Танго хаосу

Бджілка чіпляється лапками, зариваючись у білі пелюстки ніжної квітки. Вітер гойдає стебельце, але трудівниці на це байдуже, вона чіпляється за пелюстки ще сильніше, постаючи проти іншої природи. Вона, така маленька і крихка, здається серед всього навколо найсильнішою та найбільш міцною. Як єдиний відзнак постійності серед навколишнього хаосу, що на щастя, не доходить до цього тихого місця. Злата дивиться на ту бджілку, відчуваючи до неї одночасно захоплення і певну заздрість. Здається, якщо настане кінець світу, що можливо уже повільно, але тихо підступає до них, ця бджілка і далі працюватиме, вбачаючи в праці сенс свого життя. Ось чого не вистачає світу. Блакитні очі відриваються від комахи, надаючи їй конфіденційності, і ковзають на пожовклі сторінки. Вони бігають між буквами, стрибають у інші світи, де хаос не менший, ніж у нашому, але чужий, тож здається кращим. Рука бере олівець, обводячи на папері речення. Пише маленькими охайними літерами на полях. Мати завжди сварить Злату за таке ставлення до книг, але та не може припинити робити це. Вона хоче, аби книга розділяла з нею думки, аби листки пам'ятали її присутність, зберегали від хаосу її таємниці. Книга стає їй другом, коли яка-небудь цитата про сенс життя, виділяється маркерами чи простою чорною ручкою. Вітер дмухає повітрям. Златі доводиться закласти за вухо золоту прядку волосся, що ледь дістає плеча. Вона відкидається на стовбур дерева позаду і глибоко зітхає. Береза захищає її своїми довгими гілками, огортає руками, бажаючи спинити хаос, якщо він коли-небудь намагатиметься підійти до них. Річка збоку бурхливо шумить, виказуючи злість на щось шаленою течією. "Дивно, – проминає в думках Злати, – зазвичай ця річка – уособлення спокою та надійності. Напевно, хаос торкнувся і її." Дзенькає телефон, повертаючи дівчину під деревом в реальність, забираючи в неї злі, але рідні світи. Із певним смутком, старі пошарпані кросівки ступають по весняній яскравій траві.

Якщо забути про хаос, відкласти подалі тривоги, то в повітрі можна почути запах свіжості і свободи. Злата дивиться на небо, по якому пливуть пухнасті хмари і слухає звуки селища навколо. Ніби стук його серця на полі мукають корови, ніби помах легкої руки лопотять крила воронів. Один з них сідає на старий глибокий колодязь, що вже давно не працює, приспаний часом. Між його камінців проростають чорні квіти, легендарні серед місцевих. Квіти тремтять пелюстками, ніби дихають, і Злата згадує, що про них говорять. Ворон неочікувано каркає в небо, наче від болю, і зриває квітку, відлітаючи геть. По шкірі пробігають мурашки. За повір'ями: чорна квітка, зірвана птахом, це попередження богів, що у люті скоро змахнуть рукою селище, а в цю секунду милосердя дають нам шанс на виправлення. Але Злата єдина, хто бачить смерть квітки. А вона не вірить у богів чи які-небудь повір'я, що звичайно не заважає їй стривожитись. Бо не дивлячись ні на що, вона вірить у несправедливість цього світу.

Тривога не минає, але ховається трохи глибше від погляду на рідну хату, яку, зізнатись, Злата трохи ненавидить, ділючи це відчуття з ностальгічною любов'ю. Вона заходить до хати, лишаючи старі кросівки на порозі. В будинку вже немає запаху свободи, але є інший: тепла та прянощів. З кухні долинає грюкіт посуду. Злата стає в дверях та посміхається. Остап обіймає її маму зі спини, шепочучи їй на вухо ніжності. На кухні теж хаос.

– Ви знов готували разом?

Мама лякається, підстрибуючи, і Остап сміється з цього. Він куйовдить коротке волосся Злати , змушуючи її поправляти круглі окуляри, що з'їхали від цього.

– Так. Я вирішила спробувати новий рецепт. Де ти була?

– Біля річки.

Остап дістає цигарку і відчиняє кватирку.

– Знов щось писала?

І ось той момент, коли тривоги знов підіймаються. Злата ніяковіє, хоча знає: хто хто, а Остап з мамою приймуть її бажання. Вона трохи пожимає плечима, відводячи погляд. Узор на підлозі схожий на картину Мунка: хтось хапається за щоки, а з криком з середини виривається біль. І таке відчуття, ніби він зараз порине далі, хапаючись за перехожих.

– Трохи. В мене щось не надто виходить.

– Треба просто більше впевненості. Повір, ми ще побачимо твої книги на полицях магазинів.

Злата сором'язливо посміхається, і, не відчуваючи руки хаосу, що зависла позаду, йде до своєї кімнати.

