Втеча від «Змієносця»

Якщо ви читаєте ці записи, то, скоріше за все, вже знаєте, хто я. Я — одна з небагатьох, кому вдалося втекти з гетто. Мене звуть Мей Мей. Принаймні, так називали мене раніше друзі, тож будемо вважати, що це моє справжнє імʼя. 

Сподіваюсь, що, прочитавши мій щоденник, ви зрозумієте, що система «Змієносець», яку створила Кугісакі Нобара, є абсолютним злом. Це — пітьма, яку ми маємо знищити загальними зусиллями. 

Я бачила, на що здатна ця система. Я мала втекти звідти, щоб розповісти про все іншим. Хоча ідея самої втечі належить не мені. Це придумав Махіто. Він заговорив про це вперше в найбільш непідходящий момент.

Ми тоді стояли всі в спортзалі чергою, дивлячись один одному в потилиці. Черга була великою, і важко було зрозуміти, де саме вона закінчується. Очевидним був тільки її початок. Вона розпочиналась біля дерев’яного столу, за яким сидів людиноподібний андроїд. Перед ним лежала купа різних паперів, куди він записував наш вік, зріст, вагу і об’єм тіла. Все мало чітко відповідати нормам, які вони самі і придумали для того, щоб завжди мати найкращих представників генофонду людства.

Трохи далі від столу стояло ще двоє андроїдів. Один проводив відповідні заміри, а інший утилізовував тих, хто не відповідав нормам. Найдивнішим було те, що ми вважали подібне нормою. З самого дитинства всі вчителі і навіть наші батьки казали нам, що так треба. Тож ми слухняно йшли на заміри, чудово розуміючи, що зі спортзалу вийдуть живими не всі.

Я стояла приблизно в середині черги, коли почула позаду себе тихий голос Махіто:

— Чула колись про Дегідратацію?

Тоді це питання мені здалось максимально дивним і недоречним. Спортзал був великий і холодний. Стіни його покривала блідо-сіра фарба. Повітря було наповнене запахом дезінфекційних засобів. Поруч мене стояли інші діти. З їхніх облич можна було прочитати ту ж саму тривогу та напруження. Ми не знали, що нас чекає попереду, і це відчуття невідомості ще більше пригнічувало.

Але я знала, що таке Дегідратація. Ми вчили це на уроках хімії. Махіто стояв позаду мене. Його очі блищали якимось дивним блиском, наче він задумав щось неймовірне.

— Звісно, це — термічне або хімічне відщеплення води від органічних чи неорганічних сполук під дією дегідратантів, — майже автоматично почала я відповідати. 

І говорила так, наче мене запитав хтось із вчителів, а не друг дитинства, з яким я десять років просиділа за однією партою. Махіто був завжди трохи дивним, але сьогодні він виглядав ще більш непередбачуваним.

— То, може, і нам вже час провести відщеплення від цих андроїдів? — знову прошепотів Махіто, оглядаючись по боках. 

Його слова пролунали, як виклик, і в мене всередині щось похололо. Я застигла. Провести відщеплення? Як це? Що він мав на увазі? Моє серце забилося швидше. Адреналін почав заповнювати кожну клітину мого тіла. Я відчувала, як зростає паніка, але намагалася залишатися спокійною.

— Розумієш, — знову почав він, — ми з тобою, як математичні функції, які проходять через якусь точку, прагнучи до нескінченності, — його голос звучав тихо, але впевнено, неначе він знав якусь велику таємницю.

То тепер він заговорив про математичну сингулярність? Він знущався, чи що? Я відчувала, як зростало обурення, але і страх перед тим, що могло статися, не давав мені зосередитись.

Я хотіла повернутись до нього і запитати, до чого він веде, але саме в цю мить пролунав постріл. Відлуння пострілу відбилося від стін спортзалу, і всі завмерли. В повітрі повисла гнітюча тиша.

— Учня на прізвище Кендзяку утилізовано, — сказав механічний голос. 

Це був один з тих андроїдів, і його слова пронизали мене наскрізь. На мить мені навіть здалось, що голова того андроїда, що тримав пістолет, подивилась в наш бік. Після цього ми вже нічого не говорили один одному. Тільки мовчки стояли і дивились, як зменшується кількість дітей в черзі перед нами. Страх і тривога ставали все нестерпнішими. Проте ми не могли нічого зробити, окрім як чекати своєї черги.

