ДОМІВКА ДЛЯ МЕТЕЛИКА

Ця історія почалася навесні: на розлогій шовковиці народилася гусінь Маха. Щодня вона надто цікавилася навколишнім світом і допитливо роззиралася довкола. Захоплено розглядала міцні гілки дерева, соковито-зелене листя і своїх сестер, які завзято поїдали листочки та охоче сновигали гілочками до наступної поживи. А Маха мало переймалася їжею, бо розмірковувала над тим, скільки часу їй знадобилося б, щоб обповзти все дерево. І коли запитала про це іншу гусінь, то та здивовано подивилася на неї і роздратовано відповіла:

– Чим ти переймаєшся? Їжі он досхочу, спи собі вдосталь. Навчися зрештою насолоджуватися життям!

Проте гусінь Маха не хотіла так жити, тож вирішила хоча б виміряти довжину стовбура і поповзла по ньому вниз. Аж тут вона мало не потрапила у дзьоб дятла, який саме прилетів поживитися на шовковиці чимось смачненьким. Маха дивом уникнула погибелі, проте впала й опинилася біля підніжжя дерева. Повзти вгору вона побоялася, бо туди прилетіло ще кілька птахів.

Так гусінь втратила домівку і понуро поповзла геть. Першим їй на шляху трапився кущ калини, тож Маха з цікавістю оглянула його з усіх боків. «Не таке велике дерево, як моя домівка, але, може, стане мені прихистком», – подумала вона і підповзла ближче до куща, аж тут почула його самовпевнений голос:

– Що тобі треба?

– Перепрошую, – боязко промовила гусінь. – Я втратила домівку і шукаю нову.

– Он як! Та в мене нині період цвітіння, тож я не чекав непроханих гостей! Ти ж виростеш, станеш прожерливою і з’їси мої листочки, а навіщо мені такий клопіт?!

Тож колишня мешканка шовковиці поповзла далі. Аж ось трапився їй кущ шипшини.

– Вітаю, – звернулася до нього Маха. – Чи можете ви прихистити мене на своїх гілках?

– Прихистити? Я таких мешканців не хочу! Ти ж покличеш своїх родичів, і ви не пошкодуєте жодного мого листочка! – роздратовано відповів кущ шипшини.

Гусінь лише зітхнула у відповідь і понуро поповзла далі. У цей час насувалася злива, і здійнявся сильний вітер. Квола Маха доповзла до кульбаби і знесилено впала під нею, а та сховала її від негоди, прикривши своїм листям. Мандрівниця-гусінь довго тремтіла від холоду, а коли буревій ущух, заснула тривожним сном. Вранці дбайливо засяяло сонце – і Маха нарешті прокинулася. Вона так і лежала знесиленою під листям кульбаби, тож розповіла їй про свої поневіряння і щиро подякувала за порятунок.

– Залишайся жити зі мною, – усміхнулася кульбаба. – Місця в мене не так багато, як на кущі чи на дереві, проте удвох буде веселіше. Он навколо і трави досхочу, тож тобі є чим підживитися.

Так гусінь знайшла нову домівку і вже не була самотньою. А кульбаба, наче маленьке сонечко, цвіла ще певний час та дбайливо охороняла свою подружку, яка сховалася в кокон на її стовбурі. Поки та причаїлася там, рослина розповідала їй про величезну галявину кульбаб, що росла по той бік паркану. То був справжній рай маленьких пухнастих квіток-сонечок.

– Тож якщо тобі до вподоби моя квітка, то там знайдеш багато таких, як я, – запевнила кульбаба.

І чуючи ці слова крізь довгий щасливий сон, гусінь Маха дуже мріяла туди потрапити. Аж ось одного дня довкола кульбаби радісно і граціозно закружляв метелик Махаон. Він був вельми вдячний їй за те, що зміг перевтілитися з гусені саме на її листку. І коли полетів садком, то всі були вражені його красою.

– Яка грація! Які виразні та ніжні в тебе крильця! – вигукнув кущ калини, коли Маха пролітав повз нього. – Не оминай моїх запашних суцвіть, вони так рясно цвітуть і неймовірно пахнуть!

– Дякую вам за щедрість, проте я чекав на неї, коли ще був гусінню. Пам’ятаєте, як ви прогнали мене?

Кущ знітився і журливо зітхнув у відповідь. А метелик чимдуж полетів далі, аж ось він побачив кущ шипшини. Той також цвів і надто вабив ніжно-рожевими квітами.

– Гей, метелику, поласуй смачнючим нектаром на моїх квітках! – покликав кущ Маху.

– Щиро дякую вам! – приязно відповів той і присів на рясно вкритій квітами гілці. – Справді є чим поласувати. Проте цей нектар мені віддаватиме гіркотою, бо ви надто неприязно поставилися до маленької гусені, яка просила вашого прихистку.

– А яке тобі діло до тієї гусені? – вже непривітно запитав кущ.

– Тією гусінню був я, – стиха промовив метелик і полетів геть.

– Овва! Як прикро, що образив цього Махаона, проте хто ж знав, що бувають такі чудеса на світі: нікчемна гусінь стала прекрасним метеликом! – виголосив кущ.

Коли Маха згодом повернувся до кульбаби, то побачив, що її сонячна квітка зникла, а замість неї в повітрі кружляла зграя парашутиків. Зрештою, вітер поніс насіння кульбаби ген за паркан, а услід за парашутиками летів Махаон. Він нудьгував за кульбабкою, бо пам’ятав її життєрадісною жовтощокою добродійкою. Та раптом побачив дивовижну галявину, де проти неба ніжилися сонячні кульбаби. Їх було так багато, що з висоти метеликового польоту вони були схожі на безкрайній жовтий килим, від якого віяло красою і спокоєм. А над квітами радісно тріпотіло крильцями багато метеликів.

– Це ж та галявина, про яку розповідала кульбабка! – вигукнув Махаон. – Тут не лише кульбабовий, а й метеликовий рай! Отже, я нарешті вдома!

Так несподівано завдяки доброті кульбабки доля подарувала гусені-метелику нове життя за парканом саду.