Квіткові шпалери, червоні фіранки та купа книг. Ось її основні атрибути. Але все ж, це єдина кімната в домі, де є порядок. Кожен папірець, книга, олівчик, все лежить на своїх місцях. Постіль, на яку падає дівчина, пахне свіжістю та новим пральним порошком. Злата вдихає запах, розслабляючись. Телефон знов дзеленькоче і дівчина закочує очі, але відкриває повідомлення. Текст подруги кипить знаками оклику, великими літерами та геть викидає потрібні розділові знаки. Злата відкриває відео, вже очікуючи від неї новий шедевр у розділі жартів чи книжкових трейлерів. Замість цього перед очима розливаються червоно-чорні літери та моторошні фото. Хаос, що пробрався до інших. Хаос, що існує всюди і завжди, але іноді, в місцях, де його не чекаєш, набирається жахаючої сили і розбиває все навколо. Кров стигне у жилах, ніби відгороджуючись від того хаосу, закриваючись від нього, з марною надією сховатися. Чи оминає хаос бодай когось? Про це не хочеться думати, бо деякі думки надто лякають і Злата закриває відео. Не може не написати подрузі комплімент, але він видається брехливим: замість співчуття, її сковує жах. Вона намагається скинути його і дістає зошит з підготовки до екзамену. Злата ненавидить коледж. Бо ж легше ненавидіти бездушну споруду, ніж власний вибір. І легше ненавидіти бодай щось, ніж думати про поглинаючий хаос.

Сонце починає сідати, через фіранки пробивається теплий червоний колір. Злата дістає з шухляди папери, розписані від початку до кінця, з безліччю перекреслень, що відрізняється від її звичного охайного почерку. Вона гортає їх, шепочучи слова під ніс. Чи мають ці слова сенс? Що надає їм того сенсу? І чому серце б'ється сильніше від погляду на них? Від їх тихого звучання з її вуст. Від бажання закричати ці слова посеред вулиці, розлякуючи птахів і відлітаючи з ними на крилах свободи. Вона знов ховає папери, щільно закриває шухлядку, наче там не просто букви, а таємниці, які можуть зруйнувати світ. Але вона була б занадто самовпевнена, якби надавала своїм думкам такого значення.

Телефон дзеленчить втретє. Цього разу це не емоційна Рита, а лише сухе повідомлення про повітряну тривогу. Вона не гудить у їх селищі, сирена зламана, і як дань хаосу, нікому не спало на думку її полагодити. Птахи продовжують літати за вікном, де могла б пролетіти ракета. Але поки хаос жалісливо оминає їх і в небі чути лише тріпотіння крил. А чим далі сідає сонце, тим менше чути звуків взагалі. Тепло розливається небом, вітається з тишею та спокоєм, що поки тримають свої позиції у Богом забутому селищі. Злата вмикає музику, якусь класичну інструментальну пісню, і намагається забути про існування хаосу. Вона думає, що їй почало вдаватись, але навіть сама спроба вже є помилкою. Хаос не бажає бути забутим. Він може лишати вас у спокої, але ви маєте пам'ятати наскільки він не постійний, мінливий та божевільний.

Можливо, боги все ж існують, людська провина в цих спробах забути хаос, занурити його у воду, втопити бурхливою річкою. І ось, вони отримують своє покарання. Воно входить до їх селища зі стуком чобіт по асфальті, із грюкотом важких колес, що котяться дорогою і сміхом хаосу у вигляді пострілів в повітря, де навіть птахи ховаються, оберігаючи свою свободу.

Злата різко сідає на ліжку. Мама з панічними очима забігає до її кімнаті, вперше забувши постукати, і кидається зачиняти вікна.

– Мамо? – тихим голосом питає дівчина.

– Прийшли…

Вони кидаються до погребу. Раптом їх не знайдуть там? Але стукіт в двері зупиняє на місці. Остап наказує їм сховатись. Злата не пам'ятає, коли востаннє його голос звучав так холодно, що по шкірі сироти. Мама обіймає її, коли вони засідають за піччю, зупинивши всі рухи. Неждані гості не чекають, коли двері відчиняться, а наче господарі роблять це самі, вибиваючи їх з петель. Остап піднімає руки на крики. Хтось стає перед ним, посміхається гнилими зубами.

– Ещё кто-то есть в доме? – питає вірний слуга хаосу.

Остап напевно ще таїть в собі надію обманути його.

– Немає, – хрипить він.

Слуга з автоматом в руках та формі ще раз всміхається. Удар. Остап згинається від болю. Злата застигає, не дихаючи. Ніби так зможе зупинити час. Зможе зупинити наступне. Але ні. Вона лише бездарна писака, не в її силах перемогти. І в повітрі лунає постріл. Птахи продовжують тікати. А час іде. Тіло з різким звуком падає на підлогу. Узор крику на підлозі заливає кров. Густа і яскрава. Може ще жива…Очі дивляться туди, де все життя Злати зупинилось. І поки стікають останні краплі, у тих очах теплиться все. Ніжні спогади і тихий сміх. Вона так і не назвала його татом. Хоча міцні руки стискали її, як ніколи не робив справжній батько. Його очі завжди всміхались, допоки ось хаос не прибрав їх щастя собі до рук. З мить, Злата очікує, що він підніметься і втре сльози, що розжарюють її обличчя. Але свідомо, він би ніколи не став причиною її сліз, і хаос забрав його ніжні руки. Забрав тепло серця, і жорстоко всміхнувся обличчям солдата, що нахиляється до Злати, помічаючи її сльози.