Пам'ятаю, як одного разу я вирішила запитати у мами: як так вийшло, що ми маємо слухатись цього «Змієносця»?

— Система «Змієносець» дбає про нас. Вона дає нам роботу, житло і все, що нам необхідне для повноцінного життя, — зітхнула мама. 

Її очі, зазвичай сповнені життєвої енергії, цього разу виглядали втомленими і сумними. Вона відклала на бік в'язання і подивилася на мене з виразом, що був сумішшю турботи і пригніченості. 

— Ми маємо бути вдячними за це і робити те, що від нас вимагають.

Що не кажи, але система «Змієносець» таки зробила її покірною. Її сиве волосся, зібране в пучок, і зморшки на обличчі свідчили про нелегке життя, яке вона прожила.

— Але звідки вона взялась? Як отримала доступ до всіх наших ресурсів? І з чого взагалі вирішила, що більше немає інших людей? — запитала я, намагаючись зрозуміти, що змушує моїх батьків так беззастережно довіряти цій системі.

— Бо це правда, — знову зітхнула мама. — Хіба вам у школі не розповідали? 40 років тому на нашу планету впала комета, яка знищила майже все. Вціліла лише частина старої Євразії. Тоді Кугісакі Нобара розробила штучний інтелект, який мав допомогти вижившим людям пристосуватися до нових умов життя. З кожним роком цей ШІ розвивався все більше і більше, аж поки не перетворився у систему «Змієносець», яка згодом почала робити собі власних андроїдів.

Моя мама завжди була готова захистити систему, але я бачила в її очах тінь сумніву. Її мова стала більш уривчастою, коли вона згадувала про «Змієносця». Я пам'ятаю, як вона часто залишалася наодинці в своїй кімнаті, дивлячись у вікно на пейзаж за межами нашого дому. Вона дивилась так, ніби сумувала за чимось.

— Мамо, а тобі нічого не здається дивним в цій історії? — запитала я, сподіваючись отримати хоч якийсь натяк на те, що вона також бачить недоліки цієї системи.

На це питання вона так і не відповіла. Її очі потьмяніли, і вона відвернулася від мене. Батько теж не дуже хотів говорити на цю тему. Він був людиною діла, завжди займався якоюсь роботою, намагаючись забезпечити нас усім необхідним. Його сильні руки завжди були готові підняти будь-який тягар, але в питаннях системи він був таким же мовчазним і покірним, як і мама.

Довелось повірити вчителям, що все було саме так. Точніше, я переконала саму себе, що вірю в це. Але одне запитання Махіто вивело мене з рівноваги.

З опущеною головою я підійшла до столу, коли настала моя черга і назвала своє ім'я. Потім інший андроїд виміряв мій зріст і наказав встати на ваги. Його рухи були точними і безпристрасними. Він не виявляв жодних емоцій. Просто виконував свою роботу.

— 162 см і 58 кг, — сказав другому, який сидів за столом.

Після цього підвів мене до пристрою, який дуже нагадував душову кабіну. От тільки води в ньому не було. Він слугував для того, щоб виміряти об'єм тіла. Я відчувала, як напружуються м'язи від очікування по всьому тілу.

Щойно двері зачинились, всередині все почало наповнюватись якимось газом. Моє дихання стало частішим, і я почала нервово озиратися навколо, відчуваючи, як холодний піт стікає по спині. Після цього на дверях з'явились цифри «28» і «96». Я перевела погляд на Махіто. Він стояв зі спокійним виразом обличчя, наче все було під контролем.

Тоді я полегшено зітхнула. В голові була лише одна думка: «сьогодні мене не утилізують, я проживу ще хоча б один рік».

В 17 років буде останній замір. Після 18 це робити вже не обов’язково. Однак це не означає, що дорослим жилося легше. До кожного з них у будь-яку мить міг підійти андроїд і розпочати сканування, яке показувало стан внутрішніх органів. І не дай Боже, виявиться, що у тебе є виразка шлунку або якась зайва родимка! Відразу утилізація. Тому всі намагалися вести здоровий спосіб життя і не їли ніколи смаженого або копченого. Всі жили за розкладом, у якому обов'язково є ранкова зарядка та прийом вітамінів. І всі жили всередині паркану, немов мурахи. Ми не знали іншого життя, тому ці правила здавалися нам нормою.

