Рааріанець. Сказання про Імператора

Він лежав у своєму шатрі на м’яких хутряних килимах — в оточенні саґґар, жінок, пахощів, їжі, вишуканої зброї та багатств. Щонайменше трьох перших — жінок — він наповнив білою кров’ю, та це ніколи не давало результату. Майже щовечора — те саме. І щоразу — марно.

Йому часом було дивно, іронічно дивно: жоден алюд не здатен добре впоратися навіть із двома жінками, а він — із удвічі більшою кількістю. Але навіщо? Який у цьому сенс, крім насолоди, звісно ж? Схоже, Шлях говорив йому, що немає потреби народжувати дітей. Не варто створювати обраних. Треба виховувати всю Імперію однаково. Так думати він собі не забороняв.

І все ж... Він бачив її. Бачив у тому сні, що не лишив сліду.

— Ви не спите, мій Імператоре? — запитала гола дівчина-незмійка, трохи насвистуючи на сибільних. Їй було близько шістнадцяти. Красива, струнка, підтягнута. Ніжна шкіра, м’який, акуратний райш зелено-жовтої луски.

Гід не слідкував за зовнішністю своїх жінок — цим займався Шлях і ладники, яких той йому дарував. У здоровому тілі — здоровий назаї. Такою є істина.

— Складно спати, коли в тебе прозорі повіки, — стримано пожартував Імператор і сам усміхнувся.

Дівчина теж посміхнулася, але дуже обережно, аби не видати зайвих емоцій.

— Мені можна вам дещо сказати? — запитала вона трохи згодом.

Гіддалар коротко кивнув.

Незмійка сиділа навпроти нього, підібравши коліна й сховавши ніжки під оголені сідниці. Інші спали в тьмяному світлі масляних ламп.

— Я вам зараз покажу.

Вона лягла на спину, напружила поперек, підняла сідниці над землею, а ноги притисла до невеликих грудей із гострими пипками.

Імператор уважно дивився на неї.

— Якщо так робити, — пояснювала незмійка, — то біла кров Імператора глибше затече всередину. Одна жінка мені про це розповіла. Наче так ви ближче до Багатоногого, і Прабатько краще бачить ваші намагання. А як побачить — то зрозуміє, що треба подарувати жінці дитину. Можемо спробувати, якщо ви не проти?

— Цікаво, — задумливо відповів Імператор.

Він дивився на незмійку в її дивній позі, нахиливши голову трохи набік — і чимось здався їй ну зовсім звичайним алюдом. Але вона швидко прогнала ці думки. Імператор — Первісток, він ніколи не був і не буде звичайним. Шкідливі думки. Небезпечні…

— Завтра можемо спробувати, — додав Імператор після короткої паузи.

Потому він ліг на спину, склавши сині руки під голомозу голову. Колись на ній було червоне волосся — але то було дуже давно. Він лежав і розглядав розпис на даху шатра. Суцільний політ фантазії й форм. Нічого, що нагадувало б бодай щось з-за меж цього самого шатра. Нічого, що намагалося б скопіювати зовнішній світ. Лише візерунки, які існують тільки в головах алюдів і проявляються в їхньому мистецтві. Дивні візії, притаманні тільки їм і нікому більше на всьому Раарі.

Гіду ці візії дуже подобалися. Він вбачав у них прояв Лабіринту в цьому світі. Начебто сам Прабатько торкався алюдів своєю невидимою рукою — і ті, натхненні неосяжною його сутністю, втілювали цю подію в розписах.

— Ви дозволите мені ще одне питання? — долинув до нього тихий голос незмійки.

— Тільки одне.

— А який він, Прабатько?

Гід не відводив очей від візерунків. Відповідав, дивлячись на них:

— Мені більш цікаво, яким був Тува… — проказав задумливо Імператор і додав: — Оарис всюди. У тобі, в мені і навіть у саґґарах. Він такий, як каже Шлях. Наш наставник і поводир. Жорсткий — як каміння в пустелі, але не жорстокий — як сама пустеля. Колись Одноокий Тува пішов, коли подарував істотам кокони. А коли прийшов Прабатько, тримаючи в руках назаї, все змінилося.

— Але у саґґар немає Багатоногого… — здивовано мовила дівчина. Вона навіть сіла й подивилася на одну зі сплячих чотириоких собак, аби впевнитися у своїх словах.

— Немає, — задумливо додав Імператор і глибоким вдихом пояснив, що бесіду завершено.

