Пригоди Рудого

Йшли вони не довго. Незабаром Рудий побачив великий цегляний паркан із кованими ґратами. З-за нього виднівся дах цілком пристойного будинку. Машка першою проскочила на територію садиби та сіла біля входу. Добротні дубові двері були щільно зачинені. Поруч у стіні чорніла невелика дірка.

— Вона нам слугує входом, - випередив Кузьма питання Рудого.

Через неї коти й залізли всередину. Рудий спершу не повірив своїм очам. Такого він побачити не очікував. Просторий хол був обставлений м'якими меблями. Уздовж стін стояли шафи та книжкові полиці, а в дальньому кутку комод з різьбленими фасадами. Великі вікна закриті щільними шторами. Високо під стелею висіла масивна люстра з кришталю. Його Рудий ні з чим сплутати не міг. Дуже добре йому запам'ятався цей мінерал.

У пам'яті на мить спливли кадри, як мільйони дрібних блискучих крихточок розлітаються по мармуровій підлозі в холі його колишнього будинку. Тоді він був насправді не винен. Люстра впала сама, але репутація шкодника зробила свою справу і домашній улюбленець був суворо покараний.

Погляд Рудого привабив маленький кіт, світло-коричневого кольору. Він сидів на трюмо, милуючись своїм відображенням у дзеркалах. Чорні лапи та мордочка робили його несхожим на інших. Рудий таких ніколи раніше не бачив.

Дивний кіт повернув голову в їх сторону і зупинив погляд на Рудому. У того шерсть стала трохи дибки. Холод і зневага, з якою пронизала пара блакитних очей, Рудий не бачив навіть у погляді свого господаря, коли ненароком зіштовхнув його новий телефон у відро з фарбою.

В один стрибок дивний кіт опинився поряд з Рудим. Він уважно розглядав новачка, проходжуючись з боку на бік. Його чорний хвіст здавався довшим, ніж в інших, і був схожий на батіг. Рудому стало ніяково.

— "Так, я ж утричі більше за нього", - подумав він, відганяючи липкий страх. Рудий різко випростався, всім своїм виглядом даючи зрозуміти незнайомцю, що не боїться його, і в ту ж мить відчув пекучий біль. Досвідчений вуличний забіяка передбачив його наміри й недовго думаючи напав першим. Але бою не вийшло. Кузьма миттю опинився між ними, закликаючи до розсудливості.

— Рудий наш друг, - тихим, але впевненим голосом промовив він. — Я розумію, Баро, ти типу у нас головний і таке інше, але прошу тебе, не перегинай.

З незадоволеним виглядом Баро відійшов убік. Він явно не хотів зв'язуватися з Кузьмою, але й принижуватись теж не збирався.

— Ти чудово знаєш, що просто так у цей будинок ніхто не потрапляє. Як мінімум, потрібно заслужити на довіру. Зрештою, провести голосування. Хто за те, щоб цей жиробас жив з нами? - сердито крикнув у бік Рудого ватажок.

На той час, зі своїх затишних місць, повилазили усі мешканці будинку. Одні сиділи на спинці м'якого куточка, інші на гарних стільцях із гнутими ніжками, а ще декілька зайняли місце біля старого каміна в кріслі качалці. Загалом їх було не менше двадцяти. Вони уважно стежили за подіями в центрі кімнати, затамувавши подих.

— Я ще раз повторюю своє питання, - перейшов майже на крик Баро, — хтось хоче, щоб у нас поменшало вільного місця?

Усі мовчали. Ніхто крім Кузьми та Машки не підтримали Рудого. Сіамський ватажок, з виглядом переможця вистрибнув на комод і з висоти продовжив свою промову:

— Я сподіваюся, питання закрите? Цієї ночі, так і бути, нехай переночує в нас, але з ранку, щоб духу його тут не було.

Ніхто з присутніх не наважився йому перечити.