Рааріанець. Сказання про Люмо

«Кожен день втечі від неї,

Десятьом вартує власних життів.

Своє втратиш ти так чи інакше»

— Гауш азах Керрі, Настанови для елшан.

Чому Люмо запізнився на заняття, знали всі. І хоч усім кортіло розпитати його про подробиці, під час уроку робити це було не можна. Вчитель Герд, якого між собою учні звали Лозина, мав добрий хист до тонкого кусючого прутика — і вмів прикладати його до сідниць порушників дисципліни неабияк вправно.

Помітивши, як Люмо перестрибує паркан і навприсядки крадеться за кущами, Герд суворо мовив:

— Вилазь давай, і сідай у перший ряд.

Люмо підкорився. Вирівнявся, пройшов повз інших, сів на траву.

— Аби не обставини, — додав Герд, ціпко зиркнувши з-під густих зелених брів оповитих райшем тонкого плюща, — отримав би ти за запізнення. Гаразд, — вчитель обвів поглядом дітлахів, — усі на місці, тож послухаємо, що ви запам’ятали з минулого разу.

Навколо літали мухи й бджоли, гарячий вітер коливав строкаті голови квітів, сновигав у траві, товстими пальцями мацав за вуха, куйовдив чуприни.

Учні відповідали по одному — хто що пам’ятав. Це б було трошки дивно для якихось цехових штудій, але тут сприймалося добре. Хтось переказував про часи зародження Чанараської імперії, хтось про королівство Піза і про те, чому місцеві нецвіти не терплять інші племена корінних. Мала Хана знову називала місяці. І знову помилилася, назвавши місяць Скаліченої Луни місяцем Поламаної. За це отримала від Герда коротке зауваження — і коротенький луп по малій сідниці. Дівчат Герд сильно не лупцював, але й винятків не робив. Казав що для запам'ятовування немає нічого краще за біль.

Люмо ж не те щоб готувався чи чекав своєї черги. Він просто відчував: усі нишком дивляться на нього — і ці погляди робили його, мабуть, поважним. Принаймні він здавався іншим — цікавим — для них, але зовсім не таким, яким був для себе зранку, коли востаннє говорив із дідом. Коли обіцяв гарно вчитися. Коли казав, що розуміє: не в кожному селі є такий учитель-храмовник, як Герд, і це треба цінувати. Казав — а по носі повзли крапельки сліз. Він не кликав їх, вони самі прийшли. Наче на знак: із дідом більше не поговориш.

Що ж, він знав, що те, що сталося, мало статися — на благо його й усіх інших. Але те благо крутилося в його багатоногому, як великий обман. Або — навпаки — як дрібна, підступна брехня. І все це було… незрозуміле.

Дорослі казали: деякі речі йому ще рано знати. Потім, як виросте — дізнається. І от він виріс, тринадцять, найстарший із дітей у Хмільниках. Виріс, проте пам'ятав, що саме ті речі йому конче треба було вивідати. І сьогодні йому таки дали першу дорослу річ. Але зовсім не ту, якої він хотів. Якусь незрозумілу, чіпку і гостру. Штуку, яка могла поранити — або вже поранила. Річ, з якою він не знає, що робити і як тепер жити. Хоч дорослі наче й пояснили, не змовчали. Але ті поради не діють, оті «так треба», «все буде добре», «тепер він із Прабатьком». А може, Люмо не так їх зрозумів? Все ще по-дитячому...

Але ж вони дорослі, а він й досі дитина, хоч і найстарша. То чому це має бути дивним?

— Ти, Люмо, сьогодні вільний від опитування, — мовив Герд, бачачи, що хлопець думками десь далеко. — Але після уроку лишишся.

— Га? Що? — реагував Люмо із затримкою.

— Глухі незмії співають, — Герд був недовольний, але скоріш показово. — Після уроку залишишся. Поговорити треба.

— Добре, — зронив Люмо. І знову всі погляди полетіли в його бік.

Отака вона, слава: їж руками — не вимажись.

Того дня Герд розповідав про Кхаул Кхатан. Що більшість його населення — плем’я некотів, і що там немає Виборної Ради. Казав, що, як і в інших князівствах, влада Кхатану збирає податки і піклується надаючи захист, зводить мости і забирає міцних підлітків на військову службу, надає послуги храму і цілителів. Щось там тільки із весіллями було не те, але Люмо прослухав. Та й ще щось.

Чесно кажучи, Герд знову говорив дуже складно, і більшість учнів розуміла: доведеться випитувати пояснення у батьків. А цього ой як не хотілося. Деякі його розповіді навіть дорослим здавалися, якщо не малоймовірними, то просто вигаданими. Але ж усі знали, що вчитель Герд азах Нома був не тільки храмовником, а й позашлюбним дитям пізанського посла і мав досить непогану освіту. В його бібліотеці було аж тринадцять книжок і ще скількісь сувоїв. Можливо, він навіть справді побував у Великому місті Соши й щось ще читав у його Лібраріумі. Бозна. Тож хоча його знання й здавалися дивними, вони, вочевидь, заслуговували на увагу.

Більшість батьків не вміли ані писати, ані читати. Світ довкола розуміли дуже по-своєму й коментували Гердові оповіді досить своєрідно. Тому нецвіту доводилося вечорами тинятися селом і навчати ще й батьків. Навіщо йому все це було? Що він робив тут, у Хмільниках? Для Люмо то була загадка.

— Гаразд, — Герд сів під вишнею, сперся спиною об стовбур. — Можете йти.

Учні швидко повставали. Люмо теж зірвався на ноги, вже встиг отримати з десяток запитань, коли раптом прогримів голос учителя:

— Ану всі геть! Люмо, а ти куди зібрався?!