Вийшовши зі школи того дня, я подумала, що ми маємо хоча б закінчити нашу розмову. Це одне з тих небагатьох речей, на які ми маємо право. Проте Махіто вже ніде не було видно. Тому я вирішила піти до нього додому. От тільки коли я постукала у двері, мені ніхто не відчинив. Та я знала, що це ще не означало, що його немає вдома. Озираючись, я відкрила вікно, яке йшло по підвалу, і полізла туди. Як я і думала, Махіто був там. Він сидів на старому матраці перед старим телевізором, до якого була підключена, мабуть, ще старіша ігрова консоль.

— Ти все ж її полагодив, — посміхнулася я, сідаючи поруч.

— Так, але про це не потрібно нікому знати, — не відволікаючись, відповів він.

Його увага була повністю зосереджена на грі і я також перевела погляд на екран. Там бігав персонаж в доволі дивному на мій погляд вбранні і стріляв різними магічними штуками в усіх, кого бачив. Гра виглядала безглуздо, але водночас і гарно. Всі ці кольори та рухи нагадували мені про старі фільми, які ми іноді дивилися в школі на уроках історії.

— Хочеш спробувати? — протягнув він мені несподівано геймпад.

— Не впевнена, що зможу. Це ж така стара техніка…

Але Махіто вже не слухав. Його ноги опинилися біля моїх, створюючи легкий контакт. Його руки обережно поклали геймпад мені в руки, і я відчула легенький дотик його пальців до моїх. Це збентежило мене і викликало прилив тепла, що розливалося по всьому тілу. Серце почало битися швидше, і я на мить замислилася, що значить цей жест для нього.

Зніяковівши, я натиснула якусь кнопку на геймпаді, намагаючись зосередитись на грі, але це виявилося складніше, ніж я думала. Персонаж раптом почав присідати, і навколо нього відразу ж почали збиратись монстри. Напевно, вони були дуже здивовані такими змінами. Хоча… як вони могли здивуватися, якщо не були живими? 

У машин зовсім не було емоцій, але ця думка здавалася мені дивно заспокійливою в ту мить.

— Я допоможу, — швидко зреагував Махіто. 

Його голос був спокійним і впевненим, що тільки посилювало моє хвилювання. Він лагідно поклав свої пальці на мої, і, наче керуючи моїми руками, почав швидко щось натискати. Його рухи були точними і впевненими. Час від часу він щось коментував, пояснюючи свої дії, але я не могла зосередитися на грі. Його близькість збивала мене з пантелику. Я відчувала його дихання біля свого вуха, і кожен його видих викликав легке здригання в моєму тілі. Від цього моє серце билося ще сильніше. Кожен удар лунав у вухах, як барабанний бій.

Не те, щоб я не припускала ніколи, що між нами щось може бути. Ми завжди були близькими друзями. Проте саме тоді я не була готова до того, що він може опинитися так близько. Я нервувала. Та він нічого не робив. Просто грав, ніби не помічаючи, як близько сидить до мене. Коли він встав, щоб покласти геймпад, я навіть розчаровано зітхнула.

— То про що ти хотів поговорити в школі? До чого були всі ці наукові терміни? — запитала я, намагаючись повернутися до теми, яка мене все ще турбувала.

— Перш, ніж я відповім, скажи: чи сподобалась тобі гра «Магічна битва»? — його очі блищали з цікавістю і певним викликом.

Я роздратовано зітхнула, відчуваючи, що він ухиляється від відповіді:

— Знову почнеш говорити про котангенси та інші наукові штуки?

Він почесав потилицю, ніби роздумуючи над тим, що сказати далі. Його поведінка була одночасно загадковою і трохи кумедною. 

— Взагалі-то, ні. Просто, прокинувшись одного ранку, я раптом подумав: ми живемо на чудовій планеті посеред безмежного космосу, в якому постійно відбуваються якісь дивовижні процеси. Але чи побачимо ми колись, в наскільки гарному світі ми живемо? Що на нас чекає, якщо ми залишимось в Розвелі? Мене, скоріше за все, у 18 років відправлять кудись на сортування якогось непотрібу. Ти в кращому випадку станеш кравчинею і шитимеш сірий однаковий одяг для всіх замість того, щоб дійсно створити щось гарне і дивовижне. Чи знала ти, наприклад, що можна шити золотими та срібними нитками? Або робити ними вишиванки? Ця техніка називається гаптування. Ти знала це?