– А говорил, никого нет…

Злісна рука хапає за волосся, скручуючи його в кулаці. Злата чує вигуки мами, її благання, і хоче промовити одне: немає сенсу благати. Нема в хаосу милосердя. І вона розуміє, що права, коли тіло мами відтягують подалі. Десь на дворі кричать інші люди. Виють, наче пси на місяць, жінки. Виють, холодячи кров, стискаючи груди, але їм наче все одно. Людей зганяють в один будинок. Той, що трохи більший. В повітрі досі лунають постріли для кожного, хто піде проти хаосу. Злату ж кидають назад до її кімнати, а за нею відлунням стеляться слова:

– А она ничего такая. Выглядит маленькой, но до чего же милая…

На постелі більше немає свіжості. Там запах крові, що просяк у повітрі. Солдат, закинувши зброю на плече, сіє хаос в маленькій кімнатці. На підлогу летять книги. Секрети, у вигляді записок, вилітають з них, просячи в хаосу милостиню. Грюкає от підлогу стілець. Розбивається улюблена ваза. Уламок відлітає далі, врізається в ногу, пускаючи кров. Але та кров уже звична. Вона не має значення. І тут руки відкривають шухляду. Дістають цінні папери.

– О, что это тут у нас…стишки что ли пишешь? Надо на нормальном языке хоть, ничего не понятно.

Лише так секрети залишаються секретами. Тут хаос не зміг їх торкнутись. Солдат відкидає їх, вони теж розлітаються по підлозі. Злата застигає під пожираючи поглядом. Прижимається колінами до підборіддя, стискає їх до синяків, прикушує губу, аби стримати сльози. Вона не стане плакати перед ним. Солдат починає рухатись. Повільно сідає на ліжко. Шепоче, наче до загнаної в кут дикої тварини.

– Чшшш…будь послушной, и все будет хорошо. Будет не больно, слышишь? Обещаю…

Він дивиться молодим обличчям, сірими очима, посміхається заспокійливо, не знаючи, що посмішка ця, як вишкірення хижого звіра. Простягає обережно руку, торкаючись її обличчя, не рухається сам, тільки великим пальцем погладжує під оком, під губами. Злата застигає, майже не дихаючи. Їй все ж не вдасться перемогти хаос. Солдат піднімається. Злата заплющує очі. Чути брязкіт ременя. Вуха наче залило водою, в них щось дико шепоче. Чужорідний голос, чужою мовою. Дихання пришвидшується, серце дико скаче. Ліжко прогинається під чужою вагою. Очі різко відкриваються. Хаос їй не подолати. Він непереможний. Тоді чому б просто не стати ним? Сполохуючи птахів, розриває навпіл небо глибокий крик. Солдат падає з ліжка. Серед крику чути тріск його голови. Кров тече на підлогу. Змішується з землею від розбитої вази. А новоспечений рух хаосу…далі іде убивати.

Злата вилітає на подвір'я. На неї наставляють автомати. А вона лиш усміхається. Тепер вона сестра хаосу, в неї його сили, в її золотому волоссі і блакитних очах його руйнація. Вона знов пронизливо кричить і автомати…падають долі на криваві асфальти. І кров тече з вух, і кров прорізає очі. Серця зупиняються, ніхто з них не відчує більш ніжний дотик. В небі все ще сідає сонце. Кроваво стелиться небом, поклоняється новому богу. Птахи сидять на ґанках, на чиїхось підвіконнях. Босі ноги зігріває кров, що затікає між пальців. Дівчина посеред дороги тремтить болюче, перелякано, люто і зле. Вона не усміхається, лише сльоза по обличчі тече. Золотаве волосся покрите кров'ю, блакитні очі дивляться долі, де розкинулись мертві тіла. Це діло рук її проклятої болі, ворон чорний їй лиш кива.

І здалеку чути знов стукіт черевиків. Хтось автомат підніма. А у неї у вухах лиш дзвенять останні слова:

"Хаос є всюди. Егоїстично він всіх пам'ята. Спробуй забути чи дати відсіч, він тебе привіта. Можеш стать ним, стать його братом…але до чого тоді приведуть мертві тіла…"

