Пусте місто
Ми йшли повністю пустою вулицею, і що далі ступали - то менш реальним усе здавалося. Не було чутно нічого, ні співу пташок, ні шелесту листя навіть дихання друга. Я ловила себе на думці, що просто не можу повірити в те, що відбувається.
На дорозі стояли автомобілі - не хаотично кинуті, не розбиті, а наче просто зупинені в русі. Все виглядало так, ніби за мить до нашої появи тут усе було живим - і раптом застигло. Немов хтось натиснув на паузу, а люди просто... щезли з лиця Землі.
Кожен наш крок лунав дивно глухо, ніби ми йшли дном пересохлого озера, де звук поглинається пилом та забуттям. Вулиця не просто мовчала - вона задихалась у цій тиші. Будинки, які раніше жили своїм ритмом - тепер стояли, як порожні декорації до вистави, яку ніхто не прийшов дивитись. Місто, що зазвичай саме в цей час жило бурхливим життям - де студенти спішили не спізнитись на пари, а комунальники, як завжди ремонтували каналізацію, тепер було схоже на гігантського велетня, зануреного в дивний, неосяжний сон. Холодний, відсторонений і тривожно мовчазний, він ніби забув, що колись був живим.
А я… я відчувала себе зайвою - мов сторонній гість у місці, яке більше не належало людям. Мені було водночас лячно та тривожно - наче нічого такого, просто пусте місто. Але це відчуття пустоти, просто виїдало мене зсередини. Не дарма кажуть, що людина це істота соціальна, проте я навіть уявити не могла наскільки це страшно, опинитись в місці, де немає ні одної живої душі.
Якби не Богдан… Якби я була сама…
Що б я зробила, якби зранку пішла перевірити, чи не прокинулись батьки, і… не знайшла б їх? Мене ніби холодом пройняло від самого припущення. Усередині все повільно стискалось у грудку - ту, що не ковтається і через яку стає важко дихати…
Я не встигла знову поринути у свої тривожні роздуми, як їх раптово перервав тихий, майже зламаний голос Богдана.
- Аню… Я розумію, ти так само розгублена, як і я… Але… Що нам робити?
Я повернулась до нього з порожнім, втомленим поглядом.
- Знайшов у кого питати… Це ж ти у нас вічний імпровізатор. З усіх ситуацій можеш викрутитись. - буркнула я з гірким підтоном у голосі, не в змозі стримати своє роздратування, яке насправді було адресоване зовсім не йому.
- Тут я безсилий… — тихо відповів він, і ці слова, вимовлені з такою простотою й сумом, раптово ніби пробили в мені щось глибоке.
Запала тиша. Порожня. Вона давила на мене всією своєю вагою. Навколо - жодної душі, лише ми двоє стоїмо посеред головної площі міста, що більше не дихає. Сонце повільно повзло горизонтом за хмарами, ледь освітлюючи безжиттєві вулиці, мов сцени після вистави, якій ніхто не аплодував.
Я раптом відчула себе крихітною, нікчемною піщинкою в морі подій, які не контролюються. Безсилою. Самотньою. І найстрашніше - винною. Винною перед ним, єдиною людиною, яка зараз поруч, якій я щойно нагрубила.
Сльози з’явилися несподівано, рясні й важкі, як після довго стримуваного болю. Я спершу мовчки втирала їх рукавом светра, а потім ніби прорвало:
- Богдане… Ні… Ніііі… - вирвалося з грудей надтріснутим, несамовитим голосом.
- Аню… не треба… Якщо я тебе образив, то вибач. Я на нервах із самого ранку… - підбіг до мене, розгублено шукаючи, як мене заспокоїти.
- Це ж я… я тобі нагрубила… - захлиналася в сльозах я, обіймаючи себе руками, ніби намагаючись втримати себе від розпаду.
- Все добре. Справді добре. Головне - ми не поодинці. Все інше ми якось переживемо. - тихо сказав він, і ці слова стали єдиним, що ще тримало мене на поверхні.
****
Минуло кілька хвилин, а може - ціла вічність. Плач поволі стишився, залишивши по собі порожнечу і страшну спрагу. Богдан, не кажучи ні слова, відвів мене до найближчої лавочки. Дістав серветки та дав їх мені.
- Богдан… У тебе є вода?
- Так, тримай. - простягнув мені пляшку.
Я взяла її майже механічно, та після першого ковтка подивилась на нього з подивом і ледь помітною усмішкою крізь сльози
- Ти завжди з собою воду носиш?
- Та ні. Просто… ще вранці зайшов у магазин. Взяв, бо не знав, що буде далі…
- Взяв? Тобто вкрав? — в моїх словах вперше за ці години з’явилась
іронія.
- Юридично… ця пляшка не належала нікому. Я її знайшов. - серйозно, з притиском відповів він, і ми обоє нервово розсміялися.
- Ах ти ж… юрист малий… — ледь чутно видихнула я.
І в ту ж мить - голос. Знайомий, неочікуваний, реальний.
- Ні, ні, ні - не вірю! Рєбята! Ви теж тут!?
Ми обернулись водночас. Із-за рогу виходила група людей - бліді, схвильовані, але справжні. Серед них - Валерія. Її голос лунав над площею, мов дзвін розбитого скла - різко, боляче, але так довгоочікувано.
Живі. Інші є. Ми не самі.
- Богдане!
Одноголосно крикнули хлопці. Це був Євген та Єгор.
Ще не все втрачено…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!