Рааріанець. Друге сказання про Сарана

Минув місяць від його подорожі у Рівники. Пані Мейсаа скористалася нагодою реалізувати своє запрошення тільки сьогодні, у день сьомий, місяця Старих лун, року 953-го від Потопу корінних.

У приміщенні під маєтком було багато гарячої пари й довгих лав, прикрашених гладкою мозаїкою. На них можна було не лише сидіти, а й лягати. Саран опинився там майжу одразу після прибуття.

— Якщо відчуєте себе зле, завжди можна зануритися в басейн. Вода там крижана, — повідомив домоврядник, ведучи його від воріт до різьблених дверей.

Та Саран почувався добре. Навпаки — хоча температура різко відрізнялася від вуличної прохолоди останніх місяців, вологе повітря лише додавало йому бадьорості.

Як і решта алюдів у вітальному приміщенні, заповненому парою, він був одягнений у білу тогу, але єдиний не мав трикутного золотого кулона із дорогоцінним каменем всередині. Єдиний азах плем'я, серед спільноти знатних.

Тож можливо тому, гості не мовчали, на відміну від нього — багато хто вів розмову. Саран навпаки: він нікого тут не знав, він був їм не рівнею і чекав на пані Мейсаа. Тисяча проти одного сьогодні він не був такий самий впевнений, як тоді на пляжі. Дві тисячі проти одного.

Вона з’явилася за кілька хвилин, не сама — з нею був храмовник нериб, єдиний корінний серед присутніх.

— Трьох світил землі й морю, мої любі гості, — привіталася пані й одразу пояснила присутність супутника: — Майстер-читач переконається у деяких речах. Не хвилюйтеся, нічого зайвого він вивчати не буде.

Саран напружився. Але не від майбутнього ритуалу. Ні. І сьогодні він відганяв від себе дурні думки про її вроду. Саран добре розумів: знатні ніколи не будуть ріднитися з такими цеховими робітниками, як він, тим паче з тими, кого Велике місто Соши погодилося прийняти лише кілька років тому. Він намагався гнати ці думки й тепер — можливо, через тривожність: усі ці цікаві алюди, і він… простак. Але зараз йому не вдавалося це так легко, як тоді на пляжі. Сьогодні він бажав би опинитися з нею в пітьмі, торкатися її шкіри й райшу, відчувати їхнє тепло. Бути там, де є тільки глибокий і холодний голос моря. Там, де спокій, тиша — і, кажуть, можна почути назаї.

— Я не погоджуюся на це, Мейсаа, — мовив стрункий, широкоплечий невовк. Він і тут не зняв кулона знатного, очевидно, щоб усі про це пам’ятали.

Пані підійшла до нього майже впритул і подивилася знизу вгору.

— Я чекала від тебе щось подібне, любий Вулеїре, — її голос був грайливим. Хоч тіло й не рухалося, Саран помітив у мікрожестах граційність і плавність, властиву морським мантам. — Тож пропоную бартер: ти в будь-який момент можеш на такий самий термін обрати для мене читача.

Невовк насупив брови, потім швидко їх підняв і посміхнувся гострозубо:

— Мурена ти, Мейсаа. Ну, гаразд. Але якщо я дізнаюся, що ти знаєш те, чого знати не мала б…

У цей момент Саран помітив примружений погляд гіганта небджола. Той подивився на пані, вона відповіла поглядом. Саран зрозумів: пані дала йому знак не втручатися.

— Те, чого я знати не маю, — заспокоїла пані невовка, — я й не знаю, і знати не прагну. Тож за це можеш не турбуватися. Велике місто Соши — обачне. Ти це знаєш, я це знаю. Тому ми тут разом.

Невовк кілька секунд кусав губи гострими зубами, але врешті погодився.

Майстер-читач швидко виконав свою справу й залишив гостей. Саран, прямуючи з іншими до великої зали, припустив, що той дійсно шукав щось конкретне. І, вочевидь, не знайшов — усі залишилися в тому самому складі.

Велика зала й справді була велика. Як і вітальний коридор, вона мала кам’яні лави з мозаїкою, що виступали зі стін. У центрі круглого приміщення був великий басейн із крижаною водою. З чотирьох стін виходили металеві крани, з яких струменів пар.