Напевно, він ще багато чого хотів сказати, але я підбігла до нього, встала навшпиньки і закрила йому рота руками. Його очі розширилися від несподіванки, і я відчула, як його губи почали ворушитися під моїми долонями.

— Не можна такого казати! Якщо хтось почує, нас обох можуть утилізувати, як ворогів системи, — прошепотіла я.

Тоді Махіто прибрав мої руки і зробив крок назад. Він виглядав обуреним. Його обличчя стало червоним, а очі блищали від люті.

— Саме про це я і кажу! Ми ж люди! Ми маємо бути вільними, — сказав він.

— Від коли це ти став таким сміливим? — запитала я, намагаючись зрозуміти, що сталося з моїм другом, який завжди був тихим і обережним.

— А хіба я не правий? — відповів він, з викликом дивлячись мені в очі.

Тоді я закрила вуха руками і пішла в бік дверей, які з’єднували підвал з будинком. Мої кроки були швидкими, майже бігом. Мені здавалося, що якщо я не припиню цю розмову, станеться щось жахливе.

— Я не хочу більше нічого чути! Цієї розмови ніколи не було! — вигукнула я, не озираючись назад.

Але вона була, і Махіто не забув про неї…

Наступного ранку він не прийшов на заняття. Не знаючи, що й думати, я підтюпцем направилась до його будинку. Серце билося тривожно, і я відчувала, як холодний піт пробігає по моїй спині. 

Коли я наблизилася до його дому, побачила у дворі кілька андроїдів зі зброєю. Вони були високими, майже безшумними. Їх металеві тіла блищали на сонці, створюючи моторошні тіні.

Трохи далі стояли батьки Махіто, які намагалися втримати його. Але він постійно виривався і кричав:

— Не чіпайте це! Воно моє!

Андроїди, не звертаючи уваги на його крики, постійно щось виносили з їх будинку у невеликих коробках. Їхні рухи були точними і механічними. Вони не зважали на емоції людей, які оточували їх. В якийсь момент один з андроїдів обережно підняв коробку, з якої визирали дроти і металеві деталі, і саме тоді Махіто вигукнув:

— Якщо ви не покладете це на місце, одного дня я вас знищу, кляті машини! Клянусь, вам кінець!

Всі андроїди відразу ж завмерли. Екрани, що заміняли очі, заблищали загрозливо червоним кольором. Один з них підійшов ближче. Його рухи були плавними, але кожен крок видавав легкий механічний шум. Кисть його руки перетворилася на пістолет, який він направив у бік голови Махіто. Металеве дзеркало дула блищало на сонячному світлі.

— Чи означають ваші слова, що ви відмовляєтесь слідувати правилам «Змієносця»? — запитав андроїд.

Я не могла допустити, щоб Махіто утилізували. Тому підбігла і встала між андроїдом і свої другом, піднявши руки вгору.

— Пощадіть, він просто захворів, тому і марить. Махіто не збирається йти проти «Змієносця». Він просто хворий, погано себе почуває — от і верзе різні дурниці. Він же навіть ніколи нічого не порушував. Завжди був законослухняним і вчасно проходив всі заміри. 

Андроїд опустив голову. На маленьких екранах, що були замість очей, почав з’являтись якийсь текст. Та я не змогла нічого прочитати. Літери були замалі, а текст дуже швидко змінювався. Мої очі безуспішно намагалися вловити хоч кілька слів, але все, що я бачила, — це стрімкий потік інформації, який розкривався перед цими холодними, бездушними очима.

— І справді, — пролунав нарешті механічний голос, — Махіто, син Кенто і Нанамі, не був раніше помічений у чомусь протиправному та незаконному.

Він опустив пістолет вниз, і замість пістолета знову з’явилася рука з п’ятьма пальцями. Це принесло мені полегшення.

— Гадаю, на цей раз ми можемо обійтися попередженням, — додав андроїд.

Щойно вони пішли, забравши із собою всі коробки, як за ними пішли і батьки Махіто. Ми залишились з ним удвох. Я стояла в роздумі, намагаючись усвідомити те, що щойно сталося.

— Що за підлабузництво, Мей Мей? — почав шкіритися Махіто у мій бік. — Я сказав саме те, що і мав на увазі!

