Засніжений
Ми так довго чекали на цю зустріч… Пів року омріювали кожен момент, охайно прописуючи в малесенькому фіолетовому блокноті все, що хочемо зробити за цей неймовірний день.
На шибках казкові візерунки, присипані м’якеньким снігом, немов у дитинстві, а через них ледь-ледь видніється обітована постать юнака. «Нарешті побачимось наживо та відчуємо одне одного не через тьмяне скло телефону, а через справжнісінькі дотики!» – на радощах пискнула я та різко скочила до вікна, аби якнайшвидше його відчинити.
Ось ми і зустрілися поглядами. Затамувала подих і раптово відчула, як холод цього ранку хутенько забіг мені за шкіру. Огортає хвиля несамовито п'янких переживань, ніжно поєднуючись із досвітанковою синявою, вони створювали чарівну неповторність миті.
Зверху нової довгої сукні похапцем накидаю пальто та загортаюсь у шарфик. Швидесенько біжу вниз сходинками, залишаючи по собі ніжний шлейф улюблених ванільних парфумів.
Засніжене лютневе подвір’я. Щосекунди на вулиці ставало світліше і за хвилинку здаватиметься вигадкою та напівтемрява, що огортала наші серця. Свідомість так не мліла з часів нашого липневого побачення. Він приїжджав і тоді після закриття сесії. Легку замріяність перебив дуже теплий, давно знайомий голос:
— Скоріш в обійми, — чимдуж пригортає до серця коханий, гладячи рукою по спині, — маєш неперевершений вигляд!
— Спасибі! — не вилазячи з обіймів та усміхаючись мовила я.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!