучми.

Чоловік радісно крякає, притримує протяжний ковпак лівою рукою та зривається у бік довгого дому. По мірі занурення до хащ, очам біженця відкривається надзвичайний розмір складеного з дубових стовбурів домища. У такому можна розмістити з півсотні голів, не рахуючи худобу. Також він відкриває для себе підступну щільність та вологість місцевого бур’яну.

М’яка підошва шкіряного черевика неочікувано легко ковзає поверхнею зеленого килимку та уноситься вперед і простягає за собою легеньке тіло. Тулуб не чекає дозволу від голови та свавільно згоджується на авантюру. Спільне падіння виходить мокрим і принизливим, але м’яким та неболючим. А от незграбний підйом та спроби віднайти у високих заростях ковпак обходяться чоловіку у дорогоцінні миті, необхідні двоногим стадним хижакам для наближення.

Прибулець відчуває навислих за спиною ворогів скоріше душею або нюхом, ніж зором чи слухом, тож навкарачки зривається до масивної кам’яної плити посеред портального отвору. Він кілька разів гучно гатить у холодну поверхню імпровізованих дверей, а потім відчуває сильне тяжіння в ногах. Ще через мить чоловік боляче гепається лицем на кам’яні сходи, а підборіддя бідолахи у мандрах донизу стинається із найбільш підступними та болючими вигинами долівки. З його ніг злітають тоненькі черевички, а до слуху несеться сердитий галас падіння ще півдюжини йолопів. Прибулець користується цим моментом, щоб поправити головний убір та придати собі якусь подобу гідності. Він хмурить тонкі брови, закручує спіралі на ще тонкіших вусах і сердито обертається до переслідувачів.

Ті виявляються звичайними бандюками — ця новина відкладається на темношкірому обличчі блаженним полегшенням. Такі злодюжки зазвичай залишають життя, хоча й забирають майно. Наразі вкрита переважно дубленою шкірою, конопляними плащами і щойно оголеними ножами, загальна людська маса розділяється на дві приблизно рівномірні купки. 

Тепер вони здаються астроному парочкою їжаків, що ображено обертають одне до одного щільно вкриті гострими голками дупки. Перша тварина розливається багатоголосим гомоном про мічення, знаки та територіальні претензії, інша ж наполегливо парирує посягання на знахідку звісткою про те, що веде жертву ще з магістрату в центрі Подільського району, а то й навіть від портів на притоці Почайни. Із місцевої купки виділяється блискуча лиса голова — вона напружено моргає єдиним оком і задумливо звертається до чужинця в оксамитовій кучмі:

- Чуєш, дядько, вони то правду кажуть? Ці голодранці за тобою від набережної чимчикують?

Чоловік розгублено тягне чорну трикутну бороду та киває. Лиса голова теж киває на згоду, потім вже їжаком звертається до іншої купи:

- Бляха, виходить цей жир ваш. Ну забирайте.

Ковпак бідолахи ображено здригається, а руки складаються одна на одній — формою наслідують хрест крикливого ченця.

- Та який же я вам жир? Ви б бачили, який я худий під мантією!

Прибула купка роздається новим тонесеньким голосочком — з вусатої голови підлітка із довгим чорним чубом:

- Пане, прошу зауважити, що у наших колах цей вираз носить суто метафоричний характер. Він описує легкий збуток та високу прибутковість від продажу чесно награбованого, а не персональні чи фізичні риси об’єкта, якому випадково доводиться виступати посередником між нами та бажаним. Нічого особистого!

Жертва знов розгублено трясе головою. Тим часом друга тварина розроджується задоволеними фирканнями та наказовим тоном звертається до прибульця:

- Це наше урочище, прохід тут платний. Роздягайся, віддавай коштовності та забирайся.

Чоловік блідне та відповзає назад. Скоро він невідворотно впирається спиною у холодну брилу, та відповідає жалібним тоном:

- Можна я хоча б ковпак лишу? Він важливий для мене, як пам’ять про доньку.