Глибокий вдих через ніс, видих ротом. Напруження м'язів, зціплені зуби, заплющені очі. Руки піднімають тіло на перекладині. Босі ноги, до п'ят покриті сірими штанами, падають на підлогу. Спрагле горло мріє про воду, легені посилено працюють, впускаючи та випускаючи повітря. На голий спітнілий прес одягають майку. Води досі немає, тож невідомо коли можна буде прийняти душ. Босі ноги ступають в іншу кімнату. З вікна кухні, заклеєного скотчем, як остання оманлива надія, видно колись веселий живий двір. Сонце висить високо в небі, але чомусь зовсім не гріє. Може тому, що гріти нема кого? Вже декілька тижнів ніхто не ходить по роздрібленому асфальті, між повалених дерев і купи уламків. Можна було б обманути себе, сказати собі, що нікого там немає, бо ніхто не бажає дивитись на чорні діри замість вікон, що можливо пожирають щастя, бо воно геть десь поділося. Що не хочуть дивитись на цегли, уламки колишніх домівок, а зараз лише руїн, в багатьох з яких похоронені чиїсь історії. Можна було б обманути себе, сказавши, що небо сіре, а смерть ходить розвалинами, вишукуючи своїх клієнтів, через злість природи, якій набридли люди. Було б добре звинуватити в усьому природу, тоді, принаймні, ті всі померлі історії, були б заслужені, були б розумні, мали б якусь причину. Бог знає наскільки люди завинили перед природою, хлопчина, що застигши, дивиться у вікно кухні, зрозумів би, якби вона нарешті вирішила їм помститись, він би не винив її за це. Але напевно, думає він, пирхаючи, природа не бачить потреби в помсті. І це він також розуміє. Вона може спочивати, поки люди, вбиваючи її, руйнують самі ж себе. Ні, ті дірки у вікнах не від землетрусу чи цунамі. Просто нещодавно, коли в повітрі лунала сирена, її заглушив рев літаків, що, як підступні щурі закрили сонце( з тих пір воно і перестало гріти) і закидали місто блискавками, що врізались в домівки, в людські життя, в нещодавно побудовані дороги, в чиїсь історії буття. Це штучні блискавки, а не природа, випалили в будинках чорні діри, з вулиць людей, а з людей щастя. Хлопчина на одній з рідкісних вцілівших кухонь, зітхає. Напевно, не варто ходити босим, на підлозі досі уламки, бо скотч таки не зберіг одне з вікон. Він куйовдить своє синє волосся, вже давно не яскраве, як і все в цьому місті, і відкриває запилений холодильник. Звичайно, відучора там не з'явилось нічого нового. Чи в цьому місті в когось взагалі є бодай щось у тих холодильниках? У хлопчини є. Трохи холодної скислої каші, що почала застигати. Ні, то не діло, вона таку не з'їсть. Кашу треба розігріти, але ні світла, ні газу теж нема. Одна з блискавок пошкодила водопровід, а підлі щурі стали забирати останнє, коли кинувши свої літаки, стали на землю і ввійшли до них потому. Доведеться терпіти таку їжу. А, ось, води є ще дві склянки. Хоч зап'є.

Босі ноги ступають до іншої кімнати. Там з вікна нічого не видно. Вона не витримала б, побачивши ті діри у вікнах. Тарілка обережно ставитися та тумбу. Хлопчина тихо шепоче.

– Мамо, прокидайтесь, треба чогось поїсти.

Очі старої відкриваються, шукаючи рідне обличчя і натикаючись на надто глибокі для юнака жовті очі. Хлопчина сідає на ліжко, підібгавши під ноги матері ковдру. Її треба було б попрати. Але знову ж таки, щурі забрали навіть воду. Стара ледь жує тверду кашу, але розуміє, що має бути вдячна і за це. Вона пам'ятає розповіді матері про голод, що згриз колись мільйони людей. Можливо, скоро і вона, і її син, що так старанно годує її з ложки, стануть жертвою того хижака, якого прислали "великі" люди. Тож їй залишається лише радіти, що поки цього не сталось. До обличчя підставляють склянку з водою. Вона робить лише два ковтки, бо проста істина от в чому: воду треба берегти. Берегти для сина, який напевно і каші не їв, і не зробив ні ковточка.

– Собі залишив? – хрипить стара.

Хлопчина відводить очі і брехливо киває. Стара хитає головою: вона його ростила, знає, коли він бреше. Але на спори немає сил. Навіть язик ледве ворушиться у роті від спраги і губи дедалі важче розліпляти. Та й хлопчина навіть не дає їй шансу поспорити.

– В тебе закінчуються ліки. Я чув, тут недалеко хтось зібрав припаси, що залишились. Я не знайду потрібних, але можливо хоча б якусь заміну. Піду напевно, коли стемніє.

Стара робить хриплий вдих і хапається за молоду руку. Очі раптом стають наче дикі. А з вуст зривається благання.

– Не йди… – ледь чутно у темній кімнаті. Але хлопчина лиш хитає головою. Він завжди жертвував заради неї собою, чому це має змінитись зараз? Він підіймається з ліжка.

– Пробачте, мамо.

Цілує її в лоба і йде з кімнати. Стакан води і каша залишені на тумбі. Вона знайде сили поїсти, якщо його вчасно не буде.

Нарешті взуває черевики. Чорні, міцні і трохи йому завеликі. Ще до хаосу, до щурів, що прийшли у їх місто, у нього не було надто багато грошей, аби купити підходящі. На тумбі в його кімнаті стоїть одинокий портрет, на якому він затримує погляд. Цікаво, що б зробив у цій ситуації його тато? Можливо, якби він він був з ними, вони б взагалі не опинились у цій ситуації. Можливо, тато знайшов би спосіб вивести матір і вони навіть не стріли б тих хворих щурів. Хлопчина риється в сумках, що зібрані були тут у кожного: і мертвого, і живого. Тривожна валізка, яка зараз лиш нагадування, що в кожного з них є історії, і речі у цій валізці, найпотрібніші чи найрідніші, цьому доказ. В одній із сумок його документи. Він встигає перехопити поглядом лише ім'я: Марко. В честь його батька. Хлопчина, чесно кажучи, уже і забув своє ім'я. Яка різниця, є воно в тебе чи ні, коли ті підлі щури ладні забрати його разом з усією історією, що ховається за цим ім'ям? Цікаво, якщо по них теж прийде смерть, чи зрозуміє потім хтось, побачивши ці документи, що він любив своє ім'я, бо воно нагадувало йому старі добрі часи із татом? Чи зрозуміє хтось, що батько залишив їх не зі своєї волі, просто несправедливість світу любить забирати хороших людей? От щурі бігають вулицями, випискуючи нахабні накази, а батька нема. Кожен, хто буде тут, неодмінно побачить несправедливість, вона просякла тут усе. Але чи стануть вони взагалі цікавитись історіями, які вона відібрала? Марко сподівається, що ні. Це не роздуми для маленького людського серця.

