БЛАВАТНЕ НЕБО

Вона причаїлася на підвіконні – тиха і самотня стеблина степової квітки…

Якось літного дня Настуся гуляла з мамою. І забрели вони аж на околицю міста до пахучого лугу.

– Мамо! Як тут багато неба! – вигукнула дівчинка.

– Так, Настуню, небо тут особливе – просторе…

– Воно наче насувається на нас і ось-ось упаде! – скрикнула донька.

– Впасти, доню, може лише дощик, – засміялася жінка.

А Настуня вже брела поміж високого різнотрав’я:

– Мамусю! Скільки тут гарних квіточок! І таких яскравих!

– Є серед них, доню, і лікувальні трави. Ось диви-но: це котячий корінь, або ще його називають валеріаною лікарською.

Жінка ніжно обхопила долонями запашні суцвіття і нахилилася, щоб краще відчути аромат дрібних квіточок.

– А це що таке? Ось бачиш – повзучі стебла з блакитними квіточками, – зацікавилася Настуня.

– Справді повзучі, тому й називаються змійкою, зміїною травою, її теж використовують у медицині. А ще цю рослину називають, наче дівчинку, Веронікою. А ось ці квіточки містять аскорбінову кислоту. Пам’ятаєш, як купували тобі в аптеці великі солодкі пігулки?

– Так! – захоплено вигукнула дівчинка. – А як називаються ці квіточки?

Жінка нахилилася, погладила пурпурове суцвіття і лагідно відповіла:

– Це материнка звичайна.

– Наче чиясь мама, – засміялася Настуня.

А жінка натомість підійшла до рослини з жовтими квіточками, на яких було багато комах:

– А ще я знайшла хворобій, або звіробій. Також цю рослину називають іванівською травою, або заячою кров’ю.

Дівчинка перелякано озирнулася довкола і занепокоєно спитала:

– Як це, мамцю? У цій траві всередині замість зеленого соку справжня кров зайців?

– Ні, звісно, ні, доню! Так здавна назвали цю рослину, і вона також має лікувальні властивості.

– Ми наче потрапили з тобою до чарівного царства! – захоплено скрикнула Настуня. – Я ще одну квіточку знайшла!

– Це волошка, доню, а її застаріла назва – блават, – мати підійшла до доньки. – Обережніше, бо в неї квітка в кошику, який на дотик може бути надто колючим.

Дівчинка обережно погладила блакитні пелюстки квітки:

– Але вона така ніжна.

Жінка на мить замислилася, а потім запропонувала:

– Доню, а збери-но собі рослини до гербарію. Таким чином узимку матимеш згадку про нашу прогулянку. А ще перевіримо, які назви рослин ти запам’ятала.

Настуня скривилася, згадавши, що попереду знову навчання в школі у наступному, другому класі:

– Це якесь додаткове завдання нашої вчительки? Я ж і так читаю мало не щодня книжку і ще маю завдання з математики...

– Це, доню, бажання чарівного лугового царства, – таємниче прошепотіла мати.

Тож Настуня дбайливо зірвала до духмяного букета волошку та інші рослини. Потім удома все засушила і заховала у величезну стару книжку. Здавалося, що то була схованка-гербарій навіки-вічні. Та якось увечері, наприкінці лютого, допитлива Настуня витягла з-поміж пожовклих сторінок кілька стеблин і, досхочу награвшись, залишила їх на підвіконні.

Минали дні, і одна зі стеблин чекала найгіршого – потрапити до смітника. Однак сонячного весняного ранку помешкання так нагрілося, що господиня охоче повністю відчинила віконце. І стеблину з підвіконня підхопив вітер та грайливо поніс двором.

Зрештою, стеблина впала біля куща бузку. І знову, як і колись, щодня чекала то дощу, то сонця. Вона ще пам’ятала ті часи, коли була луговою волошкою. Коли радісно прокидалася на світанку та ніжно хитала голівкою, вітаючи небо. Їй здавалося, що воно теж, як і вона, блаватне. Там, у височині, для неї повсякчас квітло безкрає блаватне небо. Волошка тішилася від тієї думки і щасливо засинала надвечір…

Якось до куща бузку прилетіла біла лісова голубка. Побачивши стеблину, вона вхопила її й охоче долучила до свого гнізда. Тож стеблина тепер жила на дереві та грілася теплим пір’ям голубки, яка дбайливо висиджувала яйця. А згодом пташенята галасливо сповістили лісу про свою появу і через певний час зміцніли та покинули гніздо. Стеблина сумувала за ними, особливо за найменшим кволим пташеням. Та й воно не забарилося злетіти одного дня і не повернутися.

Тож гніздо спорожніло і занедбано гойдалося на дереві. А під час сильного буревію розлетілося навсібіч. Стеблину знову підхопив вітер і кружляв, поки вона знесиленою не впала за лісом. Темна ніч лякала її блискавками і громом та невдовзі відступила. А на світанку стеблина помітила довкола себе соковиту зелену траву і багато волошок. Вгорі знову височіло блаватне небо. Стеблина стомлено усміхнулася і з радістю розпласталася. Так доля подарувала їй можливість спочити серед простору і духмяного різнотрав’я, яке ніжно цілувало сонце. Стеблина згадувала товсту книжку, старе підвіконня, білу голубку та кволе пташеня. А вгорі дихало спокоєм безкрає блаватне небо.