Увага хижого їжака обертається до кучми, а тіло розквітає зацікавленими головами, замість гострих голок. Майже всі відростки новоутвореної гідри хитаються, а той, що зліва — коливається на особливо довгій сірій шиї. Цей відросток трясе адаповим яблуком та витискує до ротяки зверхній говір:

- Ти що, довбешкою гепнувся? В цій шапці камінців, золота та срібла на кілька років поміж м’яких ребер гетери стане. Ні, звичайно ж. Стягуй давай, допоки з головою не стяли!

Стражденна шия жертви грабунку знов напружено водить головою з боку у бік в марних пошуках порятунку. Чорнобородий випрямляє спину і намагається якомога більш поважно всістися на незручні сходи. Більш давні переслідувачі спостерігають переважно зацікавлено, проте потроху починають розчаровано розходитися та розчинятися у слабких світанкових тінях. Він звертається до них усією силою голосу:

- Стійте! При мені дійсно багато майна, але у скрині в десятки разів більше. Допоможіть мені та захистіть від них, а я віддам вам всі скарби, що маю. Окрім книжки та ковпака.

Залишки чужорідного їжака перестають розповзатися. Його частки коливаються і трясуть округлими відростками на плечах, відповідальними за сприйняття та взаємодію. Ротовий отвір одноокої пики округлюється від подиву, а відповідь звідти витягується звучанням зовсім не схожа на попередню:

- Та ні, дядьку, ти чого. За кого ти нас маєш? Ми ж сусіди і колеги. У нас одна, як її, етика.

Багатоголовий натовп одноголосно роздається згодою та поодинокими викриками.

- І спільне місто!

Сіра шия ствердно трясеться і відхаркує:

- Загальні традиції!

Вусатий підліток захоплено вигукує:

- І князь!

Одразу за цим йому в пузо прилітає чиєсь коліно, а по мордяці лікоть, і юнак падає. Хитаючись, хлопець підводиться і витирає кров з лиця, потім посміхається та каже:

- То я поплутав. Забудьте.

Більша купка перетікає у майже ідеальну сферу, від якої лунає звертання до менш організованих колег:

- Слухайте, заблукалий багач мене дістав. Давайте поріжемо його, органи продамо катакомбним Щурам, а здобутки поділимо навпіл?

Під підбадьорливі заклики, навколишні фігури знов перетікають у відносно рівномірно укриту блискучими лезами єдину масу та обступають одиноку жертву. Чубатий юнак винувато вибачається:

- Зрозумійте, спільнота зробила свій вибір. Тепер кожен з нас, як і належить чемним громадянам, має слухняно його дотримуватися. Нічого особистого!

Чужинець поправляє подоли довгої сукні, вивільняє закручені в кучеряві кружечки і сфери довгі чорняві локони та ховає шапку за пазуху. Астроном перехоплює важезний томик у залізному переплетенні обома руками, потім щосили втискається спиною у незвичні двері, під чийсь коментар:

- Обережно, панове, не пошматуйте плаття.

Одноокий широко всміхається і мрійливо протягує:

- Слухай, а малюнки у твоєму томосі є?

Опосередкованість питання головоріза витискує залишки мужності із тіла біженця. Воно згинається під вагою власних кісток, тривог та величезного друкованого кодексу.

Із задвірків жертовної пам’яті виповзає давно пригноблена, мерзенна подія. Згадка про мандри з батьком торговцем до північних лісів, а також побачені там довжелезні кам’яні брили, прекрасних босоногих жінок у білих сукнях і вінках та неспішну течію бурхливих струмків гарячої крові.

Чорно-червоні потоки прямували від ніжно розпатраних горлянок до мінливих картин майбутнього, сформованих мерзенними згустками та завертами у дбайливо підставлених жертовних чанах. Путами позбавлені рухливості, кляпами мови, а ритуальними кинджалами життя, тіла військовополонених страхітливо втискалися у байдуже каміння ще довго після смерті. Особливо ж сильно — коли прекрасні та роз’ярені жінки потрошили їхні черева, аби узорами тельбухів виокремити більше подробиць з химерних видінь.