Він одягає теплу кофту, чорну, як і нові штани. На голову тягне капюшон, як ніби він його приховає і ні один щур не побачить його своїми червоними очима. І нарешті, глибоко зітхнувши, виходить з квартири. Під'їзди зараз мертві. У них помирає навіть світло: ось лампочка, що раніше світила з дратуючим дзижчанням, тепер затихла і пірнула в темінь. Марко йде нею, намацуючи рукою стіну. І врешті натикається на двері. Відчинити їх і вийти назовні потребує великих зусиль. Адже це те саме, що ступити в темну безодню, не знаючи які монстри ховаються на дні. Марко глибоко вдихає, незважаючи на те, як стискаються нутрощі й тремтить рука і ступає в безодню.

Капюшон приховує синє волосся, бо воно, хоча й і не яскраве, але все ж ясніше за будь-що навколо, стало б його миттєвою смертю. Хлопчина крадеться, ховаючись, слухаючи серед загрозливої тиші, як тріщить під підошвами скло. Воно ніби слугує його попередженням. І що з того, що Марко знає, який хижак ховається у безодні? Відколи це щурі стали менш загрозливими ніж роботи-винищувачі у його книгах? Вся небезпека щурів у їх підступності. Можливо зараз якийсь уламок скла трісне сильніше звичайного і рідкісних птахів, що ще залишились у місті без свободи, злякає гучний постріл, а кров розіллється Марковою спиною. Але поки він тихо ступає, лякливо озираючись, чекаючи на пищання щурів, що почують як дико б'ється його серце. Вулиці і справді мертві. Що б це не означало. Хтось вірить, що люди потрапляють у рай. Чи є такі місця для зруйнованих міст? Марко сподівався, що є, і що їх місту там добре. А можливо, воно таки спочиває в раю, але не окремому, а в уламках, що понесли у своїх серцях мертві люди. У їхніх спогадах, у їх історіях. Ось де спочиває зараз місто. А Марко поки спочивати не міг. Ліки ховаються у тій невеличкій будівлі, кілометрів за два від дому. Там залишаються ще живі історії, ще не переможені люди: волонтери, вояки, просто налякані діти. Природа спостерігає за ним очима чорного - чорного ворона, що тихо стрибає за Марком. Він не літає чомусь. На перший погляд з крилами все в порядку. Можливо, не достатньо для польоту птахам лише крил? Вони літають свободою, літають на волі. А цих двох матерів давно убили в їх місті. Може ув'язнили десь, як самих людей, закрили за ґратами. От птахи і не літають. Лише спостерігають за такими відчайдухами, як сам Марко. Він закриває очі і йде серед хаосу далі. Але сподіваюсись не стріти щура, забув про іншого підступного ворога.

В повітрі щось гучно лунає. В повітря сиплються уламки. Ворон хутко тікає від них, ховається. Це блискавка, що знов прийшла забирати чужі історії за наказом щурів.

Марка відкидає хвилею, голова вдаряється об асфальт. Старі уламки скла всіюються новими, вони хрустять надто сильно, коли хлопчина з усіх сил намагається піднятись. З голови стікає кров, затікає у очі, але не заважає бачити. А Марко бажає, щоб заважала. Блискавка вдарила в ще один будинок, щурі махнули хвостами і скинули поверхи на дно. Вони гепнулись вниз з гуркотом вмираючих надій. І хоча ні один уламок не влучив у серце Марка, він відчуває там жорстоко пусту яму. Бо це його будинок. Його дім. Він відчуває ніж, що крутить щур своїм хвостом у його нутрі. Він відчуває теплі руки мами. Але з тим домом, з усіма життями, зникли і ті руки. Капюшон спадає з голови. Синє волосся і жовті очі, наче маяк серед моря смерті і хаосу. Птахи нарешті злітають в повітря, але це не через випущену свободу, ні. Вони, як їм не належить, летять на крилах болі, розносять її скрізь. Серце Марка виривають міцними руками, серце падає на землю, його розтоптали. З під води, з під грюкоту розвалин, він чує їх. Як біжать щури. Перебирають лапами, пищать накази. Синє волосся почервоніло, забруднилось кров'ю, стало від пилюки, від подиху смерті трохи сірим. Марко витягує ножі, що застрягли у серці. Ножі летять в щурів. Крик розлітається повітрям. Тремтить природа від болю і горя. Вона розуміє його, знає як ті відчуття як рідні. Ножі втикаються в тіла. Кров починає капати надто активно, тече на землю. Очі палають, їх спалюють сльози. Мами немає. Немає історії. Щурі перед ним помира. Але з іншого боку інші уже вибіга. Де ж та справедливість, де тая правда, де свобода із волею, де всі вони? Природа стає за його спиною, кладе підтримкою руку на плече. Під ногами щурів хрустять уламки. Десь там мертвим пало добро. Марко дивиться жовтими очима. Він не переміг все одно.

