Сни Кочубея

Тут, у старому будинку в Батурині, його завжди переслідували дивні сни, але цей сон був найстрашнішим з усіх бачених раніше: скривавлене лезо та відблиски пожежі, почорнілі згарища та протяжне виття. Він прокинувся з криком, який ще декілька хвилин пульсував у вухах, допоки дихання не повернулося до нього, а очі не почали розрізняти обриси речей, сповитих нічною темрявою. У миті, подібні до цієї, він думав про свого далекого прадіда, що так само спав у цьому будинку півтора століття тому; про його зневажену волю та скривавлене горло, на яке він був покараний. Чи старий Кочубей спокійно спить своїм смертним сном, знаючи, що доля, страшніша за його власну, спіткала ворогів, чиї імена, напівзабуті та занепалі, нині перемолоті на гіркий попіл та звіяні вітром?

Петро Аркадійович Кочубей, відставний артилерист, тридцяти чотирьох років, ніколи не скаржився на слабкі нерви. Відповідно до роду своєї діяльності та інтересів він був чоловіком енергійним у діях та стриманим у почуттях, але кожному час від часу могло приверзтися щось дивне. Дружина його, Варвара Олександрівна, пояснювала такі сни або пізньою вечірньою роботою при свічках, або вживанням надто жирних пулярок на вечерю.

Підвівшись із ліжка, Петро підійшов до столика у кутку та плеснув собі води з глеку. Судячи з усього, Прокіп у сусідній кімнаті спав, неначе вбитий, і не прокинувся від хазяйського крику. Це навіть тішило. Крізь відчинені ставні Петро Аркадійович дивився на гострокутний місяць, пригадуючи прочитані багато років тому, ще хлопчиськом, чудернацькі оповідки пасічника Рудого Панька, що описував ночі такі ж, як і ця.

Коли Кочубей прокинувся наступного разу, бліді зорі вже помалу розчинялися у передсвітанковому небі. Не час зволікати – попереду був довгий день та довгий шлях. Вони виїхали з Батурина зі світанком, і, здіймаючи куряву на сухих шляхах, рушили на південь. Версти проминали за вікном дормеза Петра Аркадійовича, відносячи його чимдалі від сонного міста гетьманів та їдкого гару.

Цей липневий день обіцяв бути ясним та теплим, і весь світ навкруги здавався досконалим механізмом: коні жваво скакали, кріпаки поралися на ранніх жнивах, а двоє лелек летіли в небі за артилерійською крутою траєкторією. І лиш Кочубей зараз відчував себе зайвою деталлю в цьому пристрої.

Перш, ніж повернутися до Згурівки, Петро Аркадійович планував завітати до Сокиринців. Йому подобався цей маєток, що втопав у зелені дерев, та цей розлогий парк – Кочубей не міг не милуватися гарно спланованим парком. Та й із хазяїном Григорієм Галаганом, що приходився йому свояком, Петру Аркадійовичу завжди вдавалося знайти трохи більше, ніж просто тему для світської розмови.

Надвечір, після довгих годин дорожнього одноманіття, дормез Кочубея пересік парк і зупинився перед білосніжним маєтком. Зараз дім Галаганів був схожим на прекрасний міраж, що, зітканий із повітря та сонячних відблисків, висить над теплою землею.

– Петре, радий бачити тебе! – вітаючись, Григорій поплескав Кочубея по плечу. Наступного місяця Галагану мало виповнитися сорок, і голова його помалу лисіла, а у бороді вже були помітні сиві волосини.

– Добрий вечір, Григорію, – кивнув Петро Аркадійович, який завжди тримав себе трохи стриманіше. – Як просуваються справи?

– Повільно, на жаль, – відповів Галаган. З минулого року він був постійно заклопотаним через свою діяльність губернського комітету з селянських справ. – На шляху цьому мені дає наснаги впевненість, що ми це зробимо, Петре, ми докорінно змінимо життя селянства. Але то й тобі самому відомо – чув, що ти також долучився до ще однієї комісії.

– Так, Григорію, – промовив Кочубей. – Нині я, на додачу до своїх земельних та сільськогосподарських робіт, посильно працюю у комісії щодо народної гігієни, і, направду кажучи, підшукую помічників собі, бо справи та клопоти оточують все щільніше.

– Така вже ціна, що ми маємо заплатити за зміни, друже.

Зазвичай у Сокиринцях збиралося ціле товариство, але зараз інших гостей не було, тож вечеря була тихою. Дружина Галагана, ясноока, тиха та серйозна двоюрідна сестра Кочубея, Катерина Василівна, почала світську бесіду:

– Останні дні стоїть така страшна задуха, як вважаєте, панове?

– Не сказав би, що нині спека сильніше, ніж має бути у цю пору року, – відповів Петро Аркадійович, мнучи у руці серветку. У кімнаті знов повисла тиша.

– Як поживає голубонька Варвара Олександрівна, як діти? – знайшла наступне запитання Катерина Василівна.