Думка про подібність власної долі до тієї виявляється нестерпно страшною і болючою. Вона заповнює легені і кінцівки дрібним розпеченим склом, яке от-от розіллється потоками агонії рештою тіла. Прибулець випускає книгу, закриває очі і тихенько шепче:

- Свята Гіпатія, молю — зустрінь мене і проведи до неї.

Тверда і надійна опора раптово позбавляється однієї з рис, якими її поспішно нагородили поверхневі судження прибульця. Брила заходиться ходуном, вибиває опору з-під ніг знесиленого та переляканого тіла чужинця, та перегортає навколишній світ. На якусь мить напрями зовсім дуріють — вони почергово б’ють нещасну жертву по мізках та вибивають звідти останні крихти розуміння.

Надовго люті координат не стає, і вже скоро агресори змінюють гнівний вирок на милість, а чоловік нарешті орієнтується у просторі. Знаходить себе він лежачим на кам’яних дверях, вмостившись головою біля ніг якогось велета. Здоровань підбирає низи пузяки міцними лапами і трохи розводить лапи, потім нагинається та задивляється на перевернутого бідолаху.

- Таких я ще тут не бачив. Ти хто?

Чоловік все ж підводиться, оглядається до натовпу за спиною та розправляє краї одягу, ніби силкується віднайти там останні крихти гідності. Відповідає чужинець дуже тихим та спокійним голосом:

- Мене розшукують. Тут точно безпечно називати власне ім’я?

Велет невдоволено тягне носом та трясе широкими рудими косами.

- Тільки гостям.

Прибулець вставляє руки в боки, аби приховати дрижання, і каже:

- Тоді спочатку треба впевнитися, що я гість.

Хазяїн роздувається у проході та відказує:

- Це навряд. Мене про тебе не попереджали.

Чоловік хмурить тонкі брови, підходить на крок та відповідає впертим тоном:

- Але ж мене про вас попереджали! Я нарешті дістався Фаілініс, вірно?

Йому доводиться прикладати безліч зусиль, аби стримувати лякливу ходу тіла, особливо через грізний погляд здорованя та численні голодні смішки з-за спини. Охоронець спльовує на ногу гостя та гиркає:

- Не знаю, де ти почув те ім’я, проте сюди аби кого не пускають.

Він вказує на ближню в’язку голів різного ступеню сушки — такі у довгому домі висять над кожним із проходів, та каже:

- Краще забудь, якщо не хочеш доєднати свій казанок до їхніх.

Згадка про жертовні казани таки трощить скло та розносить крихкі шматочки наново кристалізованої агонії по всіх чутливих куточках тіла. Тендітна людська оболонка не витримує напору та знову діє власною волею — відсахується від джерела спогаду, ніби від спалаху роз’яреного ритуального вогнища. Втомлений і наляканий чужинець колихається і майже завалюється та ледве боре себе. Він стискає руку на верхів’ї кучми за пазухою, потім відказує ще впертішим тоном:

- Ну вже ні. У мене справа до людини тут. Я не піду, допоки не поговорю з нею.

На обличчя охоронця виповзає посмішка, що видається мізерним черв’ячком на фоні величезного зморщеного яблука. Гоготання за спиною прибульця теж поступово сповнюються насмішкою, нетерплячкою та роздратуванням.

- А ім’я у цієї людини є?

Чоловік натягає кучму на голову і приймає найповажнішу зі своїх поз. Він уважно вивчає ознаки роздратування на лиці співрозмовника та старанно імітує їх. Лише після цього прибулець гордовито відповідає:

- Ну звісно ж. Дір.

Не знаючи, яку реакцію викличе ця відповідь, можлива жертва пограбування звично застигає, ніби наляканий кроль. 