Чорні черевики, з яких виглядають шкарпетки у кольорах веселки хлюпають калюжами. Вулиці вранці доволі пусті і Яра скинула б це на весь хаос, що сіявся країною, але це була б брехня. Їхнє місто одне з тих, кого хаос не торкнувся. І єдиною різницею між життям до і після, є сирена, що волає на все місто про небезпеку, яку тут ніхто серйозно не сприймає. А також те, як йдучи кудись, люди застрягають поглядами в своїх телефонах, де зараз інші люди ловлять хаос за хвіст, фотографуючи його та пишучи про це пости. Яра й сама серед таких людей: чорні очі червоніють від прочитаних новин, від всіх мертвих історій, про які вона дізнається, про всі злочини щурів, що звуть себе завойовниками та "освободителями". Багато хто, почувши про якісь особливі тортури хаосу падає навколішки з сльозами та криками, ніби хаос особисто стискає їх плече. Вони ридають, посилаючи світу і якійсь примарній справедливості сигнали SOS, благання припинити все, ніби це взагалі могло колись припинитись…Яра ж не така. Її червоне, як кров, палаюче волосся має говорити про це кожного перехожому. Її яскравий одяг мусить притягувати погляди і кричати іншим, глузуючи з них: я не збираюсь впадати в траур. Мій біль не допоможе в боротьбі з хаосом. А от злість так… О так, вона злиться. Ярість ллється з її різких рухів, з її гучних слів, сказаних в історію інстаграму, написаних в твіттер, змальованих у тік ток. Вона злиться. Щоранку йде у волонтерський пункт і як бравадою перед хаосом, працює багато, сильно, не боїться здіймати сварки, навіть якщо вони не потрібні. Одягає броню. Жовта куртка і сині джинси, браслет на руці. Хтось якось запитав її, чи став хаос виною її злості, а у відповідь отримав глузуючий сміх. Хаос не має над нею такої влади. Яра завжди була такою, скільки себе знала, завжди пахла люттю. До егоїстичного пробудження щурів, що забігли до їх країни, це міг би сказати кожен, хто смів відкрити до неї рота, аби з нього полилась гниль, як тільки бачили її м'які дотики до губ іншої дівчини. Вона різка завжди, навіть коли говорить з жертвами хаосу, трохи іншого, ніж зараз, але не менш жахаючого. В цих розмовах її голос стає трохи м'якшим, але будь-що, що вона каже, є прямим, чітким, і як не дивно, мотивуючим. Бог знає, скільки життів врятувала від хаосу ця зла дівчина. Єдине, що може знати кожен, лиш глянувши на неї: вона не збирається спинятися. Навіть якщо їй щось заважає.

От як зараз, під час вою сирени, коли інтернет ховається десь, бережучись від хаосу, і вона не може викласти чергове люте відео. Сонце лише встає, розливаючись тьмяною кров'ю по небу. Яра з лайкою стрибає асфальтом, виникають думки навіть вилізти на дерево поблизу, але воно здається таким крихким, наче от от впаде від подиху вітру. Взагалі, все в цьому місті зараз здається не стійким. Як от вай-фай чи зв'язок, що то зникають, то з'являються, заважаючи людям спокійно ридати над горем, а Ярі злитись. Але найбільш хитким здається мир, що поки тримає тут свої позиції. Так, такі самі злі, як Яра, чи просто відподальні люди, понаставляли в кожному кутку блокпостів, стисли в руках зброю і чіпляються до кожного перехожого в параноїдальному пошуку зрадників та диверсантів. Але тим не менш, мир здається помірним, ніби справді зникне, варто хаосу лиш подути в їх сторону. Чи той мир завжди такий не тривкий? "З такими сусідами, так, можливо," – усміхається Яра. Напевно, навіть з бронею зі своєї злості, їй не варто стояти отак на вулиці, поки ворони літають повітрям, як і люди, чекаючи припинення вою сирени. Вона ж сама визнає: те, що зараз тривога лиш лякає всіх, не означає, що скоро, побачивши, як люди, що ігнорують її, постраждали, вона не зможе зі сміхом промовити " а я ж казала". І першою цей сміх вловить Яра. Інтернет нарешті з'являється, а от сирена верещить далі. Колись вона викликала у всіх тривогу, і мабуть раділа з того, але зараз таких тривожних( хоча може краще: відповідальних і свідомих) залишились одиниці. Тож не дивуйтесь, коли бомба - блискавка глипне очима у небі і з злорадством помітить багато не евакуйованих і розслаблених, а потім з під завалів дістануть надто багато мертвих історій і досвідів. Не дивуйтесь також, якщо всім потім буде байдуже на той досвід, бо важливий він лиш за життя, та й то лише для того, аби отримати, не факт чи потрібну, повагу.

Принаймні, Яра викладає останнє відео про згвалтування. Робота волонтерів полягає саме у цьому. Зі злістю чи ні, але вони одні з тих, через чиї пости люди потім ридають, посилаючи SOS богам. Вітер роздуває червоне волосся, коли Яра під сирену, як під пісню, що грає сумний музика, повертається до квартири.

