Казка з ароматом жасмину

Перші рухи доньки в животі я пам’ятаю чітко. Я була вночі на кухні, пила воду і відчула легкий поштовх — мов метелик зачепив мене зсередини. Я заплакала тоді, вперше за багато тижнів. Це був доказ: я жива. Я — матір.

Це була перша моя вагітність, а ми так хотіли дітей, ми кохали і кохалися. Ми створювали нове життя.

А потім почалися болі. І лікар сказав: потерпи, це нормально.

І я терпіла. Перші пологи пройшли швидше, легше, менш травматичніше. 

Огляд триває нестерпно повільно. Секунди перетікають у хвилини. Час пливе, як у сповільненому режимі. Десь глибоко всередині я рада, що нова гінекологиня — жінка. Лікарка років сорока, ймовірно пакистанка. Привітна, ввічлива, спокійна.

 На ній світло-блакитна туніка курта з тонкою вишивкою на манжетах і традиційний шалевий шарф дупатта, накинутий на плечі.  Поверх накинутий медицинський халат, ідеально випрасуваний. Мені з нею комфортно — наскільки це можливо, коли ти лежиш із широко розведеними ногами.

Насім сидить на стільчику. Спокійний і мовчазний. Я не бачу його, але знаю, що він тут.

Я дивлюсь у білу стелю з яскравою лампою. Руками міцно стискаю ручки крісла. Чекаю, поки все завершиться.

Це не мій перший раз. Не перше обстеження. Не перше очікування. Але від нервів і хвилювання я натягнута, мов струна, не можу розслабитися, хоч лікарка вже кілька разів просила про це. Моя напруженість ускладнює огляд — я це розумію. Але все одно не можу змусити себе відпустити.

Я згадую, як востаннє лежала отак, і лікар щось бурмотів арабською до медсестри. Тоді я ще погано розуміла арабську, не могла відповісти чи заперечити. Поруч не було нікого. Вони навіть не намагалися звернутися до мене — перезиралися через мене, наче я меблі. Страшно згадувати, як я лежала — майже мертва, майже порожня. І як потім сказала собі: більше ніколи.

Обидва рази пологи приймав мій інший лікар — той, до якого я ходила від самого весілля. Але після останнього разу… я не змогла до нього повернутись. Бо майже не померла. Була близько. Дуже. Та ми живі. Ми обидві.

Огляд закінчується. Я повільно поправляю одяг.

Мені байдуже, що з тим колишнім лікарем. У в’язниці він, чи помер — неважливо. Я хочу чути тільки одне — те, що скаже пані Раджа. Так написано на її бейджику.

Сідаю поруч із чоловіком, але уникаю його погляду. Він усе одно бере мене за руку. Турботливо. Але стискає так сильно, що може й зламати.

Я мовчу.

— Ризики є. Їй не бажано вагітніти, — каже лікарка. В її голосі — справжній жаль. Їй шкода. Як і моєму чоловікові.

Якась трофобластома. Назва, яку я не можу навіть повторити. Це не новий діагноз, але серйозний.

Я думала, що це рак. Гуглила вночі, потайки, поки донька спала. І поки він дивився свої фінансові графіки. А може, щось куди непристойніше. Пройшов рік, а лікування не допомогло.

Якби мене спитали, що в мене за хвороба, я б до кінця не змогла пояснити. Але це щось, що може обернутися смертю. І дитина може не вижити. І я.

Але Насім це не сприймає. Він слухає, киває, ставить запитання. Сперечається, але ввічливо, без підвищення тону. У нього все завжди в межах пристойності. Але я бачу по його очах — він не чує.

Насім говорить багато, просить. Він на межі, щось вимагає — таке, чого ніхто з лікарів не може йому дати. Потім знову просить.

Але нічого не змінюється. Лікарка тільки зітхає і дає рекомендації, щось виписує на бланку, а я сиджу поруч — відчуваю, який він знервований, незадоволений, розбитий. Але я ніби не тут. Відчуття, що дивлюсь за всім із гори — зі стелі, чи, може, з лампи.

Теоретично я можу завагітніти. Але не можна.

Бо ризики високі. Надто високі. Я можу не пережити вагітність. Пологи — тим паче.

Але він хоче сина. Насамперед — сина. Насамперед — продовження. Кров. Прізвище. Його гордість.

Моя ж гордість давно десь у пилюці. Під ногами. Бо що варте моє «я не хочу», коли він хоче?

«Отже, хлопчика в нас не буде. Самі лише принцеси», — думаю й нарешті забираю свою занімілу руку з його.

Ми виходимо. І тепер я маю його втішати. Я не хочу — але мушу.

Бо я хочу хоча б поїсти. Просто спокійно повечеряти.

Зараз для мене це важливіше, ніж чергові розмови про сина. Впевнена, одного б йому було замало.

— Може, поїмо десь? — питаю, коли сідаємо в авто. Голос тремтить, але я намагаюся говорити рівно.

Він киває, не глянувши на мене. І цей кивок — майже перемога.

Але я бачу, як він стискає кермо. Його щелепа напружена. Він злий. Тихо злий — це гірше.

Їдемо мовчки. Мені холодно, хоча кондиціонер вимкнений. Може, це страх. А може — спогади.