Цього разу з ним завмирає навколишній світ — охоронець і головорізи, музика та голосіння зі спільної зали, навала пари із саун та крики худоби з дальшого кінця садиби. Навіть собачі мотузки притишують скрип власної ходи. Лише черв’ячок на зморщеному яблуці невпевнено вертиться й крутиться, потім різко зростає і ділиться на пару любовно складених п’явок. Вони хутко сповнюються живильною кров’ю та розтягаються до тонких ліній, витягнутих центром донизу. До гостя доходить, що це посмішка, аж після осягнення теплоти у голосі охоронця:

- Га! Так чого ти, сказав би одразу!

Велет забирає у застиглих головорізів вишиті бісером капці, витирає їх та обережно вручає прибульцю. Здоровань кладе величезну долонь на плече оксамитової сукні і так же м’яко додає:

- Ласкаво просимо до Райдужної суки!

***

Попіклувавшися про добробут гостя, хазяїн хати нарешті дозволяє собі дружньо звернутися до того.

- Давно до Звіра гості не приходили, ну й дивина. От як той розміняв п’ятий десяток і вийшов на покій.

Велет розправляє руді коси і випадково замащує руки волосяним маслом, та діловито відтирає їх краєм зеленої лляної сорочки. Лише досягнувши бажаної чистоти пальців, він сміє взятися ними за майже доплетений лозовий тин та вивільняє прохід до наступної кімнати. Нею виявляється невеличка комора без вікон, проте з набитими їжею та алкоголем поличками і надутою пічкою. У її пащі печеться глиняний глек, а поруч чекають свого часу чаші з воском і жиром, певно недороблені свічки. Душна кишенька швидко змінюється просторою тьмяною торбою.

Спільне приміщення теж несе у собі сліди Київської святкової тяглості, але організм цього бенкету поки що не розкидається повсюдно обсмоктаними кістками, зневаженими недоїдками, розлитими бокалами, розбитими черепами, та іншими символами циклічного переходу на останню стадію свого буття — смерті, гниття і забуття. Ні, це свято пройшло свій шлях до чорнозему, перегною та формування нового життя лише наполовину.

Через усю довжину зали простягається тонка смуга масивних столів із дубу, берези та тису. Більшість з них пустують, як і супутні лави, а от услані шкірами лежанки під стінами майже повністю забиті прибулими із різних куточків світу строкатими людьми. Майже всі з них видають хоч якісь звуки: хроплять і стогнуть, говорять уві сні, або ж поза ним, жадібно хапають повітря та пускають вітри, а деякі прокидаються і голосно хлюпають очима — проводжають прибульця розгубленими поглядами. Джерела світла тут соромливо притушені, або ж погашені зовсім, а численні музичні інструменти без діла лежать біля каміну та посеред інших затишних куточків.

Проте скатертини на столах де-не-де заповнюються новими кухлями, тарілками і казанками та позбуваються старих. По ліву руку від новоприбулого сидять декілька ще більш темношкірих чоловіків в тюрбанах та завзято стинаються в нардах. По центру зали, ще через кілька осередків руху і життя, жевріє змарнілим вогником камін в формі величезної собачої голови. Частину її подиху приймає на себе нещасний бик, а його туша все вертиться, марно намагаючись уникнути палючої агонії. З краю пащеки звисає величезний чан, у чиєму ароматному бродінні ніздрі гостя легко впізнають солодке вино.

Біля самого кострища поставили овальний кедровий стіл та кілька заморських низьких стільців. На них засідає четвірка кремезних вояк, високих та з широченними плечима. Прибулець пробує вгадати їхню приналежність, але швидко здається. Йому ще важко розрізняти цих велетів з півночі — готів від сіверян, як і жителів Оюму, Скандзи чи Готланду від деревлян та інших лісових дикунів.

Двоє у важких латах голосно про щось сперечаються. Перший обертається до тендітного молодого філіда, його колег прийдешній раніше бачив лише при дворах дуже багатих ватажків, та кричить:

- Давай про непорочне зачаття улюбленого сина божого.

Другий тут же заходиться бити скрипучими латним кулачищем по округлому металевому казанку на голові товариша. Він скиглить:

- Собачий син, ти до біса дістав зі своїм Кухуліном!

