Відьма і сокира

(Самовпевненість присипляє пильність)

У звичайному лісі, з деревами, норами, нерівним рельєфом і тваринами, як і належить багатьом історіям, жила собі людина. Подалі від усіх, у простій хатині. Плетені стіни були змащені глиною, а часто волога темна покрівля заросла мохом.

Сутеніло. Довгоочікуваний сонячний день у дощовому краї добігав кінця.

На подвір’я вийшла вродлива жінка з тремтячими руками, що стискали сокиру. У цих тендітних руках непомітно протікала велика сила, щоправда, до тягарництва та сила не мала жодного стосунку.

— Де ті дні, коли я розмахувала мечем направо й наліво? Це ж теж гостра залізяка. То в чому проблема?! — бурмотіла вона, немов стара бабуся. Упершись ногами в землю, жінка з неймовірним зусиллям підняла сокиру і гострим боком недбало звалила її на пень.

Останнім часом вона часто відчувала себе старою бабцею-буркотухою через нову манеру розмовляти, яка невідомо звідки причепилася, і зовнішня оманлива молодість ніяк не поєднувалася з її справжнім віком.

Із тріщини в пні вислизнув синій танцюючий вогник. Жінка провела по ньому рукою — вслід у синяві замерехтіли хвилі, мов по воді. У глибині вогняного світла з’явилися тіні. Відьма різко відскочила вбік. Першою з’явилася кінська голова, створена повністю з води, яка враз набула звичної нам форми. Тепер це білий, мов крейда, кінь із туманно-блакитними очима без зіниць — єдине, що залишалося незмінним попри будь-які ілюзії. Щоразу, коли звір ворушив головою, у його очах виднілося легке коливання чогось, що ніколи не зможе вгомонити свою істинну природу.

За ним з’являлися інші створіння, ще і ще. Вийшов десяток моцних жеребців, осідлані величними вершницями. Особливо примітні їхні неприродно рівні спини, порцелянові обличчя, нерухливо-кам’яні проникливі очі. Немовбито ляльки: лише голови ворушилися.

— Вам варто змінити вигляд. Не слід лякати людей завчасно.

— Лише МИ вирішуємо. Не втручайся в справи Баньші, відьмо, — відрубав хтось із них. Сопрано линуло багатьма голосами відразу, наче кожна з них вклала слова в холодок, який пройшовся уздовж спини.

Відьма стримано кивнула, не маючи наміру сперечатися.

Незабаром мало початися Полювання, у якій баньші, що збере найбільше душ, зможе зайняти вищу посаду. В цій події брали участь й інші істоти. Десь неподалік були сіди, землі фейрі, куди Аос Сі заманювали смертних обіцянками вічної молодості та достатку. Ілюзорно невимовно вродливі — для слабких людей аж до крові з очей — хитрі, пихаті, небезпечні. “Лукаві хулігани,” — так називала їх відьма.

Жінка, вириваючи сокиру з пня, втратила рівновагу і мало не впустила її собі на ноги, проте вчасно відкинула знаряддя вбік. Чарівне світло зникло.

— Хух, — вона вперлася кулаками в боки. — Чому щороку ця робота випадає мені?! Аос Сі, певно, зачарували мене розжитися чаклунським сокириськом.

З глибини лісу вийшла олениця, чию особистість відьма одразу впізнала, як тільки відчула присутність. Маленькі чорні очі терпляче спостерігали за господинею хатини вже певний час.

— Ти проведеш мене на Бенкет? — запитала відьма.

Олениця сіпнула вухом і поволі сховалася серед дерев.

— Гей, постривай! Ну що за манери у цих божеств? — бурчала жінка, наздоганяючи її. Темне волосся вибилося з коси, пасма лізли в очі та рот.

Колись за нею йшли легіони, а тепер вона, ледве дихаючи, погналася за вередливим створінням. Тиха й покірна? Та ця богиня — сама впертість! Відьма аж сичала від накопиченого роздратування.

Вона спустилася в низину яру разом з оленицею і ступила у тимчасові врата. В’язке, насичене вологою повітря лісу змінилося смородом алкоголю та смаженого м’яса. Мелодія природи лишилася позаду.

Почувши натовп, вона сповільнилася і заплела тугі коси заново.

Якщо запрошення прийшло, від нього не можна відмовитися, допоки входиш до світу Аос Сі, а відьма виконувала деякі, як от відкривання воріт, обрядові ритуали які супроводжували основні річні події, а отже була частиною світу фейрі.

Цей бенкет не відрізнявся від інших: метушня, ігри й танці, вихваляння прикрасами. «Все, як і кілька століть тому», — відзначила відьма і чимшвидше відігнала думки разом з відчуттям ностальгії. Зараз ще не час на повернення до повної сутності.