За хвилину тіло Гіда пронизала лихоманка. Дуже знайома і сильна. Синьошкірий алюд зрозумів, що заснути йому не вдасться. Він сів і подивився на незмійку, що лежала поруч.

А ще за хвилину його тіло вже показало їй, що Імператор не зможе заснути. Принаймні — не зараз.

Досвідчена дівчина прилинула до нього, схилила голову між його ніг і почала догоджати своєму Імператору. Коли вона випила його до останньої краплі, Гід заплющив очі й заснув, а вона ще якийсь час не спала. Дивилась на саґґар і розмірковувала, в якому саме місці їхнього тіла живе Прабатько. Можливо, поміж лап…

Зранку Гіда розбудили чотириокі. Вони співали й казали тим, що сонце вже зійшло. Новий день на Раарі.

Гід встав. Дівчата одягнули на нього халат, зав'язали шовковий пояс і залишили шатро. Саґґари вийшли слідом.

І тільки одні пішли — інші вже прибули.

До шатра увійшли двоє струнких чанарів, обидва в обладунках, відмінних від імператорських. Їхній захист складався з щільного райшу — кістки, а сам обладунок прикривав лише те, що не захищала природна броня: внутрішні сторони кінцівок, груди, частково голову й шию. Сині назаї. Командирські татуювання. Чанари, що були не лише за Шляхом — а й тілом. У одного з них не було руки, та він досі залишався вправним бійцем і лідером.

— Вночі прийшла звістка від посла Разаха, — доповів однорукий. — Місцеві блукачі посилюють присутність на кордоні з нами. Можливо, готуються до нападу. Разах пише, що дізнався про це випадково, але тисяча проти одного — це правда.

— Разах ніколи не відхилявся від Шляху, — відповів Імператор, — хоч Прабатько і не дарував йому ані гарної шкіри, ані міцного здоров’я. Тому йому можна вірити. Зверни особливу увагу на цю звістку. Я не терплю несподіванок, яких можна було уникнути. Що ще?

— Піза знову не прийняла нашого посла, — додав той самий. — Вони пообіцяли, що наступного разу, якщо чанар перетне їхній кордон, його четвертують, а тіло згодують свиням.

— Агресивні блукачі, — м’яко промовив Імператор своїм оксамитовим голосом. Його фіолетові, в тон назаї, очі вивчали розписану стелю. — Скільки зараз загонів у Пізі?

— Понад шість десятків.

— Відправте повідомлення в Рим Мірак, що я вирушаю до них і буду там за кілька місяців. До того часу нехай збільшать кількість загонів удвічі. У Баруді поки немає сутичок, і ми не плануємо кампаній, тому перекиньте війська з Рим Заару. Схоже, на півдні нас чекає нова війна.

— Так, мій Імператор. Буде виконано.

— А що в тебе, Іфа?

Другий легат увесь час мовчав. Стояв, розставивши ноги на ширині плечей, руки за спиною.

— У нас проблеми з провіантом, — нарешті заговорив. — Зловили багато риби, але вся з глистами. У багатьох загонах чанари хворіють. Є навіть спустошені. Лікар не впорався. Нам потрібен інший, мій Імператор. І я вважаю, що він має бути з Сірих.

— Доручи це Разаху. Нехай знайде цілителя або цілительку серед них, або, якщо не вдасться, серед блукачів Об'єднаних Земель. У нього місяць. Нехай поквапиться. І передай: якщо хворобу не здолають — вона забере і його назаї. Таке моє слово.

— Так, мій Імператор.

— Ще щось?

— У нас усе, мій Імператор.

— Гаразд. Можете йти, мої сини, — Гід кивнув у бік легатів, помахав синьою рукою. — Рим го дан.

Легати відповіли тим самим і вийшли з шатра.

Наступним увійшов Сірий легіонер. Його звали Ріон. Імператор чекав саме на нього — хоч не буває неважливих звісток, та деякі — особливі. Проте... до всього слід ставитись уважно. Абсолютно до всього.

— Покажи мені свої руки сину. — мовив Імператор, щойно кремезний небджіл переступив поріг шатра. Той зупинився за десять кроків, став як належить: руки за спину. Але почувши наказ, він вистави перед собою м'язисті, вкриті смугастим райшем і бинтами кінцівкі.

— Зніми бинти, — велів Первісток.