Той лиш розгублено дзвенить металевими щитками на плечах та каже:

- Ну а що, якісь мотиви будуть доречні завжди!

Вбраний у фіолетовий шовк юнак важко зітхає і заводить тихеньку пісню. Третій вояка вбраний у кістяну ламелярну броню та все глибше впирається мордякою у м’яку свіжу хлібину. Четвертий натягнув тонку бавовняну туніку на торс і товсті шкіряні штани на м’ясисті стегна та вдумливо споглядає відблиски вогників на списі. 

На одній з його ніг виблискує величезний сталевий чобіт, на іншій видніє легкий шкіряний черевик. Менш обтяжена кінцівка закинута на розпечені камені поруч з об’єктом уважного розгляду чоловіка. Між кремезних рук вкритого шрамами ветерана лежить шахівниця. Більшість фігур покинули дошку та покояться біля дерев’яних країв, а середину строго сегментованого поля займає протистояння двох королів і декількох офіцерів. Неподалік від них туляться два різнобарвних пішака, а десь вдалині видніє умита свіжою кров’ю королева.

Окрім об’єкту невідривної зацікавленості чоловіка, поміж вух величезної собачої голови також стирчать безліч інших списів і топорищ, мечів та взірців значно екзотичнішої зброї, назву якої гостю ніхто не повідомляв. Виглядає це скупчення так, ніби місцеві воїтелі разом закололи бідну тварину, і тепер вона з останньої ярості плюється вогнем, підігріває їхній простір і їжу та забезпечує вином.

- Дір, до тебе гість. Якийсь астроном.

Двійка, яка нещодавно безладно сварилася, синхронно й безшумно встає. Кремезні воїни хапають бронзові рогаті шоломи під піхви, забирають з собачої макітри важезні алебарди та рушають до виходу. Їхньому прикладу слідує третій. Четвертий не відриває погляду від списа та ніяк не реагує. Лише щось сьорбає з золоченого черепу короткомордого ведмедя. Чужинець чув, ніби подібні архаїчні потвори, серед інших, все ще живуть у глибинах місцевих прадавніх лісів, присвячених забутим богиням. Бойоріг посміхається новоприбулому та питає:

- Найвищих гостей ми пригощаємо медом душ. Бажаєте скуштувати?

Астроном витягає з-за пазухи і дбайливо розправляє ковпак.

- Ох, ні, дякую. Я не п’ю.

Велет випускає кілька пустих кухлів і вони дзвінко падають на стіл.

- Що? Як це можливо?

Прибулець притискає кінцівки до тулуба і невпевнено скандує:

- Алкоголь передає людину під владу тіла та відриває розум від науки!

Рудий показово голосно б’є себе долоню по лобі, дивиться на співрозмовника, наче на наївну дитину, та каже:

- Аааа, от воно що! Ну тоді все ясно. Піду я.

Бойоріг одразу ж демонструє, що слова у нього не розходяться з ділом — здоровань підхоплює бокали і жваво рушить втискатися до затісної кишеньки. Здається, ніби сама тканина реальності зніяковіло та безшумно розтинається заклопотаними коливаннями його величезної пузяки.

- Дір, у мене до тебе справа.

Русе волосся ветерана вкривається дрібними прядками сивини, наче лице морщинками, проте він все одно здається молодим, ніби його вік коливається поміж двадцяти і сорока. На правому плечі воїна видніється тонкий срібний завиток інкрустованого діамантами браслету, а на шиї блищить жирна золота гривня. На відміну від інших тут, цей чоловік майже не носить інших прикрас — ні кілець з браслетами, ні амулетів з тотемами, навіть жодних сережок чи макіяжу. Натомість його довге волосся обережно розчісане і змащене оливковим маслом — настільки свіжим, що навіть не встигло звично засмердіти.

- Що б ти не платив, цього недостатньо. Я насолоджуюсь давно заслуженим відпочинком.

Голос велета звучить тихо і рівно, а очі не відриваються від зброї. Тільки вкриті татуюваннями плечі напрочуд легко рушать м’язами, поки доставлять вино з готського корита до горлянки і повертають посудину вразливо оголеній від пилу долівці.