Гості розбилися на пари. Лише Саран і невовк сиділи окремо. Помітивши цю подібність у поведінці, Саран вирішив змінити це — і підсів до гіганта, який обрав собі в товариші низькорослого немиша.

— О, — зрадів його появі знайомий справник Мор’кан. — Трьох тобі, Саране. Добре, що пані тебе запросила. Чув? Я тут моєму товаришу ґлорцю Шуґару, — він кивнув у бік темношкірого гіганта небджола, — пропоную парі. Он, пані щойно пірнула в басейн. А там вода без солі. Я не натураліст, про райш знаю мало, але думаю, що вона може дихати і там. А він — що ні. То хто з нас правий?

Тепер і жовті очі гіганта вп’ялися в нього.

Саран уже розтулив рота, щоби заперечити, коли помітив, як справник йому підморгнув. Цього жесту змови він навчився вже у Великому місті Соши. Побачивши його, Саран не поспішав із відповіддю. Немиша справника він знав, а ґлорського найманця — ні. Брехати Саран не любив. Шаман учив його: брехня — то гидкий камінь, який хвилі рано чи пізно повертають. Він не тоне, як інші. Море його відригне. Але у Соши доводилося обирати друзів. І часом ці друзі були неприємні — зате корисні.

Та був і третій шлях.

— Та не мала б, — Саран удав невпевненість, стенув плечима і зробив те, що в цеху називали делегуванням: — Але краще запитати в пані.

— Бач, Шуґаре, — підхопив справник, — не мала б. Тобто точно не знаємо. Але Саран — робітник у доках, а пані Мейсаа — знатна. Прабатько ліпив їх з різного тіста.

— Краще запитати, — буркнув небджіл, насупившись.

— Сам запитаєш? — справник хитро примружився.

Найманець мовчки похитав головою.

— Отож. Гроші віддаси, коли вийдемо.

Саран ледь помітно усміхнувся. Мор’кан зауважив ту посмішку — і просто подивився на нього пильніше, ніби зважував: чи варто покладатися на цього неморя.

— Я теж люблю парі, — долинув знайомий голос. У центрі басейну стояла пані Мейсаа. Біла тога прикривала її принади — але не настільки, щоб не вгадати під тканиною абсолютно все.

Трійко синхронно повернули голови, спостерігаючи, як вона виходить з води і прямує до них.

— Саран, — мовила вона, наблизившись. — Дуже добре, що ти вже знайомий із цими двома. Мор’кан — чудовий справник, а ґлорець Шуґар — вірний найманець. Йому можна довірити не лише майно, а й життя.

Небджіл випростався і приклав важкий кулак до грудей.

— Ходімо, — сказала пані, рушаючи з місця, — познайомлю тебе з іншими.

Саран на мить застиг, але Мор’кан штурхнув його в бік і прошепотів:

— Йди вже.

Саран підвівся і поспішив за пані.

Першими вони наблизилися до другої пари. Тут усі були в тогах, усі — дарини з зеленими назаї, проте жодне плем’я, окрім Сарана і самої пані, не повторювалося.

— Це, — жінка вказала на лівого, значно вищого за Сарана негриба — на півтори голови, але на голову нижчого за найманця небджола, — дуже шанований, хоча й не пан, астролог Ґанул'яре азах фаяґ. Я особисто завдячую йому дуже гарними прогнозами.

— Ми, пані Мейсаа, здебільшого вчені. Але якщо мої таїнства вам до вподоби — сприйму це як честь.

Його голос був глибоким, як у пана Лефантена, хоча обом їм трохи не вистачало небджільської гучності.

— Вчені, — з легкою насмішкою мовила пані, — це щось дуже розумне, тоскне і таке, від чого тхне старовиною. А от таїнства, гадання — свіже й повне життя.

Саран мовчав. Він бачив, як перешіптуються Шуґар із Мор’каном, і як, розсівшись, наче сам Оарис, на нього та пана поруч із ним із презирством дивиться невдоволений пан Вулеїр.

— А це, — граційна й тонка рука пані Мейсаа вказала на нежука, — Тсак. Дільничний центрального вокзалу Великого міста Соши. Як і шанований астролог Ґанул'яре, дуже шанований, хоча й не пан.

Нежук усміхнувся, взяв руку пані, поцілував:

— Не пан, але й не такий жебрак, як цей неморь, — великий палець його правої руки показав у бік Сарана. — Що він тут робить, пані Мейсаа?