Справді, хлопець уже й забув, що мав лишитися. Він повернувся, став обличчям до вчителя.

«Потім розповіси», — долинуло до нього змовницьке шепотіння малих односельців. Люмо кивнув.

— Сідай поруч, — мовив Герд, коли почув, як гамірна зграя дітлашні розсипалася вулицею.

Люмо підкорився. Зробив три кроки, сів у тіні поруч з учителем.

— Що робить алюда алюдом, Люмо?

Цього разу голос Герда не мав звичної суворості, тож питання не злякало хлопця, як зазвичай, і відповідь прийшла якось сама собою.

— У нас є це і це, — відповів Люмо, показуючи на острівець зміїної луски на руці, а потім на груди, де в синьому коконі плавав синій багатоногий.

— Назви, Люмо. Скажи, як це називається.

— Райш і багато... — хлопець спіймав примружений погляд учителя і виправився: — Райш і назаї.

— Молодець.

Ой, як нечасто він чув це слово від Герда! Так нечасто, що аж здригнувся від несподіванки.

— Так, — продовжив учитель. — Райш і назаї. Але не тільки. Скажи, що станеться, якщо я зріжу ножем он ту квітку?

Рука Герда, вкрита райшем кори горіха, показала на ромашки, що стирчали в його городі біля хати під вікнами.

— У вас буде ромашка, — обережно відповів Люмо.

— Те зрозуміло. Мене ось що цікавить: із квіткою щось станеться?

Люмо насупився, подумав і відповів обережно:

— Нічого.

— Ти правий, хлопче. Правий. Нічого з квіткою не станеться, хоча вона вже мертва. Я можу тримати її, доки не всохне, і весь цей час вона буде квіткою ромашки. Із нами те саме?

Люмо повів плечима. Йому не хотілося думати, якщо чесно. Раніше він відповідав більш-менш швидко — вже знав, що на те казати. А тут... Тут швидко не виходило.

— Гаразд. Я сам скажу, — мовив Герд. — Так само: аби відрізати нас від назаї, він залишить кокон — і нічого не трапиться. Але якщо ми будемо чекати, то вже не так само. Бо квітка, як була квіткою, так квіткою й всохне, а от ми вже не будемо алюдами. Ми змінимося. Райш переможе і спотворить наше тіло. Ми інші, Люмо. Наче й природа, але не зовсім. Складними нас створив Прабатько Оарис — дуже складними. Пташка живе, пташка помирає. Одна пташка не слідкує за іншою і не переймається тим, що як вчасно першу не прибере з життя, то та може загризти її, перетворившись на щось страшне.

Твій дід був гарним алюдом. І ти гарний алюд. Але прийде й твій час, і ти маєш зустріти елху гідно. Не боятися смерті, не тікати від неї. Не думати, що зможеш її обдурити, наче всіх вона не минула, а тебе — омине. Деякі мали такі думки, мали, Люмо, і вони спричинили дуже багато горя своїм близьким.

Я знаю, як боляче втрачати того, кого любиш. Батька я майже не знав, але мати багато добра мені зробила. Змогла отримати від пана татка кошти — і дати мені освіту. Я тоді думав: навіщо воно мені? От так само, як ви зараз. У Кхатан я ніколи не потраплю, за Пізу — взагалі мовчу. Але навчаючись, я зрозумів: знання — то сила. Захист від брехні. Брехні, Люмо, якої довкола — скажена купа. Брехня, вона наче хвороба, переходить від одного алюда до іншого. А знання — це ліки.

Герд трохи помовчав і додав:

— Мені було важко втрачати маму. Важко. Ти зрозумієш мене, коли прийде час твоєї матері. І скільки б ти не готувався, все одно будеш не готовий. Це дуже складно розуміти, що від близької тобі алюдині лишився лиш спів останньої пісні у вухах і чорний рушник на стіні. Що вона більше ніколи ні про що тебе не запитає, не нагодує, поради не дасть. Не обійме...

— І як тоді? — запитав хлопець, напружено дивлячись поперед себе. Вже не на паркан, а крізь нього.

— Тоді буде потім, — Герд зітхнув, — Ти станеш дорослішим і щось вигадаєш. Ми всі щось вигадуємо. Самі вчимося лікувати свої рани. У когось це краще виходить, у когось гірше. Згадай Веселуна. Він постійно лямбда селом на підпитку. Веселун вигадав собі, що немає інших ліків, крім медовухи. Як тобі його вигадка?

— Від нього смердить, — усміхнувшись, мовив хлопець.

— Так, — Герд теж усміхнувся. — Від нього смердить. Гаразд, йди вже. На наступному уроці послухаєш, що твої перекажуть про Кхатан. А через один — сам мені про нього розповіси. І не забудь повправлятися в літерах З і С — у тебе вони на казна-що схожі. А ти, як-не-як, незмій, тобі б ще свистярську вивчити було б непогано.

— Добре, вчителю.

Люмо підвівся, постояв і запитав:

— У дорослих все так… важко?

— Та ні, — Герд почухав потилицю. Люмо стало приємно, що поставив питання, яке змусило зазвичай зарозумілого нецвіта замислитися. — Не важко, Люмо. Плутано. Багато брехні у світі. Тож вчися — і буде легше. Зрозумів?

Хлопець кивнув, побіг, перестрибнув паркан — і зник.

Того дня Люмо не замовкав. Розповідав усім, як усе було: як діда проштрикнув ножем часій, і як його назаї потрапив у його власні груди. Намагався не казати нічого, чого не було. Бо у світі, якщо вірити Герду, дуже багато вигадок. Навіщо йому ще й Люмина брехня?