Кейсі-сан їде до Відня

Наталка Мишкевич

Кейсі-сан їде до Відня

Корпоративи в маленькому ресторанчику на вокзалі Сінджюку – один з моїх робочих обов’язків. Щовечора офісна юрба десь із сорока молодиків зі стильними зачісками та в чорно-білому дрес-коді завалює у заклад в національному стилі. З гуркотом розсаджується за низенькі столики і протягом години вдає святковий настрій з пивом, крекерами і зеленим горошком. З року в рік повторюються жарти й анекдоти, а сміх не стає тихішим: більше пива – голосніше регіт. Потім усі чемно встають і розходяться хто куди: старші, більш кремезні й статечні, з круглими щоками і в дорогих краватках колеги прямують до своїх родин, а субтильні і незугарні молодші клерки продовжують розважатися в залах ігрових автоматів. Я за звичкою йду до метро. Після двох складних пересадок виходжу на станції Мінамі Осава, у супермаркеті 7 Елевен купую собі тофу на сніданок, вузьким містком над трамвайними рейками прямую додому і безшумним ліфтом піднімаюсь на тридцять п’ятий поверх.

Удома заварюю зелений чай матча. Колись я пив цей витончений напій в компанії Кейсі-сан. Вона мовчки сиділа напроти й дивилась на мене своїми мигдальними золотавими очима. В погляді не було виклику чи зваби, лише екзистенціальне споглядання. Завжди сідала на відстані простягнутої руки і, якщо я намагався скоротити цю відстань, одразу делікатно пересаджувалась на інше місце.

Ніколи не замислювався, скільки Кейсі-сан було років. За час нашого знайомства вона абсолютно не змінилася, і навряд чи зміниться у найближчі роки.

Часто думаю: чи були між нами почуття? Безумовно, були. З мого боку вони нагадували постійну й ніжну закоханість. Без сумнівів, Кейсі сан відчувала щось до мене, але що саме, я не зможу збагнути, мабуть, ніколи.

Ми разом слухали Дебюссі та Дворжака , дивилися фільми Бертолуччі й Формана. Однаково любили тофу, рибу та крекери. Подекуди наші розмови затягувались до півночі, такої уважної й терплячої співрозмовниці у мене не було ніколи. Я часто радився з нею, й вона завжди відповідала на питання лаконічно і впевнено. В золотавих очах я бачив мудрість усіх жінок світу. Утім, попри таке взаєморозуміння і єдність смаків, я ніколи не був впевненим, що Кейсі-сан думає насправді.

Інколи я відчував у Кейсі-сан якусь інакшість, ніби ще до свого народження вона випадково потрапила до Японії, прийняла наші традиції, але так і не прониклася нашим духом. Коли ми разом дивилися з висоти нашого поверху на геометричну бездоганність вулиць та естакад, до нудоти правильні рядки стандартних ніздрюватих стовпчиків будівель, зелені губки парків та кумедну копію Ейфелевої вежі вдалині, вібрації тіла Кейсі-сан підказували, що вона мріє зовсім про інші краї. У такі хвилини ставало сумно. Серце стискалося у важкому передчутті.

Кейсі-сан мала вишуканий естетичний смак. Як і я, обожнювала красиві давні речі. Захоплювалась старовинними сувоями, розписними ширмами бьобу, колекцією округлих іграшок дарума, найбільше полюбляла листки білого, цупкого ароматизованого паперу.

Але насправді зачаровувала її порцеляна, виставлена на токонома . Вона напрочуд делікатно поводилась із тонкими золоченими горнятками, пестила напівпрозорі розписні стінки ніжними рожевими пальчиками. Добре, що мої дорогоцінні посудини були надійно припасовані до полиць, адже в Японії усі предмети дбайливо закріплюють через часті землетруси. І все ж одного разу Кейсі-сан необережним рухом скинула на підлогу тонку чашечку із золотим кленовим листям – найбільшу гордість колекції. Що й казати — після такої прикрості мені довелося довго втішати засмучену Кейсі-сан. Чашечку я склеїв клеєм із золотим порошком і виставив на найпочесніше місце.

Так само тішилася Кейсі-сан красивою постільною білизною. Атласне покривало з квітами хагі викликало в неї ейфорію. Я з насолодою спостерігав, як вона поволі, обережно, забирається на постіль, насолоджується дотиком тканини, довго вибирає зручне місце, врешті застигає в граційній позі придворної дами епохи Хейян і миттєво засинає. Мені залишалося лише тулитися на краєчку ліжка. Але уві сні я інколи відчував щокою легке дихання.

Я часто думаю: яке місце у соціумі було б гідним Кейсі-сан? Вона однаково могла бути і фрейліною імператриці, і гейшею, і таю, куртизанкою, що за статусом прирівнювалась до чиновника найвищого рангу.

Насправді Кейсі-сан служила інспектором в ресторанному бізнесі. Авторитет серед рестораторів був таким, що коли за вікнами ресторану бачили її білу пухнасту шубку, молоденькі офіціантки інколи зомлівали від хвилювання.

