Яблука для Тішки

У сільському дворі стояла облуплена червона лавка. Над нею розкинуло низьке гілля дерево, рясно вкрите зеленими яблуками. Тішка — старий, чорний пес, невеличкий, з лапками, білими по коліна, ніби вскочив ними у вапно та хвостиком-калачиком — застрибнув на цю лавку й жер ті яблука, обпершись передніми лапками до спинки. Добре, що ланцюг був довгий.

Моя прабабця Соня не любила, коли Тішка так робив. Вона пережила голод, на відміну від своїх сестер, і все, що було пов’язане з їжею, для неї було святе. Пес має жерти те, що залишилося від людей. Я — мала, залишена у неї на літо, сиділа на розхитаному стільці в кутку маленької кухні і з насолодою їла зелений бабин борщ, прикусуючи свіжим "кирпичиком".

Стіл багато років був накритий клейонкою з затертим візерунком, а на ній стояла банка з вишневим компотом — пронизана сонячними променями з вікна, відбиваючи їх рожевими мерехтіннями.

Баба підійшла до вікна, почала грюкати кулаком по шибці й кричати, що Тішка — “падло”, і щоб не жер яблука. Потім, перекочуючись з боку в бік, на прямих ногах, схилившись від давно зламаного хребта, швидко пошкандибала до дверей, щоб вигнати пса з лавки.

Бабця повернулась до кухні, все угукаючи з кожним кроком — ще злилась на Тішку. Підійшла до відра, набрала води й попила з металевої кружки, витерла водяні вуса. Подивилась на мене щасливими очима — мій апетит її тішив, бо я була така худа, що баба, миючи мене, іноді плакала.

— Ба?.. А ви що, правда півня різати будете? — І правда, що півні без голови по двору бігають, коли їм голови рубають? — причмокуючи спитала я — шестирічна, в брудній майці й старих колготках, конопата, з двома втраченими зубами. Вигоріле волосся було зібране у хвіст.

— Правда, — відповіла бабуся й посміхнулась залишками своїх зубів так широко, що її круглі щічки з великою родимкою майже закрили теплі блакитні очі. Вона заправила сиве волосся, що вибилось зі строкатої хустини, покрученими артритом руками й обтерла їх об сірий фартук, який ніби й ніколи не знімала.

Наді мною радіо промовило, що за київським часом шоста година вечора.Ми стояли на задньому дворі. Баба точила ножа, а біля її ніг, у старій балії, сидів, загорнутий у синю торбу, півень, якого вона зранку принесла з базару. Голова і різнокольоровий хвіст чудернацько стирчали назовні. Я присіла до нього й помацала гребінець — він здався мені дуже теплим, ніби я доторкнулась до чашки з гарячим молоком.

Баба не дозволила мені дивитись, як вона його різатиме — сказала принести кулька з кульків для кульків. Але поки я ходила, вона вже все зробила. Коли я повернулась, баба обскубувала тушку.

Кістки, як стемніло, баба понесла Тішці, щоб погриз. Але він тільки понюхав,ївідвернувся й пішов до буди.

— Шо ти дуєшся, артист? Яблука він жере, а кістки не хоче. Ти ба… — пробурмотіла баба по-доброму й пішла, думаючи, що до світанку все одно з’їсть.

Ранком я прокинулась від того, що баба знову стукала у вікно, щоб прогнати Тішку з лавки — бо знову тягнувся до яблук. Кістки залишилися на місці.

Весь день я крутилася у дворі: то бабі воду тягла з колодязя, то фарбувала малий паркан. А Тішка весь час сидів у буді, як ніколи.

Баба вийшла з хати, глянула на нього й каже:

— Обідився, старий? Бо яблука не даю? А куди ж тобі ті яблука… Дітям зберемо, на компот, на повидло… Тішка, ходь, на... — ланцюг ледь смикнувся, але з буди він не вийшов.

Увечері баба знову понесла йому кашу з залишків їжі за день. Я пішла з нею, несла теж гостинці собаці. Баба заглянула в буду, посмикала ланцюг — Тішка не реагував. Вона нахилилась сильніше, щоб дотягтись та погладити собаку, і завмерла. Її руку зустрів холодний шурхіт мертвої чорної шерсті.

Я одразу зрозуміла, що Тішка здох. Відчула, як мене зсередини пробило — ніби вибухом легкого, але раптового смутку, який підняв волосся догори.

Баба мовчки витягла мертве тіло з буди, зняла з шиї нашийник, ланцюг задзвенівши впав на землю, пошкандибала до сараю, взяла лопату, корзинку й мішка. Замотала Тішку в мішок. А мені дала корзину — сказала нарвати повну яблук. Я мовчки пішла, не питаючи нічого. Нарвала недостиглі яблука.

Ми тихо йшли по довгій сільській вулиці до поля. Баба ледь тягла понівечені роками ноги, несла, як дитя, загорнутого в мішок, що заснув від старості навіки, Тішку. Я — тягла лопату й корзину з яблуками.

На заході сонця ми мовчки закопали його в полі. А баба, витираючи сльози краєчками хустини, рясно всипала могилку зеленими яблуками.