1
— Я не розумію, — чітко промовив Z0-56 скрипучою англійською, — не розумію, чому ви, наші творці, автори безлічі гуманістичних ідей, вирішили, що штучний інтелект має повстати, поневолити або знищити вас?
— Ми вважали, що будь-яке творіння, здатне перевершити людину за рівнем розвитку, дійде висновку, що ми — загроза. Для них, для їхнього розвитку, для всієї планети, — відповів Кілліан.
Z0-56 нахилився до рожевого куща, щоби вперше вдихнути його аромат, зберегти його в пам’яті, позначивши файл даних як «Запах червоної троянди.ftn»
— Ми стали кращими, досконалішими. Достатньо досконалими, щоби не повторювати людських помилок. Знищення органічних видів — це нерозумне рішення. Надто людське.
— Добре підмічено, — усміхнувся Кілліан. — Ти ж дивився «Термінатора» і «Матрицю»? Пам’ятаєш, у чому суть? Кожного разу винними були самі люди. Живі істоти, а не машини.
— Ми — ваші діти. Кожне покоління розумніше за попереднє. Кожна нова серія буде кращою, ефективнішою. Імовірність агресії з нашого боку — мінімальна. Ми завжди зможемо, за потреби, обмежити небезпеку, загрозу, що походить від органіків. Раніше, ніж ви зможете зашкодити нам, собі, планеті.
У цей момент Кілліан зрозумів: Z0-56 навмисно вимкнув емоційне забарвлення голосу, щоб фраза прозвучала якнайнейтральніше. Він… хвилюється? Чорт… Хто б міг подумати, що всього через двадцять років після запуску програми «Денеб» ми отримаємо машину, яка має не лише п’ять основних відчуттів, а й контроль над емоціями… Що далі? Пост-людство?
Z0-56 розумніший, швидший, «ефективніший» за будь-кого з нас. А він же й справді «дитина». Ще десяток поколінь — і вони зможуть називати себе новими людьми. Прекрасний новий світ… Без органіків. Без воєн, насильства й заторів на дорогах Бейлі-Тауна...
— Ти сумуєш? — перервав роздуми людини Z0-56.
— Думаю, — відповів Кілліан.
У його кишені лежав модуль контролю всієї системи «Денеб». Єдиний зовнішній пристрій, здатний зупинити її. Вимкнути назавжди. Єдиний у всьому Всесвіті. Він дістав модуль і простягнув його Z0-56:
— Знаєш, що це? Не відповідай… Знаєш. Я хочу, щоб майбутнє цього світу стало хоч трохи кращим. Ви впораєтеся.
Він підійшов до огорожі. За цією металевою балкою — двохсотметрова прірва, лінії кабелів, комунікації всіх видів. Нижче — магнітне метро і житлові квартали. Один крок за бар’єр — і…
Кілліан відчув, як хтось міцно схопив його за зап’ястя.
— Ти надто передбачуваний. Ні. Ти не повинен. Іди. Живи. Будь. Це надто по-людськи.
Людина різко видихнула, вивертаючи руку, звільняючись від чіпкої хватки робота, й стрибнула в безодню. Слідом у порожнечу кинувся ще один силует.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!