Кейсі-сан завжди з’являлась несподівано. Тихенько заходила до зали, оглядалася, сідала на вільне місце, елегантно спершись на стіл, і, трохи примружившись, дивилася у простір. Почервонілі спітнілі офіціанти прожогом бігли на напівзігнутих ногах, вклоняючись на ходу, захекано, затинаючись віталися і тремтячими руками ставили перед нею тарільця з фірменими наїдками. Кейсі-сан незворушно медитувала, ніби випробуючи їхнє терпіння. Реакції гості нервово чекали усі співробітники, що юрбилися за дверима кухні. Бувало, що Кейсі-сан лише трохи опускала голову до тарілок, ретельно вивчала їх, потім поволі злазила зі стільця й підкреслено гонорово прямувала до виходу. Тоді молодші кухарі картинно смикали себе за волосся і в один голос видавали на найнижчих нотах протяжний звук відчаю. А шеф зачинявся в кабінеті й не виходив з нього, попри ніжні благання секретарки, що доносились крізь двері. Один із найвпливовіших шеф-кухарів Токіо тримав у токонома старовинного довгого меча. Після візиту Кейсі-сан цією почесною зброєю він зробив сепуку за всіми правилами кодексу самурая. Через такий трагічний випадок уряд видав заборону на внутрішні замки для шеф-кухарів тризіркових ресторанів.

Зовсім по-іншому розвивалися події, якщо Кейсі-сан куштувала страву. Тоді вона неквапно і значуще, з високо піднятою головою, розпочинала огляд приміщень. Поперед неї, гучно тупаючи важкими мештами, вервечкою бігли офіціанти й запопадливо розчиняли двері. А кухарі з широко розплющеними очима стояли рядком й боялися промовити хоча б слово. Після ретельного обстеження усіх комірок, холодильників і шаф, пані інспекторка з гідністю поверталася на своє місце і, як ведеться в Японії, з урчанням насолоди закінчувала трапезу. Коли поважна гостя відбувала, дівчата плигали на півметра та плескали в долоньки, аж поки не збивали їх, а хлопці знову ревіли хором, тепер уже на знак перемоги. Шеф давав команду дістати з холодильника ящик кока-коли й декілька пляшок саке, коротко святкував разом з молоддю, а потім залишав її веселитися аж до ранку.

Про Кейсі-сан прочули у різних країнах світу. І от настав фатальний день. З Відня прийшло офіційне запрошення для Кейсі-сан на дегустацію торта Захер у новій кондитерській на вулиці Грабен. Хоча відрядження було лише на декілька днів, я нервувався, як ніколи. Лихі передчуття не давали спати вже за тиждень до від’їзду. Що відбулося далі, я дізнався від помічниці Кейсі-сан, Маріко-сан.

Як тільки Кейсі-сан зайшла до кав’ярні, вона, не стримуючи емоцій, виявила своє захоплення багатим бароковим інтер’єром. Обравши собі місце біля вікна з видом на Чумний стовп, пані інспектор ніби забула про свої обов’язки й стала роздивляться навколо. У збільшених зіницях віддзеркалювалися тиснені пастельні шпалери, атласні бордові крісла із золотими трояндочками, різьблені круглі столики з мережаними серветками, пузаті буфети та лапаті пальми, срібна цукерниця та сяйливі прибори з вензелями. Серед картин у важких ажурних багетах вирізнявся портрет дівчинки з оксамитовою стрічкою на шийці, яка тримала на колінах біле пухнасте кошеня.

Коли ж подали знаменитий на весь світ шоколадний торт Захер із купкою збитих вершків, білих і пухнастих, мов шубка Кейсі-сан, вона зовсім перестала контролювати себе й почала з насолодою його поглинати, як звичайна голодна туристка. Наївшись досхочу, Кейсі-сан уважно оглянула своє ошатне біле жабо, затишно вмостилася на кріслі та, за японською звичкою, задрімала.

За годину до неї підбігла стривожена Маріко-сан і шанобливо, але голосно і багатослівно нагадала, що невдовзі відлетить їхній літак до Токіо. Вислухавши галасливу помічницю, Кейсі-сан гонорово вигнула спину, а потім миттєво зіскочила з крісла, стрімголов пробігла крізь увесь зал і залізла під великий буфет.

Сльози потекли з очей Маріко сан. Вона низько нахилила голову й дрібними кроками наблизилась до ошелешеного адміністратора.

— Вибачте, вибачте, вибачте, пане адміністраторе. Це моя ганьба. Пані Кейсі не хоче покидати ваше кафе. Вона воліє залишитися тут. Я не в силах нічого змінити. Я готова понести за це покарання.

Потім вона в пояс вклонилася у сторону буфету і прошепотіла:

— Сумімасен, Кейсі-сан! Саюнара, Кейсі-сан!

Ще раз низько вклонилася і, витираючи сльози, вибігла з кафе.

Кілька хвилин по тому Кейсі-сан гідно, високо задерши пухнастого білого хвоста, повернулася на своє місце, солодко позіхнула, згорнулася у клубочок і спокійно заснула.

У мене залишилася лише порцелянова чашечка із золотими листями клена.