Але ось, раптово і не зовсім, для всіх свідомих, в небі чуються гули…чи то літаки, чи то може писки щурів. І Яра усвідомлює, тепер без злості, ще один цікавий факт: горіти може яскраво постіль, папери чи деревина. Але найяскравіше мабуть горітиме мир, коли хаос дмухне на нього іскрами. І ось, цілком очікувано, мир став палати. А на вулиці стало чути крики.

Яра біжить в провулок. Чорні черевики, з яких виглядають шкарпетки у кольорах веселки люто хлюпають калюжами. Вогонь миру передається будинкам, на які гудющі в небі щури скидають блискавки. Вони жалять будівлі, дихаючи в них димом, викурюючи звідти купи людей, стрибають на дахи, залітають прямо у вікна, лишаючи там лише чорні космічні дири і кидають поверхи вниз. З ними падають долі цілі історії, все ж не потрібні зараз досвіди.

Від будинків займається щось всередині червоноволосої Яри. Здається, її огортає справжній вогонь, він палає між її пальцями, волосся стає провідником, і навіть чорні очі теж червоніють яскравим маревом. Ті очі слідкують за наступним щуром, що літає у небі. Люди бігають, тікають від хаосу, а їй наче все одно. Злість, лють, вириваються із неї, дихають ясним вогнем. І поки ті історії, що ще залишаються живими, бігають за спиною, а сирена виє, наче грім, вогонь різко здіймається до неба і вражає того щура. Він втрачає своє управління, якого ніколи в нього не було, бо ілюзії не можуть бути правдою. В літака палає крило, і він, як той дім перед ним, кидається вниз з хвостом диму позаду. Яра не бачить де він падає, чує лиш грім і воронячий крик. Але як вона не бажає, той літак не єдиний. І хоча вогонь ще палає, Яра задається одним питанням, що її спинило…а чи досі вона людина? А чи залишились люди тут взагалі?

Пітьма хапає Велеса і зловісно сміється позаду. Щуряча рука стискає потилицю, притискаючи її до землі, аби не бачив він нічого, крім тої пітьми. Інші десятки рук шаряться одягом, вишукують щось заборонене, що по суті означало нічого поганого, просто комахи бажають розважитись. Потім його беруть під лікті зі зв'язаними зап'ястями і кидають до сараю, де пітьма забирає надії у десятка людей. В сараї горить лише свічка і її недостатньо, щоб бачити всіх, але того, що він бачить достатньо, аби розказати комусь потім доволі детальну історію. Хоча надто самонадіяно вважати, що він зможе вийти звідси. Та навіть якщо зможе, чи буде він і далі вважатися живим? Відповідь складеться в перші дні полону.

Руки зв'язані не у всіх. Діти, наприклад, сидять сковані страхом, а не мотузкою, що перерізає шкіру. Хоча страх виконує цю роботу не гірше. В когось, у Велеса також, за страхом ховається страшна лють, але її надто лячно виказувати. Вони сидять, як на порохових бочках, боячись голосно дихати, майже не рухаючись, ніби будь-який голосніший звук прикличе сюди тих комах і вони стануть шастати їх тілами. Але їм і не треба галасувати, аби вони прийшли. Прийшли, відчиняючи двері сараю, впускаючи біле світле, змушуючи їх прикривати очі, що вже звикають до пітьми, заходити всередину і роззиратись. Люди не знають, чи це вони виконують якісь накази, чи то просто бажають розважитись. Напевно, після здійсненого зла, їм все ще нудно. Спершу комахи не беруть нікого. Лише кидають на брудну підлогу, наче свиням, відро, невеличку кастрюлю з кашею та пляшку води. Звичайно, води на всіх не вистачає. Кашу розділяють між усім десятком людей, але пізніше з кутків все ще чується дитяче шепотіння, що жаліється на город. Очі Велеса червоніють від темноти і їх єдині стає видно у тьмяному палахкотінні свічки. Чорне волосся повністю зливається з пітьмою, змушуючи хлопчину думати, чи не стає він бува її частиною. Йому цього не хочеться, але він сумнівається, чи зможе це контролювати.

Наступного дня стає гірше. Комаха, що відчинивши двері сараю, приносить із собою трохи світла і більше хаосу, смердить не тільки смертю, які інші, а й горілкою. Він дивиться на них своїми п'яними розширеними зіницями, проводить поглядом по кожному. Діти ховаються за своїми матерями від цього погляду, чоловіки і жінки стискають чи від страху, чи від люті щелепи. Велеса він не бачить: пощастило зайняти місце в кутку, що не освітлюється навіть з відчиненими дверима. Очі зупиняються на одній жінці і комаха махає їй рукою. Та, звичайно, залишається сидіти, але це є помилкою. Тепер інші жінки змушені закривати роти своїм дітям, що почали ревіти, налякані гучним вигуком. Жінку хапають за волосся і тащать кудись, знов зачиняючи двері на засув. Її приводять пізніше. Кидають знесилену на підлогу. І напевно кожен знає, що з нею трапилось і чому з неї вириваються хриплі ридання. Чоловіки тактично відводять погляд від частин оголеної шкіри, а жінки починають хутко допомагати, чим можуть.