Небджіл підкорився. Розмотав забинтовані кінцівкі, явив світу незлічені шрами від порізів.

— Добре, а тепер, розкажи мені все, що дізнався про Багряний край.

— Мій Імператор, — басом заговорив здоровань, склавши руки за спину, — про цю місцину я зібрав багато. Відтоді, як волею Прабатька вона перестала бути частиною Імперії, там сталося надто багато. Вам дійсно усе розповідати?

— Гм... — протягнув Гід, потім додав: — Гаразд. Обери найважливіше.

Первісток сів на подушки, схрестивши ноги. Здоровань зробив те саме. Дивитися на Імператора згори — не личило.

— Почну з того, що мене здивувало найбільше. Стіна. Настільки велика — алюдам вона не потрібна. За різними переказами її висота сягає десяти, а місцями — чотирнадцяти сажнів. Важко уявити, звідки некроти брали стільки каменю, і як їм взагалі вдалося підняти його на таку висоту. Але Стіна є — отже, якось змогли.

І от перша загадка: невже вони знали, що всі перетворяться на кровожерливих тварюк? Бо я й справді не розумію, навіщо їм ще зводити таку монументальну споруду. Я знаю, що наче й Кладовище Часу в Тоуї теж чималої висоти, але… не розумію.

Імператор коротко усміхнувся — і та усмішка одразу змусила велетня замовкнути. Ріон уважно чекав пояснення.

— Ти ще дуже молодий, — мовив Гід. — А історія, краще приховує послід саґґар, ніж самі саґґари. Сину мій, чанари допомагали некротам будувати ту Стіну. Каміння возили з Рим Катарських каменоломень. Але про це, схоже, блукачам невідомо. Гаразд. Продовжуй.

Ріон трохи помовчав, вирішивши обміркувати сказане пізніше.

— Я вже згадав Кладовище, тож дозвольте сказати ще про нього.

Його монументальність — не головне. Важливіше те, що викарбувано на каменях. За словами одних храмовників-блукачів, там записано практики, що дозволяють алюду значно відтермінувати елху. Інші стверджують, що ті тексти дають змогу впливати на ріст покриву — назавжди. Треті кажуть, що завдяки їм читання назаї стане подібним до читання сувоїв. А ще є десятки інших версій.

Чесно кажучи, я сумніваюся, що хоч щось із того правда. Та якщо хоча б крихта істини там є — жодна чума не мала б сили вразити некротів.

Він замовк на мить, а потім обережно запитав:

— Ви не проти, мій Імператоре, якщо я додаватиму власні думки?

— Ти вже їх додаєш, — мовив Гід. — І аби не засмучувати мене дурними питаннями, просто продовжуй.

Якби хтось інший побачив Ріона в ту мить, то подумав би, що перед Імператором сидить не кремезний небджіл, здатний розчавити череп голими руками, а винуватий хлопчина, що щойно змочив штани. Причому вже досить дорослий, аби йому за це було соромно.

— Так, вибачте, Імператоре… Я продовжу. Отже, чи є там щось справді важливе — не знаю. Просто цікавого багато. Але більшість з написаного було давно переписано в сувої. Зараз вони зберігаються в сошийському Лібраріумі, в Астрономічній вежі або в приватних збірках знаті. Відсутні лише записи останніх двох років перед чумою.

Не думаю, що за два роки некроти могли пізнати всі таємниці буття. Це більше схоже на казку.

Те, що вже не схоже на казку — це згадки про гори коштовного каміння й металів. Можливо, не в тих обсягах, як про це кричать у блукацьких шинках, але скарбів там і справді мало б бути чимало.

А ще можу розповісти десятки історій про дурнів, що повірили в легенди, полізли крізь щілини у Стіні — й стали поживою для огиді.

— Їх справді десятки? — запитав Гід, не відводячи погляду від розписаної стелі.

— Можливо, і сотні, мій Імператоре. Я чув стільки, що давно збився з ліку. Більшість однакові, а деякі — надто барвисті, щоби бути правдою.

— Блукачі... — задумливо протягнув Імператор.

— Блукачі, мій Імператоре, що з них узяти? — погодився Ріон. — Не всі з них дурні, але це їх не виправдовує. Бідняки й шахраї вчинили справжню навалу на захід, шукаючи багатств. Їх гріють легенди про Принців Пізи й Султанів Кхатану, нібито поверненців із Багряного краю.

