40 кішок

— Добре, ви хоч не такий нервовий, як та психована чаклунка, що вчора приходила. Соромно їй має бути. У відьом, між іншим, часто є говорячі фамильяри. Сови там, коти чорні й інша живність. До речі, читала я тут у Маринки одну книжку. Там кіт у відьми говорячий. Філософ. Він там ще чорних котів в іншому світі очолював. Я, звичайно, в магії розуміюся, як у ядерній фізиці, але все ж. Раптом і я теж магічна.

Іриска закінчила фразу й вилизала шорстку на грудях. Тим часом Марина прийшла з кухні з підносом. На ньому димилися дві чашки ароматної кави й стояла тарілка з печивом, посипаним кокосовою крихтою.

— До речі, у мене корм у мисці закінчився. Підсипати треба.

— Сама й підсип. Знаєш, де лежить, — буркнула Марина.

— Не можу, у мене лапки. І взагалі, якщо будеш так себе вести, подзвоню з домашнього до зоозахисників. Скажу, що ти знущаєшся над твариною.

— Дівчатка, не сваріться, — раптом вставив свої п’ять копійок Сергій, і на нього втупилися дві пари здивованих очей.

— А то що? — запитала Іриска. — Ви тут взагалі в гостях. До речі, а ви хто? Бойфренд, колега з роботи чи зафренджений кавалер?

Сергій задумався. З одного боку, Марина йому подобалася. З іншого — він не думав про щось серйозне.

— Ясно, останнє, — констатувала кішка й томно зітхнула. — А дарма. Ти непоганий. Ось, усього п’ять хвилин — і вже жартуєш. Значить, стресостійкий. А мужик у господарстві має бути морально міцним. Бо йому терпіти винос мізків. Маринка ж у нас невротичка. Так, господарко?

Марина поперхнулася кавою.

— Вона тобі подобається? Тільки не бреши. Я вмію думки читати.

— Бреше, сучко! — майже викрикнула Марина.

— Ага, ще додай «фарбована», — усміхнулася кішка. — Ну що, подобається, Е-е-дуарде… тобто Сергію?

Сергій, розуміючи, що в цій ідіотській ситуації йому втрачати нічого, кивнув. Вони з Мариною втупилися один в одного немигаючим поглядом.

— І знайшли один одного… два самотніх ідіота, — самовдоволено промовила кішка. — Хапай долю за хвіст! А то потім ще тридцять дев’ять котів заводитимеш!

— Усе, годі! — не витримала Марина.

***

— Гарна була ідея поїхати ночувати до тебе, — прошепотіла Марина Сергієві на вухо, висковзуючись з його обіймів. — Хоч виспалася.

— Угу. Знаєш, твоя диво-кішка не така вже й погана. Просто занадто прямолінійна. Їй би вчитися мовчати в окремих ситуаціях.

— Наприклад, в усіх. Серйозно, Сергію, краще б вона верещала в березні, нявкала о п’ятій ранку, вимагаючи корм. Але щоб цей клубок шерсті вчив мене жити…

Сергій посміхнувся.

— Ти розумієш, що якби не кішка, ми б зараз спали в різних квартирах? І нічого б цього не було.

Марина на мить завмерла й голосно розсміялася:

— Трясця, та ти ж правий! Усе. Проставлятимешся вусатій.

— Ага, куплю їй річний запас корму й найдорожчий лоток, який знайду. І мисочку з іменем замовимо.

Дівчина метнулася до ванної, швидко привела себе до ладу, і за кілька хвилин вже сиділа на кухні, де на неї чекав ароматний чай із лимоном, медом та імбирем.

— Знаєш, коли вона помре, більше ніколи не заведу тварин. Краще трьох дітей нарожу, ніж ще раз так ризикну.

Сергій відхлипнув чаю й поцілував її у ніс:

— Ого, от що робить котяче чарівництво. Ти вже про дітей заговорила.

— Та годі тобі, — Марина почервоніла й надула губи.

— Гаразд, зараз перекусимо — і поїдемо твою кішку провідати. А то вона з вечора вже весь корм з’їла. Сама собі не досипе.

— Ага, у неї лапки, — зареготала дівчина.

— Саме так! — Сергій поцілував її й ніжно погладив по щоці.