— Наразі Саран азах морса допомагав мені в кількох делікатних справах, — пояснила пані, поки Саран зціпився всередині від образи. Він був готовий піти, аби більше не чути такого, особливо з вуст такого ж незнатного алюда, як і він сам. Але стояв, терпів, стійко витримуючи погляди нежука й пана Вулеїра. — І хоч поки він, звісно, не може дозволити собі подорожі на дивовижних скірах, я відчуваю, що наша майбутня співпраця дасть йому шанс стати вашим клієнтом.

— Гм... — гмикнув нежук, помовчав, потім запитав: — А ти звідки?

— Узбережжя неморів, — коротко відповів Саран, стримуючи гнів. Відчуття були ті самі, що й у Рівниках, але він тримався. Він згадав шамана й його настанови щодо корінних. Було вдвічі важче сприймати таку зверхність від дарина, але він тримався.

— Мені не цікаво, де трахалися твої батьки, — кинув Тсак. — Де ти працюєш у Великому місті?

— Саран — судноремонтник, — відповіла за нього пані Мейсаа. Видно, вона відчула, що Тсак перетинає межу. — Він зі мною як позацеховик. Бачу, ти сьогодні не в гуморі. Щось трапилося?

Тсак отетерів, на мить зрозумівши, що його прорахували, але прийняв поразку і відповів:

— Так. Дійсно, бляха, цей тиждень наче гарза висрала і розмазала по мені, перепрошую за жебрацький уруа. Тисяча проти одного. Зараз у нас із чанарами наче перемир’я. Але поблизу Холоднопілля стоїть чимало наших загонів, і стільки ж — на Стіні. Якщо перші ще у відпустці, то хлопці й дівчата на кордонах Багряного краю відпусток не мають. Ніксанська погань постійно шукає шляхи й приводи пролізти до нас.

— То що ж трапилося? — пані хлопнула в долоні й ахнула, демонструючи перебільшене занепокоєння. Проте в очах її воно читалося щиро.

— Соши, Шанті, Єшта і Ціашу. Чотири головні міста і чотири головні вокзали ґольґо. Нас відрізали від Ціашу, відрізали майже весь захід. Хто? Не маю, бляха, жодної гадки. Але планую дізнатися і зрізати з них райш.

— Ти вже когось найняв?

Тсак кивнув.

— Від мене щось треба?

— Зайвим не буде, — коротко відповів дільничний. — Багато хто когось найняв, бо окрім провізійної допомоги війську, у нас повністю зупинилася торгівля в тому регіоні. А він не набагато гірший за наш.

Тепер Саран зрозумів, чому за останній місяць у порту було стільки черг. Працювавши без зупину, він навіть не встиг поцікавитися причиною такої завантаженості. А мав би. Навіть пляжі частково віддали під розвантаження.

— Тривожні новини, — зітхнула пані. — Як не дивно, а я їх пропустила.

— Про це весь Соши вже місяць як вулик гуде, — до розмови долучився пан Вулеїр. — Ти не могла, Мейсаа, такого пропустити. Але якщо так — то давай уже кажи, навіщо ми тут і навіщо ці огляди. Вино я й удома міг випити.

Пані взяла Сарана за руку й підійшла разом із ним до Вулеїра. Той уважно спостерігав за її незвичною поведінкою.

— На початку року я взяла під протекцію до своїх володінь двох надто цікавих алюдів: нецвітку й часія. Як вам така пара?

Пані роззирнулася, вивчаючи погляди інших. Хтось, як Шуґар, знизав плечима. Вулеїр був спокійним і уважним.

— Нецвіти тут рідкість, — промовив.

— Вона — енергійна крадійка, — голосно заявила пані, привертаючи увагу до цього факту.

— Звучить як вигадка: енергійна нецвітка, — гмикнув Ґанул’яре.

— Я б воліла розповісти їхню історію, але там замішано надто багато особистого, — тільки зараз вона відпустила руку Сарана, і тільки тепер він наче знову провалився в пітьму. — Проте дещо тепер мені потрібно. Дещо дуже нетривіальне: полонений чанар.

Саран напружився. Відчуття втрати ґрунту під ногами зникло. Він згадав, як топив тіла чанарів у річці. І як, можливо, даремно, розпитував про них у ладника.

