Морозко

— А я ж питав, чи тепло тобі, дівчино? — похитав Морозко головою.

— Питав, дідусю, — ледь чутно пискнула Настуся, стискаючи змерзлими рученятами філіжанку з гарячим чаєм.

— А ти мені що відказувала? — насупив дід кудлаті брови, глибоко зітхаючи.

— Що тепло мені, добродію, — відводячи погляд відповіла дівчина.

— А нащо ж ти мені неправду казала? — Морозко підлив їй до кружки окропу. — Он сидиш тепер, тремтиш уся, ніяк не відігрієшся.

— Образити тебе побоялася, та й незручно якось у гостях жалітися, — Настуся шморгнула червоним носиком.

— Ти оце припиняй, незручно тільки догори ногами ходити! — Старий побачив, як гостя голівку в плечі втягує, і вже м’якше вимовив: — Дитинко, про такі речі казати треба. Не приведи Господи, ще захворієш.

І таки захворіла бідолашна, та так, що лікаря довелось викликати. Лікував він дівчину від запалення легенів, лікував, а їй все краще не ставало. Та і як же їй краще стане, якщо вона увесь час що все добре відказує? Морозко як те побачив, став сам її лікувати. Малиновим варенням, медом з власної пасіки та турботою. А ще, звісно, антибіотиками. А коли Настуся одужала, на серйозну розмову її покликав.

— Нікуди це, дитино, не годиться, — розпочав дідусь. — Ти так усім догодити прагнеш, що тільки ще більшу шкоду робиш. От як я тебе таку в люди відпущу?

— Дівчина тільки мовчки очі додолу опустила. А Морозко продовжував:

— Не хвилюйся, знаю я чим тобі зарадити. Є в мене дальня родичка, Снігова Королева. Вона тебе швидко про себе дбати навчить.

Снігова Королева була жінкою сильною та незалежною. Та, на перший погляд, дуже холодною. Але тільки на перший. “Як усім тепло своє роздавати, то самій нічого не лишиться” — любила говорити вона, але Настусю під своє крильце узяла та багато чого навчила. Дівчина науку ту засвоїла, але й від себе не відмовилась. І от вертається дівчина до Морозка, а він на порозі її тримає — до хати не пускає, все допитує:

— Ой, і як твої справи, дівчино? Чи тобі у гостях сподобалось? Чи тепло тебе прийняли, чи не образили?

А Настуся до нього всміхається, та відповідає:

— Добре, дідусю, тільки з дороги трохи втомилася. Ходімо до хати чай пити, а після все-все тобі розповім.

В Морозка аж обличчя посвітлішало. Сіли вони, чай п’ють та й бесіду ведуть. Бачить він, що дівчина більше не підтакує, власну думку озвучувати не боїться. І вирішив дещо їй запропонувати.

— Бачу, дитино, що на користь тобі гостювання пішло. З характером новим ти мені більш подобаєшся, а то раніше бувало аж стусонути посохом хтілося! — Дідусь загудів та затрясся від сміху. — Як хочеш, лишайся у мене жити, місця багато, та й удвох веселіше.

— Дякую, Морозе Івановичу, із задоволенням. Але перед тим маю ще одну справу владнати.

Наступного дня дівчина до батьківського дому поїхала. Що там відбувалось, ніхто не знає, та родичів своїх вона пробачила. Не для них, для себе. Пробачила, але ніколи вже назад не верталася. А жити в дідуся залишилась, бо обидва самі-самісінькі у цьому світі були. Шила Настуся ляльок, та казочки добрі про них писала, записочки з ними до ляльок вкладала. Як Новий рік наставав, вони з Морозом Івановичем тими ляльками діточок радували.

Так і жили, аж поки дівчина місцевого коваля не зустріла та заміж не вийшла. Чоловік її на руках носив. Дуже свою Настусю любив, все не міг намилуватися. І вона так само, але про Морозка ніколи не забувала. У гості часто приходила, спочатку сама, а потім і діточок приводила. І все в них добре було.

А мораль цієї казочки така: до інших уважним будь, та й про себе не забувай. Тоді всі на світі щасливі будуть. Кінець.