Жінка насторожилася. Її привели на святкування Белтейну, але з якою метою? Лише боги могли відвідувати підземний Великий зал, але вона — проста службовиця Фейрійського королівства, тим паче — всього-на-всього відьма.

У Великому залі виділялася жінка в одязі, зшитому зі шкур убитих, — напевно, нею самою — звірів, а над головою пишніли оленячі роги. Вираз її обличчя здавався зверхнім, але розважливим, пильним, старечим — як у більшості богів у цьому місці.

Серце відьми завмерло. Це єдина богиня, перед якою вона відчувала і побоювання, і повагу. Але, як виявилося, це був лише неймовірно реалістичний портрет.

На виступі рамки сиділа ворона з масивним кільцем із коштовним каменем на лапі. Вона здавалася тут недоречною, ніби просто хизувалася володінням портретом. Це потішило відьму.

Ось і старомодна Немона вихваляється своєю новою різьбленою колісницею. Поряд — статечний чоловік, оточений надзвичайно вродливими жінками. Дану, оповита птахами, навіть тут, у підземному світі. Вона була ще задовго до інших богинь. На думку відьми, праматір надто впевнена у своїй недоторканності та всемогутності.

Серед богів був також огидний бог. Огиду викликала навіть думка про нього, бо він безсоромно лестив собі образом старця в багатих шкурах.

«Вигадливе вихваляння», — подумала відьма.

Дехто, як завжди, спізнювався.

Тут кожному було чим похизуватися. «Не бенкет, а виставкова зала, лепрекон мені в черевики!»

Нарешті вона знайшла найгіднішого серед богів. Вродливий, кремезний, тільки очі такі ж, як у всіх інших. Але нічого, всі його чесноти затьмарювали цю дрібницю. Якби не він, інші боги не мали б своєї зброї. Саме Гоїбніу викував усе, що вони використовують.

Він, як і всі, був хвальком, честолюбним, пихатим, трохи жадібним. Гоїбніу пишався артефактом, наче тигр, що врешті вполював давно жаданну лань.

То був казан достатку. Бажаний усіма. Але він знову повернувся до свого творця, наче приречений ніколи не знайти іншого володаря.

Відьма надто пишалася своєю причетністю до повернення артефакту Гоїбніу. Вважала, що ніхто не заслуговує на казан більше, ніж його творець. Згадуючи, що довелося пережити, аби перехопити річ у попереднього власника, вона здригнулася.

Зі свого місця підвівся чоловік, чиї очі нагадували щойно вилиту мідь. За спиною висів лук, а біля ніг лежав сагайдак зі стрілами, які з променів сонця викував раніше згаданий бог-коваль.

Розмови стихли.

— Брати й сестри! Маємо сумну новину! Наш брат Дагда знову не порадував нас своєю присутністю! Уже понад століття не відвідує наші бенкети. Ви ж знаєте, який він любитель свят, а пропустив уже сотню. Ми посилали пошукову групу лепреконів до смертних — марно. Тож ми бажаємо залучити більше душ до пошуків. Винагородою буде підвищення рангу будь-кому, хто відшукає брата.

Очі відьми широко розкрилися, а на губах з’явилася усмішка. Ось для чого сюди запросили навіть її, просту відьму.

***

— Мейво…

— Не називай мене так!

— Чому ні?

— Ти того не вартий!

— Що ж мені зробити для тебе?

Відьму потішила його готовність діяти заради схвалення. Закоханий дурень. Обдумавши все ретельно, вона мовила:

— Приходь через три дні в цей самий час.

Один день пішов на подорож до річки Бурроу і ще один — на повернення. Третій день вона витратила на приготування відвару.

Як і було домовлено, зустріч відбулася у визначений час.

— Випий мій відвар, і тоді зможеш називати мене як завгодно.

Щойно річкова вода остаточно поглинула його сутність, відьма звернула його у сокиру.

Чудово. Тепер про його колишню особистість ніхто не знатиме, і вона зможе порадувати свого улюбленця. Адже саме у цього недостойного бога нині перебував казан достатку.

Згори її увагу привернуло лопотіння крил, і вона підняла голову. Велика сова дивилася на неї великими очима, які сяяли жовтим. Жінка деякий час вдивлялася у відповідь, а потім заговорила:

— Ти не краща, Блодуедд.

Відьма самовпевнено схопила сокиру й потягла на себе, маючи намір закинути її за спину, але негайно впала на коліна, не очікуючи такої ваги.

На щастя, лезу забракло кількох міліметрів до пообідати-пальцями.