Не скажу, хто посіяв ці байки, але більшість впевнена: навіть до Виборної Ради Об’єднаних Земель потрапляють ті, хто знайшов свої статки там. І що у блукачів про знатність свідчить не походження, а товщина кошеля.

У цьому вони мають рацію — в Об’єднаних Землях гроші й справді є мірою привілеїв.

Проте навряд чи Голоси Ради коли-небудь тинялися по той бік Стіни… або народилися в канавах робітничого кварталу Великого міста Соши.

Світ блукачів простий, якщо розібратися. І побудований він на золотих номі — і кольорі назаї.

— Ти добре оволодів словом, сину мій, — Гід подивився велетню у вічі. — Освічена дитина — добрий дарунок Прабатька.

— Дякую, Імператоре. Кожен син має рівнятися на Вас. Не у всіх це виходить, але я впевнений, що кожен намагається.

— Але, — Імператор виокремив це «але», — не слід надавати Соші зайві регалії. Це звичайне місто, яке одного дня стане частиною імперії.

— Так, звісно, Імператоре. Багато часу пробув серед них, і блукацька зараза влізла в мою мову. Я обов’язково…

— Це все про Багряний край? — перебив Гід його виправдання.

— Ні, Імператоре, не все, — здоровань шморгнув носом і додав дуже серйозно: — огиді. Їх щороку стає дедалі більше. Два місяці тому вони зламали Мар’їнські ворота — одні з трьох воріт Стіни, ближче до півдня, — хоча тепер, думаю, Вам і так це відомо.

Імператор дуже несхвально подивився на Ріона. Той швидко продовжив:

— Огиді зламали ворота, вбили голомозу варту й прорвалися назовні. Вони знищили кілька поселень. Блукачі те не розголошували, але я дізнався про це від одного з наших. Голомозі таки дали відсіч, хоча й понесли чималі втрати. Знищуючи алюдів десятками, огиді часто стають нисмірами — і Ви розумієте, що один такий нисмір неодмінно спустошить алюда, навіть якщо той його знищить. А ще деякі з них, з огиді — справжні гіганти, без перебільшень. По кілька сажнів заввишки. Поки що жоден із них, крім летючих, не перетнув Чорні болота, але вони все одно становлять велику загрозу і для наших земель.

— Гм… — потягнув Гід і провів пальцями по тому місцю на своєму безшкірому черепі, де мали б бути брови. — Велика загроза… Ми теж не можемо перетнути Чорні болота? Навіть зараз?

— Збав Прабатько, Імператоре. Перший міст Патона зруйнований, води Вузького моря ближче півночі кишать потворами. Ця місцина спустошує всіх. За оповідями, там навіть природа вже інша: отруйні тумани, гігантські гриби, що світяться і вночі, і вдень... Я, правда, чув, що деякі блукачі-негриби кілька років тому оселилися там, на узбережжі, але то було кілька років тому — й навряд тим сувоям можна вірити. Історія, як Ви сказали…

— А ти перевір, — обірвав Ріона Гід.

Повисла пауза.

Слова Імператора неабияк вразили небджола. За блукацькою звичкою, яку він уже встиг перейняти, в нього в роті навіть ворухнувся язик, а голова заперечливо хитнулася вбік. Проте здоровань швидко виправився й просто коротко кивнув.

— Слухаюсь, Імператоре. Мені можна буде взяти із собою загін?

— А я про це казав? — Гід опустив голову й уважно зазирнув йому в очі з під червоних брів. — Ти кілька разів мене розчарував за сьогодні, сину мій. Аби це не було востаннє, я наказую тобі негайно вирушати. Кожного тижня надсилатимеш звіти. І візьми із собою ворона — навряд пелікан буде зручним засобом зв’язку. Я багатьох посилав в наші старі землі, але ще ніхто звідти не вертався. Ти маєш повернутися. Я хочу знати, що звідти можна повернутися. Зрозумів?

Небджіл покірно опустив голову. А наступної миті рука Імператора торкнулася його і всі сумніви Ріона зникли. Наче й ніколи не було.

— Шлях буде тебе оберігати, — мовив первісток, — Він і твій гнучкий розум. Рим го дан, син Ріон. Чекаю на звіти.

Це були всі слова. Здоровань піднявся, вклонився Імператору й полишив шатро.

То був другий день першого тижня місяця Скаліченої Луни, року 953-го від Потопу корінних. Провінція Рим Леріт, колишнє Холоднопілля Об’єднаних земель.