— Чанари не здаються в полон, — сухо зауважив гострозубий пан Вулеїр. — Я б і сам радий із ними побалакати. Разом із катом, звісно. Але вони не дають мені такої нагоди… Гм… А часія взяла, бо виродки нині планують стати дефіцитним товаром у цих землях?

— Ти щодо нападів? — пані примружилася. — Ні, не тому. Просто дуже цікава пара з дуже цікавим минулим.

— Пані, можна мені? — пробасив гігант Шуґар, чим, видається, здивував усіх присутніх.

— Тобі є що сказати, мій хоробрий найманцю? — пані повернулася до велетня й приклала руки до рожевих губ.

Саран волів би зникнути звідси. Його напруга та ці емоційні гойдалки були явищем надто незвичним. Особливо тому, що попри все, він не міг не звертати уваги на риси пані.

— Та-а-а, — протягнув велетень. — Є такий глорець, Замал. Він сам із півдня. Днями був у Великому місті. Розповідав про чанара, який убив княжну десь там і втік до королівства нецвітів. Я багато не розпитував, але якщо він втікач — значить, живий і не в Імперії.

— Це чудово! — Пані хлопнула в долоні, і відразу за тим долинув регіт пана невовка.

— Ахах. Прабатьків морок, то ось до чого це запрошення, Мейсаа. Ось чому я тут. Південь, королівство Піза. А саме — мої добрі стосунки з принцом Велун'аре. Гарний спектакль ти влаштувала зі своїм найманцем. Дуже гарний.

— Рада, що потішила тебе, Вулеїре.

— Ну, добре, вмовила — дізнаюся я за твого чанара, хитра ти мурено.

Пані лише всміхнулася. Дивно, незрозуміло, але коротко. От що коротко — це точно.

Наступну годину-півтори Саран провів у компанії найманця й справника. У нього не було спільних тем ані з астрологом, ані з дільничним. Зорі його мало цікавили, а Тсак… тривале перебування поруч могло б закінчитися погано для них обох. І для Сарана, звісно ж, набагато гірше. На синцях така бійка точно не завершилася б. Він міг би втратити пані, позацехові дохідні замовлення — а можливо, навіть був би змушений залишити Велике місто Соши. Сварки зі знатними добра не несуть.

Коли вечір добіг кінця, пані Мейсаа попросила його залишитися, а інших гостей доручила провести домовряднику.

Вони лишилися вдвох. Було все ще гаряче, проте пари в повітрі вже поменшало. Пані знову пірнула в басейн, а Саран сів на підлогу поруч із водою, схрестивши ноги. Він волів би пірнути сам. Хоча цього місяця, через купу роботи, не відчував дефіциту занурень, усе ж вода за будь-якої нагоди манила його до своїх всеохопних обіймів.

— Ти часто проводиш час із жінками? — запитала пані, щойно виринула і наблизилася. Красива, у мокрій тозі, що не приховувала її гострих грудей.

— Ні, — відповів Саран, намагаючись не відвести погляду від її допитливих очей. — Іноді я залишаюся в однієї нерибки. Бо без цього — ніяк. Шаман казав, якщо чоловік не випускає білу кров, то й червона в ньому застигає.

— Ховає тебе? Та жінка?

Вона вийшла з басейну, сіла поруч, опустивши ноги у воду, й трохи розгорнула плавці — райш, що ріс на її литках.

— Ви давно тут живете, знаєте, що і як, — Саран знизав плечима. — Так, звісно. Вона не бажає зі мною одружуватися. Хоча у Великому місті Соши я бачив такі пари — але це все ж рідкість.

— Я б не хотіла бути з корінним, — промовила вона мимохідь, але цілком ствердно.

— Чому?

Саран не був сильно здивований. Він був дарином і дещо таки розумів про свій рід. І все ж, вона — пані. Вона могла дозволити собі майже все у Великому місті.

— Вони ніколи нас не зрозуміють, — відповіла неморька після короткої паузи. — Що значить не мати братів і сестер. Тільки в межах племені. Жодної рідні. Синій зеленого не зрозуміє тою мірою, яка була б потрібна. Прабатько наче й творив нас з однієї води, але в їхніх морях замало солі.

— Можливо, — задумливо погодився Саран.

— Ти б хотів бути зі мною?