Я крадькома дивлюсь на нього — намагаюсь уявити, що простягну руку й торкнусь його плеча. Що скажу щось заспокійливе. Але в уяві одразу накочується інше — голоси, крики, біль, кров.

Крики.

Я кричала. Але ніхто не чув. Або не хотів чути.

Пологи були довгі. Страшні. Я задихалась. Потім — обличчя медсестри, яке розпливалося в очах.

Голос Насіма — далекий, злий. І тиша. Потім плач. І я — зшита, знесилена, ніби жива, але не зовсім.

Перші години після того — туман. Я не пам’ятаю, хто тримав дитину першим. Не пам’ятаю, як виглядала її шкіра, коли я вперше доторкнулась. Лише біль. Суцільний біль. І страх.

«Ще одні — і все, ми матимемо хлопчика», — сказав тоді він.

Я кивнула. Як завжди. Бо інакше не можна. Тоді я цього хотіла. Або думала, що хочу. Тоді я ще не знала, що ці пологи матимуть наслідки куди страшніші за розриви й біль.

Вечеряємо в ресторані. Він обирає тихий куточок з видом на мерехтливі вогні міста Абу-Дабі, де ніщо не відволікає від розмови. Я не заперечую — його слово завжди остаточне. З боку ми виглядаємо ідеальною парою. Він — високий, впевнений, з чорними очима, що виблискують у світлі свічок. Я — стримана, у сукні кольору слонової кістки, що ніжно облягає фігуру, з довгими рукавами й делікатним орнаментом на коміру та манжетах. Мій кремовий хімар акуратно приховує волосся і частину щік, залишаючи відкритими лише губи ніс та очі — дзеркала моєї душі, як він завжди казав.

Навколо — затишна атмосфера ресторану: м’яке світло люстр переливається в кришталі, повітря наповнене ароматами кави, спецій і легкого жасмину. Офіціанти рухаються тихо, неначе тіні, підтримуючи відчуття ідеального спокою. Столи вкриті білими скатертинами, на них витончені келихи і посуд із ніжним орнаментом — усе продумано до дрібниць.

Та за цією зовнішньою гармонією приховується жорстока правда. Лікарський вирок розбив мені серце: «Наступна вагітність може бути смертельною». Я знала про це раніше, але досі жевріла надія — тепер вона зникла.

— Ти мене чуєш? — голос тремтить, хоча я стараюся триматися.

Він дивиться без виразу, мовчить.

— Насім... — я шукаю слова, але замість відповіді — мовчанка.

Дороге лікування виснажило мене фізично й морально. Воно забрало сили, залишило біль і страх. Я ледве годувала нашу доньку, а про те, щоб бути повноцінною матір’ю й дружиною, мови не було. Постійні головні болі, як наслідок, втрата сил та апатія.

Навколо лунає ресторанний шум, тихі розмови, світло свічок — усе це здається чужим і далеким. Моя реальність — тінь надії, що згасає, і холод, що охоплює серце.

Він досі мовчить. Чи відчуває він мій біль? Чи це просто ще одна перепона на його шляху до бажаної мети — сина?

— Я поговорю ще з кимось. Можливо, в  іншій приватній клініці щось зможуть зробити, — каже він спокійно.

А мені від цього спокою — холодно. Як швидко змінився його настрій… А може, це просто я не вловила змін.

— Це не допоможе. Це... — я замовкаю. — Це небезпечно.

— В тебе вийде, — каже він, підкреслюючи кожне слово. Його погляд гострий, як лезо. — Ти ж сильна. Ми вже пройшли це двічі. І я поруч з тобою. — Голос раптом стає м’якшим, і мені хочеться повірити — хоч трохи, хоча б для його спокою. Для нашого.

Я киваю. Усміхаюся, але це вже автоматично — ніби виконую роль, прописану кимось іншим. Чекаю, що він скаже «я люблю тебе» — хоч один раз, попри все.

Але ні. Його слова не приходять.

Бо мене давно вже ніхто не питає, чого хочу я.

Мама мовчить на мої дзвінки роками. Вона вперто ігнорує мене за мій вибір, а я не буду перепрошувати за те, що  намагаюся жити власне життя. Подруг немає. Вони після одруження якось самі відсіялися. Чи то наші інтереси змінилися, чи це просто людська заздрість.  Сестра Насіма — окрема історія.

Підтримки — нуль. Лише я. І він. Хоча в нього є сім’я, брати, з якими він добре спілкується. Але я там зайва. Так, ніби не є частиною його родини.

Я не хочу вмирати.

Я хочу жити. Для себе. Для доньок.

Але щоразу, як роблю вибір, — стикаюся з його…

І я раптом подумала про пані Раджу, ту лікарку, яка так щиро співчувала мені. Чи вона насправді щаслива? Чи в неї теж чоловік, який хоче дітей більше, ніж вона сама? У нашому світі, тому який я обрала сама, добровільно, права жінки часто — це просто красиві слова на папері. Можна мати освіту, роботу, мрії, але без чоловікової згоди — ти ніби тінь. І якщо скажеш, що хочеш інакше — тут же станеш «розпещеною» або «непокірною». А може мій Насім так і думає про мене — що я просто розпещена, а моя головна задача — народжувати йому дітей?