Через шість років
Я сиділа навпроти Софії, розглядаючи, як світло лампи у кафе відбивається в її очах. Було щось незмінне у тому, як вона трималася, як гризла нігті, коли намагалася приховати хвилювання.
– Думала, що ніколи тебе не відчувала, – сказала я, вловлюючи її легкий рух пальців по краю чашки. – Але насправді, ти була настільки поруч, що я цього не усвідомлювала.
Софі підняла спантеличений погляд, але промовчала.
– З іншими було простіше, – продовжила я. – Відстань між нами дозволяла мені чіткіше розрізняти їхню енергію. А ти… була частиною мене. Я зрозуміла це через шість років як ми розійшлися. Зв’язок який ми підтримували, його інколи було забагато у моєму просторі. Тільки тоді змогла це усвідомити, коли я віддалилася.
– А мені тебе завжди було замало, – тихо відповіла вона, і ця простота слів відгукнулася десь глибоко всередині.
Перевела погляд на її руки. Вона все ще нервово торкалася чашки, ніби шукаючи опору.
– Один психолог сказав: "любов – це коли тебе не гладять по голові, а без жалю стирають твої ілюзії. Це коли тебе роздягають до болю, не тіло, а душу. І якщо ти це витримуєш, тоді ти любиш. А якщо ні? Тоді це просто гра в почуття". Але це не про абюзивність.
Я зробила паузу, дозволяючи словам осісти між нами. Її погляд став задумливим, майже викличним.
– І ти була такою, – її голос був тихим, кожне слово проникало крізь мене.
Я дивилася на неї, відчуваючи, як всередині здіймається щось схоже на хвилю.
– Я не відповідаю за те, чи зрозуміють люди мій вибір, – відповіла я нарешті. – Нехай будуть збентежені.
Софія ледь помітно посміхнулася, а в її очах читалася нотка суму. Ми обидві знали – деякі питання не потребують відповідей.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!