— Але чому? Навіщо ти це сказав? Ти ж завжди був таким слухняним і зразковим хлопчиком!

— Я більше не хлопчик! Я вже виріс! Зрозумій це!

І перш, ніж я встигла бодай щось відповісти, його губи опинились біля моїх. Від подиву мої очі широко розширились. Його поцілунок був раптовим і гарячим. Я відчула тепло його дихання. Його губи були м’якими і наполегливими. У мене забракло повітря. Серце наче шалено застрибало.

Він відійшов, спостерігаючи за моєю реакцією, а я не знала, як саме мала відреагувати на це. Це був мій перший поцілунок, і Махіто вкрав його так підступно. Мої щоки палали. Руки безсило звисали по боках. Опустивши очі і закривши губи руками, я побігла у бік свого будинку. Обурення, зніяковіння і щось нове, чого раніше не знала, — все перемішалось всередині мене.

Наступні кілька днів я не виходила з кімнати, бо боялася зустрітися з Махіто. Намагаючись зрозуміти свої почуття, я навіть уникала дзеркала. Боялася побачити на своїх губах відбиток його поцілунку. Щоки все ще палали, наче вогонь. Кожного разу, коли я думала про те, що сталося, мене охоплювали все нові і нові почуття.

Я лежала на своєму ліжку, обійнявши подушку, і думала тільки про нього. Він повністю заполонив мої думки, не даючи спокою ні на мить. Здавалося, що його образ переслідує мене навіть у снах

Врешті-решт, до мене завітав у гості андроїд. Його поява була несподіваною і тривожною. Його металеве тіло відбивало світло, а червоні очі здавались ще більш загрозливими.

— Ви пропустили кілька занять. Я маю перевірити стан вашого здоров’я.

Я не могла відмовитися. Холодні інструменти торкалися моєї шкіри, викликаючи мурашки по всьому тілу. Але він не виявив нічого незвичайного і пішов, залишивши мене саму з моїми думками.

Трохи пізніше з’явився і сам Махіто. Він постукав у моє вікно, залізши на гілку дерева, яке росло біля нашого будинку. Зрозумівши, що це він, я спершу не хотіла відкривати вікно. Але він стукав занадто наполегливо. Довелося відкрити, щоб батьки випадково його не помітили.

— Сьогодні вночі я спробую втекти, — перейшов відразу він до справи. — Чи підеш ти зі мною?

Поки він говорив, я зрозуміла, що увесь час дивилася на його губи. Вони знову були так близько, і я не могла відірвати від них погляд. Обличчя знову запалало. Я опустила очі.

— Якщо вирішиш піти, я буду опівночі біля нашого дерева, — сказав він.

Після цих слів Махіто зістрибнув з дерева, а я сіла на ліжко і доторкнулася до своїх губ. «Чому він цього разу не спробував мене поцілувати?» — подумала я. Мої думки були заплутаними, і я не знала, як ставитися до всього цього.

Потім я почала оглядати свою кімнату, намагаючись зрозуміти, що саме мені стане в нагоді. Зрештою взяла тільки чисту білизну і двоє костюмів на зміну. Я нервувала, збираючи речі, і думала про те, що нас чекає попереду.

— А якщо йому не сподобається моя білизна? — раптом вдарила я себе по щоках. — Не можна про таке думати! Ти порядна дівчина! І взагалі, цим займаються тільки після весілля! Та й поцілував він тебе випадково! Це ще нічого не означає, — сіла на ліжко, схопившись за голову. — А якщо це щось таки означає, що мені тоді робити?

Всі ці думки вихором проносилися у моїй голові, не даючи зосередитися. Я намагалася зрозуміти, що відбувається між нами, і що робити далі. Ноги наче самі пішли до нього, і я не могла зупинити себе. 

Як Махіто і казав, він стояв біля дерева, спостерігаючи за брамою, біля якої стояли на стражі двоє андроїдів. Їхні червоні очі невпинно оглядали територію, не пропускаючи жодного руху. Вони стояли нерухомо, немов статуї. Металеві корпуси відбивали місячне світло, а датчики постійно сканували все навколо, шукаючи будь-які порушення.

Помітивши мене, Махіто відразу ж посміхнувся і полегшено зітхнув.

— То який в нас план? — запитала я, намагаючись приховати своє хвилювання.

