Козак Максим, доля й абрикосова кісточка

«Не шаблю бери, а ложку!» — глузували з Максима старші козаки, коли він тренувався. Коли ж думав, що стріляє краще, ніж шаблею рубається, то й молодші підхоплювали: «Попав пальцем у небо, аж бомкнуло!». А як такі ж, як і він, джури не могли з пером і літерами впоратися, він завжди допомагав, але й жалкував, що нема таких приказок, щоб невмійків дотепно присоромити ще й гарну пораду дати. Коли б поруч був дядько Остап, що вмів підбадьорити, розрадити Максима… Кожен вечір дядько Остап розповідав бувальщини, які не тільки Максим, а й товариство любили слухати.

От і тепер після невдалих тренувань, після важкої роботи й насмішок товариства, що Максиму здавалися дошкульніші за укуси диких бджіл, він сидів на дніпровому березі й гірко плакав, витираючи рукавом подарованої дядьком сорочки сльози. Він рахував зорі, що їх тисячі впали у Дніпро. Їх усіх поглядом й за всеньку ніч не виловиш… Вітер міцнів, піднімаючи темно-сині грізні хвилі, зорі розбилися-розбіглися уламками по воді. Максим зіщулився від холоду, але так і заснув, не хотів, щоб хтось побачив його. Він часто, як інші казали, «наче сич» сидів на березі й думав-згадував-мріяв. Батька свого не пам’ятав, маму згадував часто, але пам’ять зблідла й доносила йому яскраві крихти: мамині ніжні карі очі із золотим вогником, солодкі пахощі вишневого саду, смак маминого хліба й тепла печі. Звичайно, думав і про дядька Остапа. Його всі поважали на січі, він і віддав Максима в науку до характерника. Але з тої науки нічого не виходило: з Максима не буде доброго козака, бо ні стріляти, ні шаблею битися, а моря й бур взагалі боявся. Характерник завжди казав суворо й втомлено: «Тобою так запоможешся, як кулаком на воду обіпрешся». Зате Максим із молоді був найвправніший у грамоті, але дядько Остап тому й віддав його до характерника в науку, бо не писарем його бачив: «Він від нашого кореня, але я вже скільки б’юся, а не лицарської вдачі він, може, виросте з жолудя дуб, а не билина». Але як Максим листи писав, перекладав з кількох мов, як було треба, і сам характерник визнавав, що товмач з нього добрий буде.

***

— Не там силу шукаєш, — почув Максим дівочий голос. Він огледівся, аж бачить, навколо квітучий сад, ясний місяць на небі, а перед ним дівчина. Максим не знав її, скільки не напружував пам’ять, а пригадати не міг. Дівчина мала теплі золото-карі очі, як у матері. Вона поманила його вглиб саду. Гілля дерев аж ломилося від цвіту, він наче сніг чарівно блищав під срібним місячним світлом, переливався й солодко пахнув. Максим час від часу спинявся, торкаючись рукою квітів, розглядаючи кожну.

— Гарний сад… — протягнув він, згадуючи, що ще дитиною у батьківському садку бігав і сад той, згаданий-перезгаданий, омріяний і вистражданий був схожий на цей.

— У мене тут не тільки вишні, я тобі покажу дещо особливе, — мовила дівчина й махнула в бік дерева, що потопало в зеленому листі, яке здавалося срібним у місячному світлі. На вершечку коло самого зоряного неба висів жовтогарячий радісний… абрикос. Максим не встиг нічого промовити, як яскравий теплий плід упав йому в руки.

— Сила у тебе всередині, у кісточці, у серці, — тільки й мовила дівчина.

Максим розплющив очі. Сіріло. Тьмяні зорі поховалися у шовках дніпрової води.

— Ну що, Максиме Оксамитний, — характерник вперше назвав його прізвищем дядька, — збирайся, вирушиш у морський похід разом з товариством. Треба ж і тобі чогось навчитися.

Максима наче обпекло. Він схопився, розімкнув пальці й побачив у них теплу золото-жовту абрикосу, що взялася з його сну. «Оксамитний» — він смакував дядькове прізвище. Максиму стало тепліше на серці. Але ж він ще молодий, ще не заслужив… Та й його ніяк не можна порівняти з дядьком, що окрім доброго характеру, за який і мав це прізвище, був добрим козаком і передусім вправним воїном. А він, Максим, до смерті боявся моря й бур, про які часто розповідав і дядько Остап і всі інші бувалі товариші. Увесь світлий день і вночі при свічках, що йому дозволялося як найздібнішому учню, Максим вивчав карти, книги розпитував вже бувалих козаків про морські походи. Хтось щось та й розказував, а хтось казав, що з книжок та від людей усього не вивчиш, треба й свою долю в поході запитати.

***

Вперше Максим опинився сам-на-сам, навіть без наставника. Хоч він і був помічником, але море синє й велике, таємниче, лякало його. Хлопець із жахом дивився у хвилі, стискав сонцесяйну абрикосу, боячись ще більше, щоб не побачили й не глузували з нього, бо наче й по-доброму, ніби й жартом цінні поради дають...

