ОПОВІДКА ОДНОГО ДЕРЕВА

Це сталося влітку, коли залишилася живою тільки я. А нас було чимало, на світанку я зазвичай милувалася нашим лісом і своєю пишною кроною, нас було сила-силенна. А згодом – ті моторошні звуки, те дике вищання серед співу пташок назавжди змінили мій світ. Я з жахом помітила, як здаля падали мої сестрички-сосни. Після дикого вищання вони безсило валилися додолу, і більше я їх не бачила. А коли на галявині нас залишилося декілька, то те вищання стало ще нестерпнішим. На моїх вітах уже не виспівували синички. Не плигали і не бавилися кумедні білки, а я так сумувала за ними, бо їхні хвостики дуже нагадували мою пишну крону.

Одного літнього дня прилетіли два дятли і навперейми сперечалися, куди їм летіти далі. Вони й стали моїми сумними вісниками. Забудова. Дивне й страшне для мене слово. За рік на цьому місці виростуть будинки – що то за дивина?.. З якого насіння… Дятли погомоніли й полетіли до сусіднього переліску. А згодом мого стовбура торкнулося щось гостре і холодне. Я відчула присутність якихось істот – метушливих і крикливих, і той страшний день запам’ятався надовго. Я з острахом спостерігала, як біля мене падали сестри, що жили зі мною на одній галявині, та чийсь гучний окрик змусив відсторонити гостре лезо від мого тіла.

Уночі я самотньо плакала під холодними яскравими зорями, а мої смоляні сльози стигли на стовбурі теплою бурштиновою живицею. А на ранок знову почалося божевілля: гудіння моторів, метушня, крики… І вже не було жодного птаха чи звіра навкруги.

З часом довкола мене виросли дивні створіння-будинки. Для них рили ями чудернацькими механізмами, і вони жваво росли поверх за поверхом. Я не раз чула це нове слово від метушливих істот, які тут хазяйнували нині. Ці дивні створіння прикривали згори велетенські покрівлі, схожі на дахи годівничок. А вночі будинки вглядалися в темінь поодинокими очима-вікнами, і тих яскравих очей ставало дедалі більше.

Так я опинилася біля дитячого майданчика – серед великого ящика з піском, а коло мене весело метушилися дитинчата тих чудернацьких істот. Вони торкалися мого стовбура крихітними лапками – і чомусь від тих дотиків ставало так сонячно в моїй стовбуровій душі. А біляве дитинча, найменше з них, було схоже на білу голубку, яка завше прилітала поворкотіти на світанку. Щоразу те маля обіймало мене, щойно добігало до пісочника, – і на мить ми зливалися воєдино. І тоді крізь мене летів вихор енергії в безкрає небо із самісінького коріння до пишної верхівки.

З часом поміж тих створінь-будинків з’явилися алеї – кленова, липова, якась декоративна акація. А ще кучеряві верби несміло тулилися понад штучними озерцями.

Нарешті якогось дня на мої старі, потріскані від вітру та сонця віти прилетіла зграйка синичок, а вже другого дня на них жваво воркотіли голуби. Згодом на найнижчу гілку сів перепочити молодий качур, велика родина якого щодня задоволено бовталася у штучному озерці.

Так помалу я призвичаїлася до нового життя і перестала боятися різних звуків, відпускаючи в небо страх. Спекотне літо жарило мій голчастий чуб, осінь нанизувала на голки листя кленів, лип та верб. Зима жбурляла у стовбур холодний сніг, а весняні дощі омивали мої застиглі бурштинові сльози.

Я озиралася довкола і не могла збагнути: навіщо знищили мій рідний ліс? Заради того, щоб насадити дивні створіння-будинки, в яких у темряві яскраво світяться очі-вікна? А нині навколо них гордо буяють алеї дерев, закуті в асфальт – застиглу смолянисту суміш, так схожу на мої сльози…

Зрештою одне життя змінило інше, і тепер найбільше втішаюся маленькими лапками, які часто обіймають мій стовбур. Я відчуваю себе потрібною та важливою для цієї крихітної білявої істоти. На противагу своєму дрібному тілу вона має напрочуд велике серце. Щиро вірю, що з часом тут буде більше дерев, а білявка виросте не руйнівницею. У цьому я достеменно переконана.