— Щоночі рівно в одну годину у них відбувається зміна караулу. Під час зміни вони підключаються один до одного для обміну інформацією. Це триває рівно хвилину. За цей час ми маємо встигнути пробігти повз них і відчинити браму.

Я подивилася на нього з недовірою. Махіто виглядав спокійним і впевненим, наче вже не раз продумував цей план. Проте я сумнівалася. Мої думки металися між бажанням вірити йому і страхом перед наслідками нашої втечі.

— Це ж неможливо!

— Можливо, — знову посміхнувся Махіто. — Минулої ночі я вкрав у них ключ від брами. Залишається тільки відчинити її і побігти так швидко, як тільки зможеш.

Я уявила, як ці андроїди почнуть нас переслідувати, як ми будемо бігти, намагаючись врятуватися. Образи переслідування були настільки реальними, що я відчула, як холодний піт стікає по моїй спині. Моя уява малювала картини, де нас ловлять і негайно утилізують.

— Але куди нам бігти? — знову запанікувала я.

Тоді він почав мене заспокоювати. Його голос був м'яким і доволі спокійним:

— В ліс. Ми побіжимо в ліс, що знаходиться за брамою. Я бачив його, коли залізав на стіну. Він недалеко. Ми якраз встигнемо до нього добігти, вони не відразу поженуться за нами, — запевнив Махіто.

Я здивовано глянула на нього, намагаючись зрозуміти, чому він в цьому так впевнений. Його очі випромінювали рішучість і спокій, які я не могла зрозуміти.

— Ми залишимо їм подарунок, який відволіче їхню увагу, — додав раптом він, і в його очах з'явився хитрий блиск. 

Я намагалася зрозуміти, що він має на увазі, але відчула, що він уже все продумав. Я просто мала довіритися йому… І я довірилася...

Приблизно за десять хвилин до першої години Махіто почав потроху наближатися до брами, рухаючись майже навприсядки, щоб датчики андроїдів не помітили зайвий рух. Його рухи були плавними і обережними. Час від часу він зупинявся або зникав у тіні інших дерев, жестами показуючи, щоб я повторювала за ним. Але я пленталася за ним, немов якийсь баласт. В мені не було жодної грації, і я боялася, що можу видати нас своїми незграбними рухами.

Потроху ми таки наблизилися до брами, і Махіто показав рукою, щоб я зупинилася. Ми застигли, очікуючи підходящий момент. Я дивилася на браму і помітила, як до двох андроїдів, що стояли там, підійшли ще двоє. Вони дістали з шиї якісь дроти, і за мить їхні екрани вимкнулися. Це було сигналом для нас.

Махіто кинувся вперед. Я поспішила за ним, намагаючись не відставати. Він швидко дістав з кишені ключ і почав крутити його в замку. Його руки рухалися з неймовірною швидкістю і точністю, наче він робив це вже тисячу разів.

Незабаром брама відчинилася, і Махіто знову побіг. Я знову кинулася слідом за ним, відчуваючи, як адреналін заповнював моє тіло. В повітрі відчувалася напруга.

Несподівано я помітила краєм ока, що андроїди почали рухатись. Їхні червоні очі блищали в темряві, наче вогники, що наближалися до нас з кожною секундою. «Нам кінець», — подумала я, коли раптом десь у місті пролунало кілька вибухів. Звук був оглушливий, і земля здригнулася під ногами. Я застигла на місці, намагаючись зрозуміти, що це було.

— Не зупиняйся, — схопив Махіто мене за руку, — вони невдовзі розпочнуть пошуки порушників, і тоді нас точно утилізують.

Його руки були теплими і сильними. Вони тягли мене вперед, не даючи можливості зупинитися. Так ми опинилися в лісі. Дерева оточили нас з усіх боків.  Але не минуло і півгодини, як я помітила десь позаду світло від ліхтарів. Воно рухалося в нашому напрямку, наче мисливець, що вистежує свою здобич.

— Хутко на дерево! — прошепотів Махіто, вказуючи на найближче дерево.

Я почала підніматись за Махіто, але моя сумка з речами заважала мені. Ремінь сумки чіплявся за гілки, тягнучи мене назад.

Махіто зістрибнув вниз і забрав мої речі, викинувши їх кудись в бік. Я роззявила рота, щоб сказати йому щось, але потім почула механічні голоси. Андроїди були вже зовсім поруч. Махнувши рукою, я знову почала лізти вгору. Вже зовсім скоро Махіто опинився на сусідній гілці.