На це питання він, якщо чесно, чекав найменше. Воно застало його зненацька, і він не зміг чітко, рівно й упевнено відповісти. Але в голові, а може, і в зеленому, не знайшлося інших слів:

— Я не можу бути з вами, — коротко мовив Саран.

Доволі швидко, доволі невпевнено. Але достатньо щиро, щоб повірити самому й переконати пані.

— А якщо я накажу тобі? — жінка додала до слів чіпкий погляд і багатозначну усмішку.

Саран витримав це й лише додав:

— Або заплатите? Ні, пані Мейсаа. Можливо, колись я, як дехто в Об’єднаних землях, куплю собі кулон знатного. Але зараз я — судноремонтник Саран азах морса. А ви — пані Мейсаа Вейріс. Між нами прірва, яку не перестрибне навіть найкращий атлет серед нежуків.

— На пляжі й сьогодні ти мене оглядав.

Вона не здавалася, допитувала — і це було важко. Але він розумів: попри всі слова Раару — на вєши чи уруа, які він зараз волів би забути й розчинитися в близькості з нею — триматися треба. Стосунки зі знатними, як і сварки з ними, не ведуть до добра. Велике місто Соши було достатньо доброзичливим, аби дати йому крихти знань про себе — достатні, щоб не втратити його.

— Ви красиві, — абсолютно чесно зізнався Саран і вперше відвів погляд від її очей. — Важко на вас не дивитися.

— І тому ти зараз не дивишся? — Пані нахилилася ближче, торкнулася його щоки, повернула голову, щоб їхні погляди знову зустрілися. — Якщо важко, — мовила стишено й тепло, — то не ховай погляд.

Саран кивнув.

— Добре, — Пані Мейсаа напрочуд швидко піднялася, пройшла кілька кроків, наблизилася до столу з кухлями, налила собі вина, мовила в іншій, менш теплій манері: — Поговоримо про справи.

Саран теж підвівся. Ще один складний епізод цього вечора він, схоже, витримав. Проте чи правильно все зробив? Тисяча проти одного — згодом Прабатько обов’язково дасть нагоду це з’ясувати.

— Я гадаю, що дурний характер Тсака колись його спустошить, — говорила пані, поки він наближався до столу. Її тон став діловим, сухим і розважливим. — Але він дуже важливий сошиєць. Особливо його справа. Саме тому нею я й попрошу тебе зайнятися. Обвалами в тунелях. І виявленням причин.

Підземка Ґольґо — головна торгівельна й логістична артерія на суходолі. Від Великого міста до Ціашу. Тисячі верств — за лічені дні. І хоча ми можемо тимчасово замінити її судноплавними маршрутами, ти сам бачив, до чого це призводить. Місяць я тебе не чіпала, а зараз — ти мені потрібен, Саран. Дуже потрібен. І щоб з цеху тебе не погнали — я теж домовлюся.

Саран кивнув.

— Можливо, у два-три дні це не вирішиться, — розмірковувала пані. — Маємо перестрахуватися. Поїдеш підземкою. Все буде оплачено. На станції Єшта тебе зустрінуть. Не скажу хто — рахуй це несподіванкою.

— Гаразд, — Саран знову кивнув.

Її діловий тон не надто допомагав розвіяти його думки про неї, але стало трохи легше. Як тоді на пляжі: справи й тільки справи.

— Далі — за обставинами, — продовжила вона. — Сподіваюся, обійдеться без бійок, проте маєш бути готовий. Купи собі зброю. Можливо, навіть якийсь обладунок. Я в тому не пані, тож сам дізнаєшся що і як. На цьому поки все. Кошти будуть на твоєму рахунку. Цього разу я дам задаток.

Минулого разу він теж був, подумав Саран, розмірковуючи, що послуги кращого ладника Об’єднаних земель навряд чи можна отримати задарма. Але змовчав.

— На цьому все на сьогодні, — закінчила вона. — Більше я тебе не тримаю.

— Ви знаєте, що це неправда.

Ці слова були зайвими — Саран чудово це розумів. Але щось змусило їх вирватися з його дурного язика.

— Гадаєш, тримаю? — пані на мить чіпко впіймала його погляд. — Сподіваюся, коли ти повернешся, зможеш порадувати мене гарними новинами.

Трьох світил, Саране і пам'ятай: інколи краще просто сказати “так” своїй пані.