Напевно кожен, хто зможе вийти звідси пізніше, буде порівнювати це місце з пеклом. З єдиною різницею, що вони не знали напевно як виглядає пекло, але точно відчули на собі весь жах цього сараю, замкненого комахами на засув. Їжі мало. Діти весь час вередують і багато в кого тріщить терпець, але вони швидко вгамовуються, коли двері знов відчиняються. Відчиняються, аби взяти іншу жінку і привести її потім знесилену, або дитину, не приводячи її зовсім, або чоловіка, що був достатньо сміливим, щоб спробувати захистити інших. Звичайно, спроби ці провалюються і згодом всі чують постріли, а чоловіка більше не бачать. Боротись намагаються не лише чоловіки. Жінки, яких за волосся витягують за двері, часто залишають на злих руках хаосу борозди, проклинають їх так, що ніяка свята вода не відмиє ті прокляття, а потім пронизливо кричать від болю, клянучи і сам хаос. Дивитись на це все нестерпно. Іноді кожному з них здається, хоча ніхто в цьому не зізнається, що вони сходять з розуму. Або що гірше, примиряються з хаосом. Велес не хоче цього. Вважає це злочином, ще гіршим за те, що роблять з ними. Думає, що краще було б умерти, аніж стати співучасником, увійти в хаос, який радо прийме нового раба. Тож коли двері знов відчиняються, і знов не для того, аби дати їм їсти, щось підіймається всередині нього. Щось, що не дало йому й далі просто дивитись на це. Можливо, ця зміна зумовлена іншою, що її вирішує ввести підла комаха. Нещодавно, люди трохи розголосились, ті, хто, як і Велес, не бажав коритись хаосу, здіймали крики в пошуках справедливості. Оскільки справедливості немає, їх швидко вгамували. Але сьогодні вирішили подати урок. Ця комаха пролізає до них ще вранці, коли діти сплять, але через нього прокидаються. Він наставляє на них свою зброю, без якої став би звичайною мурахою і кличе до себе одну з жінок. Вона не противиться. Одна з тих, хто вже змирився зі своєю участю. Комаха стягує з неї одяг, досі наставляючи зброю на інших. От тоді, те щось у Велесові і відкривається. Він дозволяє йому. Всі сидять застиглі, з риданнями на губах і здригаються, почувши гучний вигук:

– Досить.

Хлопчина, якого ніхто не бачив, бо він зливається з тьмою, стоїть прямо перед дулом автомата, випрямивши плечі. Чомусь, у нього немає страху. Немає і злості. Зовсім нічого, окрім бажання нарешті кинути хаос у землю, страчуючи комах разом з ним. Комаха відкидає жінку, підходячи до Велеса. У нього зв'язані руки. З зап'ясть стікає кров, капаючи комасі на черевики. А він лиш глузливо посміхається:

– Хочешь на ее место? Мне не принципиально.

Велес не відповідає. Його виводять за двері. Він зажмурюється від неочікуваного світла, ще деякий час перед очима літають чорні плями, заважаючи бачити. А комаха все тягне його. Пізніше починає розвиднятись і він помічає звичайну сільську хату, в яку його затягують. Чує, як хтось кричить щось позаду, чує сміх, але не розуміє ні слова. Він ніби потрапляє у торнадо, навколо кружляє пісок, заважаючи йому чути й бачити. Відчуває як його нахиляють до столу, розщібають ремінь на штанах. Відчуває бридкі сильні дотики, від яких залишаться синці. Але у нього вже й так достатньо ран. Не лише на зап'ястях, а й у серці, де сидить хаос, а комахи прогризають дірки.

Чим більше стає дотиків, тим більше пришвидшується торнадо. І коли пісок дико кружляє навколо, хлопчина вибухає. Точніше, щось виривається з нього, підриваючи все навколо. І коли торнадо зупиняється, Велес бачить мертві тіла комах і мертву кімнату. Вгорі, прямо над ним, утворилась дірка, через яку пробивається світло і запах свободи, що огортає його, не дивлячись на досі зв'язані руки. Десь там чуються крики людей, десь там біжать ще комахи, а Велес просто стоїть, насолоджуючись тим, що хоча він і став співучасником хаосу, він зробив це на своїх умовах, залишаючи його сили позаду, і знаючи, що колись хаос знову засне. І хоча перемогти його повністю не можна, Велес триматиметься за одну фразу, що звучить в голові разом з свободою: можливо він не може виграти війну, але він може виграти битву, і хоча війна буде нескінченною, бо так уже треба для світу, Велес буде боротись далі, бо боротьба, це єдине, чого не бажає і боїться хаос.

Хаос дивиться на чотирьох всадників, що стоять перед ним. Він бачить їх боротьбу, їх відчай, їх віру. Він злиться на них. Злиться, бо хоче зруйнувати їх. Але не може. Недостатньо сил. Бо золотоволоса об'дналася із жовтококим. Вони взялися за руки і йдуть, тримаючи в серці надію. Бо червоновоноволоса обійняла чорноокого. Вони об'єднали свій вир люті і пішли напролом, наче стіною. Хаос знає, що вони не знищать його. Але вони будуть намагатися. До самого кінця. І він з нетерпінням і страхом чекає того моменту.