Сова злетіла з гілки, немов насмішливо повторюючи: «Гу-гу, гу-гу».

Через годину виснажливої боротьби жінка все ж дотягла сокиру до хатини. Потім витратила чимало часу на пошуки казана.

Зрештою, вона повернула його Гоїбніу.

Колись він допоміг у битві з фоморами. Перспективний бог.

Після всіх його заслуг Мейв стала придивлятися до нього. Ні, вона не закохалася, просто відчувала прихильність.

Вона була впевнена, що саме Гоїбніу повинен володіти казаном достатку, а не обжерливий бог.

Їй огидна була навіть думка про нього. Без зброї Гоїбніу він був би ніким.

Тому відьма вирішила повернути казан його творцеві.

***

Відьма тішилася можливістю використати бога.

«Ні, — самовдоволено хмикнула вона. — Тепер він просто дуже корисна сокирка. Вода з річки Бурроу мала стерти його пам’ять, тож задумане справдиться, навіть коли його повернуть у початкову форму».

— Дагда тут, — оголосила олениця, яка неочікувано для всіх увійшла до Великого залу підземного світу. Якби присутні були смертними, у них по спині побігли б мурашки. Ніхто не чув її кроків.

Спритний лепрекон вибіг наперед, безтурботно несучи в руках сокиру, немов комашку.

— Вітаю, Садб, — виголосив поважний бог Лугг, — схоже, роки в оленячій шкурі затьмарили твій розум.

— Запитайте відьму, яку я привела. Це вона його обернула.

Запала тиша.

Зал вибухнув реготом.

Тільки подумати, що хтось стверджує, ніби відьма здатна зробити щось подібне з богом!

— Пихаті божки, вона не просто відьма. Ця жінка — метаморфоза Мейв. Застосуйте бодай трохи своєї сили — і ви це відчуєте.

— Мейв?… Та сама Мейв, на яку було накладено ґеш? — зашепотіли присутні.

За допомогою сили ґеш не тільки визначали зобовʼязання, якого повинні притримуватися боги, але й накладали покарання у вигляді різних обмеження.

— Але навіть якщо так… — розвів руками Луг. — Вона вже покарана немічністю за минулі порушення, тож нащо ризикувати знову?

З підлоги, застеленої шкурами, підвелася прекрасна богиня в синьо-зеленому наряді вільного крою, від неї пахло родючою землею.

Відьма схилилася перед нею, інстинктивно відчуваючи благоговіння та шану. Богиня взяла її голову в долоні та поцілувала у тім’я. Вирівнявши спину, вона обернулася до всіх. Яскраве руде волосся розвіялося від цього невимушеного руху.

Відьма не зводила з неї очей, зачарована і тимчасово закохана.

— Моя донька повернулася! Але їй більше не місце серед богів, — мовила богиня, поглянувши через плече на жінку, котра покірно стояла на коліні.

У погляді Дану була любов і туга, а також твердість, що не терпіла заперечень.

— Приведіть Читця, — то була істота, яка вміла читати пам’ять. — Якщо відьма винна, зітріть її зі світу Аос Сі.

Відьма зиркнула на підступну оленицю. «Ненавиджу всією душею». Вона зруйнувала її плани, обернувши все собі на користь. Тепер із Садб не тільки прокляття знімуть, але й піднесуть її, щедро винагородивши за повернення Дагди, а її, Мейв без первісної сили, загрозу для божеств, відправлять на переродження до смертних. Вона вже ніколи не повернеться до божественної сили. Обмежена до немічного тіла, а тепер ще й приречена до ув’язнення в тілі, яке має ледь до сотні років на життя.

— Вирок винесено. Підтверджую, — глибоким голосом промовила праматір Дану.

Потім вона поглянула на відьму з образою і соромом, немов сама думка про спорідненість із такою душею була для неї нестерпною.

— Хочу ще додати, що без її допомоги я не змогла б виявити злочинницю, — мовила олениця.

На її голову сіла сова. «Отже, ця відьма спланувала все ще сто років тому! Брехуха. Століттями вона чекала потрібного моменту. Як я могла повестися? Ніхто навіть не здогадується про її підступність і небезпеку. Колись вона підкорить собі весь світ богів…».

Під сірим ірландським небом насуплено звивалися блискавки, немов розлючені змії, що намагаються досягти землі та перемогти когось. Десь у долині Аос Сі спалахнуло божественне полум’я. Божественність Мейв ― сторіччями відомої як відьма ― стерли з Королівства.

Бога розчаклували із подоби сокири, але не змогли повернути йому здоровий глузд. Мейв зникла, проте прихопила з собою свого одвічного суперника.