— Пане гетьмане, вітер стих, море аж до горизонту гладке… — боязко сказав Максим.

— Бачу, то й що? — відгукнувся той. — Так часто буває…

— Буря буде…

— Скільки я пам’ятаю, ніколи в таку погоду бурі справжньої не буває. Тільки погойдає та й все на тому, чи ти боїшся? Молодий же ще, розумію, я й сам боявся, коли такий парубок був…

Раптом налетів холодний вітер, підняв височезні хвилі. Море з ласкаво-синього зробилося загрозливо-чорним, пінилося й кидало чайку. Кожна нова хвиля вища й страшніша за попередню, кожна з них могла перевернути човен… Максим злякався, побілів наче крейда й з’їв чарівну абрикосу. Вона нагадала йому про дівчину з золото-карими очима. На мить він опинився у своєму вишневому садку, у дитинстві, де не було невідомості й бурі. Всі були заскочені зненацька, адже ж час для походу обирали вдалий, коли бур найменше всього. За кілька днів перед походом Максим бачив, як ластівки забиваються під дах, а то до бурі… Негода піднялася така, що й найстарші не пам’ятали подібного. Зціпивши зуби, Максим вхопився за борт, вишукуючи у сіро-чорній пелені неба й моря орієнтири, що вкажуть на наближення берега й порятунок. Чайку крутило на хвилях, Максим ледве тримаючись на ногах підійшов до гетьмана:

— Пане гетьмане, попереду скелі…

— Як ти то дізнався?! — перекрикуючи вітер і хвилі спитав гетьман.

— Крики чайок почув, а ще карти бачив перед походом… Тут скеля на скелі.

— Й сам знаю…

— Треба розгорнути вітрило.

— Хто ж у таку бурю вітрила розгортає… Як розгорнеш – вважай все…

Буря вирувала, Максим придивлявся до хвиль, вони накочувалися послідовно кілька менших, а за ними величезні, що кидали човен як тріску.

— Ти сильний, сильніший ніж ти думаєш, — почув Максим дядьків голос. Згадав його спокійне обличчя й усмішку, з якою той завжди оповідав про свої пригоди. Максим затиснув тверду абрикосову кісточку в руці. Він думав, які ніжні квіти й сильні дерева родяться з маленького зернятка, безпечно у ній захованого. Максим розгорнув вітрила. Чайку розвернуло в інший бік, чорно-сіре море й небо закрутилися змішалися в веремію. На човен впала хвиля й оглушила Максима. Він відчув, що крижана вода й потужна течія несуть його все далі й далі від чайки. Закричати не було сил, та й хто ж почує, коли негода реве, трусить світом так, що аж небо зіщулилося.

— Шукай силу в собі, в серці шукай, — Максим згадав дівчину з золото-карими теплими як у матері очима, згадував матір, як він малим збирав вишні високо й ледве не впав із тонюсінької гілки… Він тоді сильно злякався, згадував характерника, але не суворі повчання, а як той вчив його спостерігати за Дніпром, птахами, товаришами й розповідати, що він побачив. Тоді навіть хвалив Максима й казав, що бачить він більше ніж говорить.

Максим відчув, як не зважаючи на крижану воду, йому гаряче. Сильний вітер ударив в обличчя, аж забило дух. Він бачив море, страшні хвилі, маленьку чайку з побратимами десь там внизу. Бачив і безпечне місце, куди можна пристати, щоб урятуватися всім. Він летів, бризки й хвилі не торкалися його, замість мокрого одягу, холоду в кожній кісточці, страху, він відчував легкість, вітер у крилах, насолоду наче він все життя так літав. Хотів закричати, та почув лише чайчине: «Кії-я-а! Кії-я-а!»

***

— Нас в останню мить, коли вже й я думав, що не врятуємося, чайка врятувала… Летить перед човном і показує нам шлях, де вона в таку бурю взялася? Я й не думав, що всі до берега доберемося живими, — розказував наказний гетьман. Всі уважно слухали. Максим раптом відчув на собі погляд наставника, побачив, як той усміхається у вуса. Коли товариство розходилося, підійшов до Максима, поклав руку йому на плече як дядько колись, показав чайчину пір’їну й, дивлячись у вічі, сказав: «Твоя пір’їна, козаче? А абрикосу вже посадив?».

Відтоді як опритомнів уже на березі, Максим уже й забув про кісточку. Аж глянув, вона й досі в нього. Із неї маленький паросток проріс, тендітний, але міцний. «Неабияку силу маєш, Максиме, паростки так швидко не проростають, буде з тебе добрий козак, дядько Остап пишався б тобою», мовив характерник і розчинився серед січового товариства. Максим обережно посадив пагінець коло Дніпра, на тому місці, де вони з дядьком Остапом любили сидіти разом. Деревце, хоч і росло швидко, розливаючи над суворим Дніпром спокійний холодок й і тендітні ледве вловимі пахощі, давало звичайні солодко-кислі плоди, з яких добрий узвар.