- Якщо чесно, про оплату я навіть якось не подумав.

- Кхм.

- Я від Кон...

Закінчити речення йому заважає різкий біль у коліні — від зіткнення із розкладеною Х-подібною табуреткою. Астроном кричить, схиляється і хапається за сповнену раптовою агонією ділянку. Неочікувана й надзвичайно сильна хватка на плечі струшують тонку натуру чоловіка та майже змушують його грюкнутися. На заваді тому стає, знову ж таки, сила м’язів відставного вояки. Ветеран притягає вухо співрозмовника до своїх пишних вус та шепче:

- Краще не промовляй тут те ім’я, якщо не хочеш, аби тобі згодували цей ідіотський ковпак.

Під невдоволені погляди людей з узбіччя хатини, гість піднімає руки на захист і тихенько пищить:

- Зрозумів. Вибач.

Дір нарешті відривається від споглядання химерного закрученого списа, повертається та нагороджує співрозмовника віддзеркаленням в очах. Астроном сильніше стискає шапку та задивляється у великі і глибокі зіниці. Їхній колір темно-зелений та нагадує найтихіші глибини болотяного царства, або ж гущі дубового гілля у передсвітанковому світлі. Легкі звуження у куточках очей — єдиний провідник майстерно придушених чуттів на лиці ветерана, вони уподібнюють його вираз грайливій лисячій пиці. Незважаючи на це, голос його коле суворим північним холодом:

- Скажи мені, астрогноме — то все чому ж близнюки отримують різні долі, якщо ті мають визначатися датою народження?

- Та ні ж бо, ти кажеш про астрологів, а я астроном. З тими шарлатанами я не маю нічого спільного.

Молодший чоловік ненадовго задумується та трошки стидливо додає:

- Окрім алфавітного сусідства у візантійському переліку математиків, якщо подумати. І тяглості професії аж від Вавилонського царства.

Русий різко здригає легше вбраною ногою та зачіпає один із розпечених каменів. Брила втрапляє у купку дров, на що ті ображено відхаркуються іскрами. Прибулець трохи відсувається від полум’яної сучої пельки та чує:

- Замовкни. Я вже наслухався від клятих туата про Вавилон, надмірну технологічну інкапсуляцію та втрату інтероперабельності. Попатякай ще ти про те.

Гість радо зізнається:

- Якщо чесно, я й гадки не маю, про що ти.

- От і добре, тоді. Нехай так і залишається. Тож з чим саме я зв’язаний тобі допомогти?

Темношкірий прибулець набирає повні легені повітря та швидко перетворює його на говір:

- За три дні з Ахілової коси вийде сталеве судно до Александрії. Я маю потрапити на нього.

- То сідай собі на корабель, спустися гирлом Борисфену та помандруй трохи верхи. Це торгові шляхи, там усюди державні сторожі. Я тобі нащо?

Астроном підкручує та трохи відтягує вуса.

- В тому й проблема. Скоріше за все, мене вже розшукують візантійські солдати і найманці.

Ветеран неочікувано посміхається і встає. Зростом він виявляється трохи нижчим за Бойоріга, чия зачіска ледве чіпляється за двох з чимось метрові стелі.

- Поважно. Хтось ще?

Прибулець скромно тупиться в підлогу і додає:

- Всі.

Воїн підходить до печі та витягає звідти химерного списа. Зброя Звіра виглядає як довга палиця, чиє закінчення виросло у формі загостреного свердла. Деревина виявляється на диво рухомою — вона сильно прогинається та невдоволено коливається і пружинить, коли покидає кам’яний прихисток.

- Що ж ти такого накоїв?

Гість задивляється на клубні диму, як ті лоскочуть стелю та розчиняються у ній. Болюча згадка сповнює його горлянку гіркотою, а очі вологою. Він моргає, позбавляється сверблячки на щоках та відповідає:

- Подивився у небо. Дізнався те, чого не можна знати смертним.