Ми мовчки дивилися, як внизу метушилися андроїди, розглядаючи мою сумку. Вони робили це з надзвичайною ретельністю. Дивилися з усіх боків…

Потім вони почали її відкривати, і я відчувала, як хвиля сорому почала накривати мене. Хотілося закрити обличчя руками, але тоді б я втратила рівновагу і впала вниз. Тож я просто продовжувала стежити за ними згори.

Нарешті, андроїди пішли далі вглиб лісу. Їхні ліхтарі зникли в темряві, і ми залишилися самі. Зачекавши ще якийсь час і переконавшись, що вони не повернуться найближчі кілька хвилин, я спробувала очима відшукати обличчя Махіто.

— Ти точно Махіто, а не якийсь перелесник? — спробувала я пожартувати. — Мій Махіто нічого б такого подібного не придумав.

— Мій? — засміявся раптом він. — Ти сказала «мій Махіто»? То ми все ж таки зустрічаємося?

Мої щоки знову запалили. Не знаючи, що йому відповісти, я просто дивилася вниз, відчуваючи, як моє обличчя палає від збентеження. Тільки і могла, що подумки повторювати собі: «Хоч би не впасти! Хоч би не впасти!». Кора дерева була шорсткою під моїми руками. Її нерівності допомагали тримати рівновагу. 

— Хочеш, я розповім тобі більше про «Магічну битву»? — першим порушив тишу Махіто. 

Я кивнула. Навряд чи він помітив це, але говорити продовжив:

— Там є один рідкісний артефакт. Називається «Пояс Ван Алена». Якщо його вдягнути, можна на 30 секунд стати невидимим для ворогів.

— Що ж, — зітхнула я, оглядаючись навколо, — в якомусь сенсі це дерево стало нашим поясом.

— Нам просто пощастило, що вони не почали світити своїми ліхтарями вгору. Інакше б вони нас помітили.

— До речі, а як ти зробив вибух? — запитала я, все ще відчуваючи подив і захоплення його кмітливістю.

— Уроки з хімії стали в нагоді, — знову тихенько засміявся Махіто. 

Його сміх був тихим, але заразливим. Я мимоволі теж засміялась. Звук нашого сміху рознісся серед дерев, але швидко заглух. Через якийсь час ми почули, як андроїди почали повертатися назад до міста. Їхні ліхтарі поступово зникали, і темрява лісу знову поглинула нас.

Настав ранок. Проміння сонця почало пробиватися крізь густе листя, освітлюючи наші обличчя м'яким світлом.

— Потрібно йти, — сказав Махіто, злізаючи з дерева. — Вдень вони легко помітять нас тут. Нам варто пошукати нове місце для хованки.

Ми рушили вперед, постійно озираючись. Ліс був густим. Гілки дерев хрустіли під нашими ногами, а птахи співали десь високо в кроні.

— Чому вони досі не йдуть на нові пошуки? — раптом почала я нервувати. — Це дивно.

На цей раз Махіто не знав відповіді. Його обличчя стало серйозним, і він лише знизав плечима. Ми просто йшли мовчки вперед, тримаючись за руки. Дерева оточували нас з усіх боків. Їхні високі стовбури піднімалися до самого неба, створюючи своєрідний купол над нашими головами.

— А я казала тобі колись, що ти геній? — спробувала я розпочати нову розмову. 

Мої слова швидко розлетілися в повітрі, наповненому запахом хвої та свіжої землі. Та Махіто тільки легенько посміхнувся. Тому я продовжила:

— Я серйозно, твій план майже геніальний.

— Насправді ні, занадто багато ризиків, — відповів він. — До того ж, ми не знаємо, куди саме йдемо. Можливо, ці машини попереду влаштували нам засідку, тому і припинили шукати?

Знову настало мовчання. Ми продовжували йти, намагаючись не звертати увагу на страх, що повільно заповзав у наші думки.

— Знаєш, чого я хочу більш за все на світі? — тепер розпочав розмову вже Махіто. — Почути, як грає справжня скрипка. В «Магічній битві» був НПС, що грав на скрипці. Цей інструмент зацікавив мене.