Кочубей поклав на свою тарілку начищені срібні прибори, що тримав у руках, та декілька разів по черзі стиснув та розтиснув пальці.

– Син наш Аркадій нещодавно преставився, і, природно, Варвара Олександрівна з цього приводу дуже тужить, – і, перш ніж незручна тиша знов нависне над столом, Петро Аркадійович продовжив: – Здається мені, що ніколи раніше не бачив я Сокиринці без гостей. Де ж інше славне панство?

– Хто де, Петре, хто де, – стримано відповів Галаган. – До слова, напевно чекали ми побачити найближчим часом друга нашого Шевченка, але його буремна вдача знов себе проявила. Нині, як я знаю, Тараса заарештували, і він перебуває у Черкасах.

– І в чому його звинувачують? – спитав Кочубей, уперше за день відчувши щось схоже на зацікавленість.

– З усього виходить, що в розмові з селянином була Шевченком промовлена якась крамола, і дуже швидко звістка про це дійшла до жандармів. То не є таємницею, що поліція наглядає за ним.

– Сподіватимемось на справедливе вирішення цієї ситуації, – Петро Аркадійович несподівано посміхнувся у вуса. – Навесні замовив я в Шевченка чотири картини, і частину з них ще не отримав.

– І що ж ви замовили, Петре Аркадійовичу? – також оживилася Катерина Василівна.

– Портрет нашого славетного пращура, Василя Леонтійовича, – відповів Кочубей. – А крім того, ще декілька дрібних картинок.

– О, то чи не замовити і нам Галаганів портрет, Григорію? – весело спитала Катерина Василівна.

– Не думаю, що варто, – тихо промовив Григорій Павлович. У виразі обличчя та у самій фігурі Галагана Кочубей побачив щось болісно знайоме. Він також думав про свого далекого прадіда – і, певно, також думав, що б сталося, якби Гнат Галаган не вчинив того, чим прославився, і не перейшов би від гетьмана до царя? Чи рід його злетів би так високо від цієї землі, до якої Григорій тепер так прагне припасти?

– Петре, а сходімо на полювання, – замріяно випускаючи кільце диму зі своєї люльки, сказав Галаган. – Без усіх цих формальностей, без довгої ретельної підготовки. Просто завтра пришпоримо коней та й подивимось, що вийде.

– Правду кажучи, я не планував такого, Григорію, – Кочубей переклав свою цигарку з руки в руку. Поклавши ногу на ногу, він зручніше вмостився у кріслі. – Але чом би й ні?

Наступний ранок видався багатим на росу. Коли вони спішилися, чоботи вмить стали мокрими та ковзали по слизькій траві, що виблискувала краплями, наче намистинами. Прокіп, мовчазно кутаючись у свою свитку, прийняв вуздечки, і поки він прив’язував коней на галявині, пани вже заглибилися в ліс.

Із різким тріскотом над головами пролетіла сорока, майже зачепивши своїм хвостом їхні капелюхи. Ліс був сповненим життя, неохопним та мінливим, і важко було позбутися думки, що чиїсь очі, непомітні в затінку дерев, спостерігають за ними – маленькими та чужими у цьому давньому світі.

– Чи не здавалося тобі колись, що насправді все навкруги нас оточено порожнечею? – раптово спитав Григорій Павлович. – Що ми просто намагаємося прокласти хиткі містки над безоднею, сподіваючись, що встигнемо пройти ними, перш ніж все, побудоване нами, буде зруйновано і стане лише спогадом?

– Мені радше здається, що ми просто спимо, – відповів Петро Аркадійович.

– Інколи я з надією думаю, що колись нам буде дано прокинутися. В інші ж дні здається, що крім цього сну існує лиш небуття, і краще нам всім спати вічність. Як знати – можливо, що ці дві думки не протирічать одна одній, і колись і Кочубеї, і Галагани, і всі інші прокинуться та побачать, що навкруги лиш порожнеча та небуття?

Вони продовжували свій шлях у мовчанні. Сонячні промені запаморочливо мерехтіли між неспокійними вітами дерев. Петро Аркадійович прицілився в тетерука, червоні брови якого легко впадали в око мисливця, але рушниця дала осічку, і, зі стрекотом, що так нагадував єхидний сміх, птах зірвався з місця і полетів углиб лісу. Кочубею здалося, що здалеку до нього долітає протяжне пташине «чууєш» – чи то як насмішка, чи то як попередження.

Тріснула суха вітка в них за спиною, і швидка тінь промайнула десь на самій межі бічного зору – чи то був просто ще один сонячний промінь, розламаний вітами дерев? Кочубей та Галаган озирнулися. На галявині стояла стара циганка. Шкіра її була схожа на кору липи, а складки різнокольорової спідниці неначе розліталися птахами – сойками, дятлами та вівсянками.

