Як Маринка весілля гуляла

Весілля — чи не найважливіша подія в житті кожного. Незалежно від того, порядна ти людина, чи вбивця з ордену Чорноликих, весілля відкриє для тебе двері до нових можливостей.

Саме тому кожна поважна людина намагалась зробити цю подію якомога яскравішою, незабутнішою.

Маринка, в цьому питанні не була виключенням, а, оскільки її наречений додумався зробити пропозицію одразу після завершення Ери Війни, яку влаштувала їм покійна принцеса Дарія, вирішивши, що найкращий метод ввійти в історію весільної вакханалії — викликати дюжину демонів і запросити на свято півтори сотні фанатиків Світла, Маринці доведеться добряче попотіти, аби зробити її Особливий день не менш вражаючим.

Перше, з чим довелося зіткнутися Маринці на шляху до весільної величі, стало розпорядження новообраного короля Тимофія III, який, після смерті любої сестрички вирішивши взяти курс на моральне очищення держави, а точніше, вирішив, що ще десяток років кривавої війни на його території не принесуть радості ні фанатикам Світла, ні йому самому, видав цілковиту заборону на викликання демонів, причому саме в ті дні, коли зала для виклику в Маринки вже була передоплачена. Цей удар лише додав гіркоти до новини, що Замок Три Сосни, де вона мріяла провести церемонію, уже забронювала баронеса Ганна Охрімівна для свого сьомого весілля з черговим воскреслим некромантом. І хоча Маринка намагалася зберігати холодну голову, серце її не витримало — вона в сльозах рвала на собі волосся, голосила прокльони всім на світі (особливо Ганні), й настільки розійшлася, що випадково знищила чотирьох скелетів з обслуги, просто змахнувши рукою у розпачі, після чого довго вибачалась, намагалася скласти їх докупи, але одна нога вперто не хотіла ставати на місце, а череп, здається, образився.

Здавалося б, коли життя й так сиплеться, то гірше вже бути не може. Але Маринка помилялась — бо ще існувала її молодша сестра, та сама, що стала живим символом хаосу, і яку народ із любов’ю та побожним острахом нарік Розруха. Її приїзд не був ані несподіваним, ані бажаним — він був неминучим, як перший грім навесні або падіння люстри під час перевиклику духів.

Мати, з властивою їй материнською делікатністю, надіслала Розруху з наказом “підсобити сестрі, бо в тебе, Олю, хоч і руки не з того місця, але фантазія — хоч відливай у сріблі”. І ось, коли у дворі вже лунали крики козла, якого дівчина притягла як придане, а в повітрі запахло димом, полином та якоюсь древньою небезпекою, Маринка вийшла — втомлена, закопчена і на межі — й побачила її. Уся енергія, якої їй бракувало останні дні, вмить прорвалась емоцією.

— А ти тут що, прости господи, забула?! — Марина зупинилася посеред двору, витираючи рукавом чоло.

— А ти мені рада, сестричко? Я ж від щирого серця прийшла тобі допомогти! — усміхнулася Розруха, вже знімаючи з плечей якесь мішкувате рядно, в якому виявилися три пляшки, букет бур’янів і сокира. — Мама каже, ти без мене геть не вивезеш.

Розруха була максимально позитивно налаштована. Саме це й лякало Марину, бо ж кожен знає: коли розруха довольна, треба ховатися в льосі.

— Та що ти мелеш! Це ж моє весілля, не твоє прокляте повноліття, після якого згоріла половина хутора! — Маринка махнула рукою, і один зі скелетів-носіїв тарелей дригнувся так, що в нього відпала щелепа. — Я тут усе планую! Усе має бути ідеально! Ефектно! Із викликом духів, боями за останній кусок торта й хоча б дикою охотою, як вже демонів викликати не можна. А тут ти — зі своїми бур’янами та кізяками!

— Та заспокойся, колючку тобі в гузно!, — буркнула Розруха, поклавши букет на перевернутий казан. — Ти все робиш надто стандартно. Це все вде було, цим нічого й нікому не доведеш! — обличчя Ольги скривилося, ніби вона з’їла доглого таргана. — Тобі не цирк з ефектами треба, а душевне весілля, таке, щоб кожна стара баба зі сльозою згадала, як їхній дід ще козу на рушник ставив! Саме цього не очікують твої гості і саме це зробить твоє весілля незабутнім.

— То ти мені ще скажи, що треба родовий череп на стіл поставити замість весільного торта!

— А чого б і ні? Люди втомилися від банального дива, Маринко. Їм би справжнього дива — з предками, з ритуалами, з такими обрядами, щоб після них ще три покоління боялися сміятись після заходу сонця! І я тобі в цьому допоможу.— Ольга змовницьки підморгнула. Не переживай, сестричко, я врятую таоє свято. — Ти не весілля рятувати приперлась — ти прийшла аби мене знищити! Я так і знала, досі не можеш щабути ту соску, яку я в багно вмішала і досі мстиш за неї!

Розруха, яка планувала ту соску, давно відмиту й заговорену тридцятьма чаклунами, аби діточки росли й котики плодилися, подарувати сестрі на весілля, лише засміялася з таких тривіальних підозр. Невже сестричка дійсно настільки отупіла, що думає, ніби зіпсоване весілля — гідна плата за наругу над улюбленою іграшкою дитинства.

— Та, най тобі демона в апендикс, слухай хоч раз! — Ольга вже гримнула пляшкою по пеньку, а коза схвально мекнула. — Я тобі кажу: буде свято, якого ніхто не забуде. Не тому, що там хтось згорить, а тому що зворушиться. По-справжньому! І гості плакатимуть — не через демонів, а через те, що згадають бабу, діда, своїх, живих і мертвих. І співатимуть, як колись. І танцюватимуть до зорі, не через чаклунство, а від серця.

— …Ага, — пробурмотіла Маринка після паузи. — Тобто замість салюту з душ людських — ти пропонуєш коровай, співи й обрядові гілки?

— Побачиш. Але повір, буде краще, ніж те, що ти можеш придумати. І буде щиро. І пам’ятно.

— …Невже ти справді думаєш, що це розкачає гостей сильніше за феєрверк із внутрішностей тіні Архімага?

— Там буде тінь діда Петра з Макітрищ, от що я думаю. І він ще й гопака скаче краще.

Маринка втомлено сіла на дрова.

— Добре. Хай буде по-твоєму, Розрухо. Але якщо хоч одна душа не просльозиться — виєш весільну ніч у криниці, ясно? Розказуй що ти там придумала.

І дві сестрички сіли на лавку, аби обговорити всі леталі майбутнього дійства