сподіваюся назавжди

Ми вийшли на вулицю рано, ще сонце не зійшло, лише прокидається, прорізає кривавими променями хмари. Повітря морозне, холодніше аніж зазвичай вдосвіта у липні.

Тиша. Жодних потягів, трамваїв, що жадібно притискаються до землі, ніби бажають спину - невпинні разом із часом. Я затамовую подих, аби відчути ці злами у повітрі, здогадатися наперед, підготуватися до розмови; аби усміхнутися твоїм втомленим очам. Зрештою, я загубила сміливість в німецькому метро.

Ми мовчимо, від роси мокнуть кросівки. Хочеться пити, вдихнути ранкової вологи, торкнутися землі і відчути її твердість. Хочеться говорити, але думок так багато, що, зрештою, мовчимо. Ми з тобою знайомі, так?

Знайомі, звісно. Я пам'ятаю дату твого дня народження і про що ти рефлексувала три роки тому. Пам'ятаю безглузді розмови, обережні короткі слова, коли надто страшно казати правду, що говориш англійською чи німецькою. Мовою, яка далека, яка не про мене, не про тебе.

Пахне липою і домом. Дерево цвіте, вже вдруге за рік на моїх очах. Минаємо приватні домівки, вже ближче до лісу, чути річку, що помалу заростає: за метрів п'ятдесят непрохідні болота. Над водою шелестить віттям стара розлога верба, хтось поприбивав до кори сходинки і прив'язав на гілки жовто-блакитні стрічки.

– Довго ти.

Говориш зненацька і твій голос сирий і глибокий наче яр. Слова відчуваються, мов відстань між нами, ці дві тисячі кілометрів навіки викарбувані в нашій довірі.

– Є таке, – відповідаю.

Цікаво, коли ми зможемо розмовляти як колись.

- І як на довго цього разу?

Не дорікаєш, лише натискаєш на рани.

- Сподіваюся назавжди.