Собаки

Собаки

В домі, в який ми приїхали, жило ще кілька людей і купа собак. Спочатку їх було двоє – Пікушова, гладенька, і Серафіна, пухнаста. Якщо я когось із них колись і любила, то це гладеньку. А потім у них з’явився «братик» - Міша. Гидотне ім’я! Мені більше подобається Майкл, як в «Хрещеному батьку», по-американськи. Він був великим, чорним, волохатим. І коли він проходив повз, я здригалася. Але погляд в нього живий. У Пікушови і Серафіни був скляний погляд, такий холодний. В якісь миті вони мені здавалися здатними абсолютно на все. А коли Пікушова і Серафіна бігли, вони плямкали і облизувалися. Вони могли мене зжерти.

Одного дня я дізналася, що Пікушова мати Серафіни, їй 14, а Серафіні 3. А ще у Пікушови є багато інших дітей по всьому селу. Але їх не взяли. Взяли одну. Напевно, то були єдині миті, коли мені було їх шкода, я не знаю, як вибирають, але завжди є ті, кого не вибрали. Ні, ще я їх жаліла в день, в який дізналася, що вони стерилізовані. Їм це, звісно, не боляче, але жорстоко. І кішка теж. Коли ми тільки приїхали, усі думали, що та кішка вагітна, а я спитала хазяйку і вона сказала, що кішка просто товста і дивна, найгірше, що можна сказати жінці. А з часом та кішка схуднула.

В Україні, в тиждень перед війною, мені часто здавалося, що за мною по вулиці іде якийсь чоловік з поштивими думками, зате до собак я почала відноситися досить спокійно. А коли приїхала в Польщу, якось було видно, що всі чоловіки на вулицях думають про своє, що в принципі усі думають про своє, і мені вже не було страшно. А я була гарною. Мама мені не дозволяла користуватися косметикою, бо в домі, в якому ми жили, це не віталося. Але я відкрила в собі іншу красу – без готських чорних губ і фіолетових повік. І собаки любили мене по-особливому. Вони бігли за мною, вони на мене чатували, вони на мене плямкали, мене облизували і потім знову бігли. А поки вони бігли, я кричала. І тоді я вперше подумала, що коли тебе люблять усі, хороші, дуже хороші, це все одно не приносить щастя, це лякає. Ти біжиш і не можеш втекти, бо біжуть за тобою. І коли я просила їх не бігти, коли я плакала, вони все одно бігли, аж доки я не хряскала перед ними дверми. Але мене не мучило сумління, їх усі любили, окрім мене, і мене ніхто не розумів, я їх боялася, не розуміла усіх інших, і, якщо чесно, навіть не хотіла спробувати.

Міша винив своє місце під сонцем, він днями ходив під будинком, ластився до всіх. У нього теж не було дому, поки його не прийняли. В дечому ми були схожими, у нього не було дому, в мене не було дому. І польські хазяїва все одно ніколи не зможуть зрозуміти мене, а я його розуміла. І він відчував це, і він мене любив. А я його ні. Хазяїва мене не розуміли, але любили, а я його розуміла, але не любила. Хазяйка весело розповідала, як Міша перегризає горла куркам, але тоді вже, тоді уже мені було все одно. Коли я гуляла, а він кинувся на мою ногу і облизав штанину я навіть її потім не постирала. Мені було так страшно, його великий вогкий язик. Може я для нього теж курка, тільки занадто велика і сильна. І я для нього така сильна, що він думає, що я не плачу.

Сьогодні я була в польському магазині, склепі, на вході стояв хлопець закутаний в український прапор і збирав гроші і їжу для українців. Якийсь чоловік пройшов і кинув 40 злотих. А потім ще пройшли якісь люди і поклали продуктів. І тоді я розплакалася. І напевно той чоловік уже забув, що кидав гроші, і ті люди теж уже забули, і Майкл, напевно не пам’ятає, коли кидався на мене, коли облизував мою ногу. А я пам’ятаю і хороше і погане.

Я пам’ятаю і пам’ятатиму все.