– Ходите цим лісом, дивитеся, та й не бачите, – промовила вона несподівано високим голосом. – Дивитеся, та й не розумієте. Збираєте каміння, та й сієте його, і лиш воно у вас і зійде. Не побачити вам, дітям колись проклятих батьків, онуків, і не знати родам вашим ані щастя, ані колишньої величі. Лиш захід сонця, народженого вашими пращурами, чекає попереду, але і того вам не побачити.

Їм здалося, неначе полуда впала – вгорі пролетів птах, і ліс знов ожив. Не було на галявині ніякої циганки, а лиш старий кривий пень, на який була сіла сорока, а потім полетіла далі у лісову хащу. Кочубей та Галаган рушили далі, намагаючись не думати про те, що щойно бачили та чули – так, неначе нічого цього не було. Як знати: можливо, це була лиш гра уяви, один з дивних снів, якому забажалося відбутися наяву? Ба більше – зовсім скоро вони вийшли на галявину, з якої починали свій шлях і де на них чекав Прокіп та коні, що неспішно поїдали траву упереміж із дикою лісовою суницею. Так само, у важкому мовчанні, вони поїхали назад, до Сокиринців.

В маєтку на господаря вже чекав Максимович. Колишній ректор університету Святого Володимира часто поправляв круглі окуляри на своєму носі із горбинкою, а потім зчіплював руки у замок. За обідом вони із Галаганом захоплено обговорювали свої збірки малоросійських пісень, і Михайло Олександрович обіцяв після обіду презентувати гостинному господарю Григорію Павловичу свій новий журнал за назвою «Українець». Кочубей був певен, що до обіду, залишившись удвох у бібліотеці, Максимович та Галаган неголосно обговорили ще якісь теми – можливо, пов’язані із їхнім спільним другом Шевченком, а, можливо, і якісь інші. Кажучи чесно, Петро Аркадійович був радий новим гостям та своїй новій ролі, що майже не передбачала реплік. Він думав про сьогоднішній день, намагаючись зрозуміти, чи не наснилося все це йому, і чим далі, тим менше був упевнений бодай у чомусь.

– Що як ми з тобою і дійсно прокляті, Петю? – вже ввечері тихо спитав його Григорій Павлович. Кочубей залишив це запитання без відповіді. Він знав, що хоча й повертатиметься до цього випадку у своїх думках, але ніде і ніколи не згадає про нього вголос.

Наступного ранку вдосвіта він виїхав від Галаганів. Петро вже сидів у кареті, коли в якусь мить йому здалося, що насправді він не тут. Розум Кочубея був у Петербурзі, в будинку на узбережжі Мойки, де знаходилася хімічна лабораторія та любовно розкладені по скляних вітринах мінерали – те, про що він нині не згадував, неначе всього цього і не було в його житті. Серце же Петра Аркадійовича було загублене поміж розлогих крон дерев парку у Згурівці – і стукало у такт м’якому шелестінню листя.

Як і десятки подібних до нього представників славних фамілій, Петро Кочубей розривався між розумом і серцем, але обрати щось одне було понад його сили. Це було визначено задовго до його народження і не зникне з його смертю. Це те, що зв’язує минуле та майбутнє нерозривною лінією. Завдяки цьому Петро завжди напевно знав, хто він.

Лиш сни казали, що, як і всякий Кочубей, насправді він був народжений у неосяжній, безмежній тіні стін гетьманського Батурина.

Але сни ці забувалися по пробудженню.

***

Трохи більше, ніж півтора роки потому, у лютому 1861 року, російським імператором Александром ІІ було проголошено Маніфест про скасування кріпацтва.

Декілька днів потому, у віці 47 років, помер Тарас Григорович Шевченко. Поїздка в Україну влітку 1859 року стала його останнім візитом на Батьківщину.

Через десятиліття після описаних подій, 1869 року, єдиний син Галаганів, Павлусь, помер у віці 16 років. Пізніше на його пам’ять Григорій Павлович відкриє у Києві Колегію Павла Галагана, яка функціонуватиме до 1917 року. Крім цієї колегії, він підтримав відкриття багатьох навчальних закладів та увійшов в історію як меценат та громадський діяч. Григорій Павлович помер восени 1888 року у своєму маєтку у Сокиринцях, і з його смертю рід Галаганів перервався.

Починаючи з 1860-х років Петро Аркадійович Кочубей активно займався питаннями мінералогії, хімії та техніки і сприяв відкриттю в Російській імперії багатьох музеїв. Серед його шістьох дітей до дорослого віку дожили тільки двоє: дочка Любов та син Василь. Помер Петро Аркадійович наприкінці 1892 року у Згурівці, де і був похований.

1905 року маєток у Згурівці серйозно постраждав внаслідок селянських заворушень. Колекцію мінералів, яку Петро Аркадійович збирав протягом багатьох десятиліть, було частково втрачено. 1913 року Василь Кочубей, що на той момент проживав у Відні, продав колекцію свого батька Петербурзькій академії наук.