Я спробувала уявити, як звуки скрипки розливаються поміж дерев, заповнюючи все довкола музикою. Ми були вже майже біля виходу з лісу, коли помітили, як з одного з дерев звисає мотузка, на якій висіло тіло вовка. Тварина виглядала жахливо. Її мертві очі дивилися у порожнечу, а тіло було скрючене в неприродній позі.

— Схоже, що пастка таки була, — насторожилася я.  — Але нам пощастило. Бідна тварина потрапила в неї раніше.

— Щось нам занадто щастить. Це — підозріло. 

Махіто уважно оглянув місце, де ми стояли, наче шукаючи приховані небезпеки. Потім глянув вперед. Туди, де розпочиналося поле з високою дикою травою, яка, здавалося, могла дістати до плеч. Трава колихалася під вітром, створюючи хвилі, що рухалися по полю, як море.

— Підемо вздовж дерев, — запропонував Махіто. 

Витративши на дорогу весь день, ми нарешті дібралися до невеликої споруди, яка була більше схожа на сторожовий пункт, ніж на житлову будівлю. Її стіни були обшарпані, а дах виглядав, наче нещодавно лагоджений. Біля будівлі туди-сюди ходив чоловік зі зброєю у військовому камуфляжі.

— Так і знав, що щось трапиться, — зітхнув Махіто. — Занадто легкою виявилась дорога.

Ми стояли на краю лісу, дивлячись на цю будівлю і на чоловіка зі зброєю. Наші руки все ще були з'єднані, і я відчула, як Махіто стиснув мою руку трохи сильніше, ніж до цього.

Чоловік у військовій формі був високим і міцним. Його обличчя було суворе, а очі пильні. Він тримав автомат, готовий до дії. Його камуфляж зливався з навколишнім середовищем. Однак мені він чомусь не здавався небезпечним. Піднявши про всяк випадок руки вгору, я вийшла з тіні дерев і пішла вперед. Військовий відразу ж направив на мене зброю. Я зупинилась і встала на коліна, показуючи, що не маю намірів нападати.

Тоді він дістав рацію і почав називати якісь цифри. Після цього з пункту вийшов другий військовий. Він був трохи нижчий за першого, але його погляд був не менш пильним. Я продовжувала тримати руки вгорі.

Повернувши голову, помітила трохи далі Махіто. Він також встав на коліна і підняв руки.

Після цього нас кілька годин допитували ці двоє. Ми розповідали все, що знали, не приховуючи нічого. Вони намагалися з'ясувати кожну деталь нашої втечі і того, як ми взагалі жили в повній ізоляції від навколишнього світу. Та коли я почала згадувати про утилізацію, в одного з них з рота випала цигарка. Він швидко підняв її, але я помітила, як його руки почали тремтіти.

— Та це ж справжня фільтрація населення! — подивився він на свого товариша. — Як таке взагалі може відбуватись в двадцять другому сторіччі?

Товариш з байдужим виразом обличчя поправив окуляри на переніссі і сухо відповів:

— Ми маємо доповісти про цей інцидент.

Після цього вони вийшли, залишивши нас удвох. Я подивилась на Махіто. Він нервово стискав пальці, і хрускіт від його пальців заповнював всю невелику кімнату. 

Я повільно встала і підійшла до столу. Стіл був старим, з подряпинами і плямами від різних рідин. На ньому лежало кілька аркушів паперу і канцелярські предмети.

— Дивись, в них віяло є. Кумедно, чи не так? — радісно вигукнула я, намагаючись відволікти Махіто від його нервовості.

Але він ніяк не відреагував. Його очі залишалися прикутими до дверей, через які вийшли військові. Через кілька хвилин вони повернулися, і той, що в окулярах, сказав:

— Ми маємо оглянути вас, щоб переконатися, що ви не шпигуни. Після цього за вами приїде спеціальна машина і відвезе до одного кампусу. Там з вами поспілкуються певні люди. Це все, що вам потрібно знати. Більше від нас нічого не залежить.

Я повернулась до військових:

— То, виходить, що у вас люди теж нічого не вирішують?

Тут вже втрутився другий військовий. Його обличчя було серйозним, але в голосі звучала певна гордість:

— Саме через те, що в нас все вирішують люди, вас і відвезуть до кампуса.

— А що буде з нами далі? — вскочив з місця Махіто.

— Важко сказати, але утилізувати людей в нашій країні не прийнято. Тож, скоріше за все, вам сподобається у нас. Коротше кажучи, ласкаво просимо до Румунії, дітлахи!