Папуги Замість Ворон

— Сонечко, що в нас є поїсти? — зайшовши у квартиру, гукнула до свого чоловіка Марина.

— Уже поставив запікатися твоє улюблене м'ясо по-міланськи, — приязно відгукнувся з кухні Славко.

— Як добре, бо на роботі не мала часу навіть вибігти на обід, — знімаючи туфлі в передпокої, втомлено зітхала молода жінка.

Марина почувалася виснаженою після насиченого робочого дня в офісі, який став ще напруженішим через численні прохання колежанок передбачити долю їхніх обранців за фотографією в телефоні.

З юності жінка володіла надприродним даром, який отримала від старої чаклунки, що перед смертю передала свої здібності. Відтоді Марина, яку друзі називали відьмою, використовувала свій талант, щоб допомагати людям.

Утім, вона не прагнула перетворювати провидництво на джерело прибутку, тому обрала для себе звичайну офісну роботу. Її чоловік, Святослав, у вузьких колах був відомим як майстер ювелірної справи.

Поки в його невеличкій майстерні тривав ремонт, він працював удома і мав час на приготування смачної вечері для дружини.

— Уявляєш, Маринко, Олег телефонував. Голос у нього був таким засмученим, що я навіть подумав, ніби він плакав, — сказав Славко, з апетитом доїдаючи вечерю.

— Олег? Той самий приятель, який нещодавно замовив у тебе розкішну каблучку для заручин?

— Саме він. Найгірше, що Вікторія відмовилася від його пропозиції. А каблучку, до речі, залишила собі як подарунок, — пирхнув Святослав, мало не захлинаючись мінеральною водою від сміху.

— Не можу повірити! Але чому?

— Як чому? Чистий діамант огранювання «принцеса» в поєднанні з моїм авторським дизайном — як можна було не захотіти таку красу? — з гордістю відповів ювелір.

— Мене дивує, чому Вікторія відмовилася від пропозиції. Адже ти казав, що в них з Олегом усе складалося добре, — задумливо відказала дружина, погладжуючи чорно-білого кота Панду, який зручно вмостився в неї на колінах.

— Олег розповів, що Вікторія застерігала його: не варто надто прив’язуватися до неї через прокляття, яке не дозволяє нікому з її роду дожити до п’ятдесяти років. А їй уже сорок сім... — промовив чоловік майже пошепки, уважно спостерігаючи за реакцією відьми.

— Славко, сподіваюся, ти не пропонував мою допомогу в цій справі, бо зараз я не маю ресурсу, чесно, — застерегла провидиця, відчуваючи, до чого хилить чоловік.

— Не те, щоб нав’язливо пропонував... Але завтра зранку Олег прийде до нас, — пробурмотів, не підіймаючи очей.

— Тоді нехай приходить разом з Вікторією. Звісно, ти вмієш зіпсувати мені суботній відпочинок, — насупившись, глянула на чоловіка Марина.

Вранці наступного дня подружжя приймало у себе в гостях розгубленого Олега та трохи знервовану Вікторію. За чашкою ранкової кави гість із ностальгією згадував історію знайомства з Вікою. У цього мужнього сорокарічного брюнета очі заблищали від сліз під час розповіді, як півтора року тому кохана наздогнала його позашляховик своєю малолітражною автівкою на світлофорі, а потім ще й сварилася, звинувши в раптовому гальмуванні.

— Вікусю, я завжди казав, що наше знайомство не було випадковим. Це доля! — Олег узяв дівчину за руку і зворушливо поглянув їй в очі.

— Ну, якщо доля, то добре. Треба жити й радіти кожному дню, а одружуватися для цього необов’язково, — спокійно відказала та, з апетитом наминаючи млинці.

— А якщо тебе хтось ще уведе? Он сусід по дачі Михайло на тебе задивляється, і мені неспокійно без штампа у паспорті, — щиро зізнався Олег.

— Твій дід був хірургом, так? — провидиця дивилася на Вікторію пронизливим поглядом, від якого та ледь не вдавилася частуванням.

— Але як? Я нікому про це не розповідала, навіть Олегу. Дідуся не стало за одинадцять років до мого народження… — прошепотіла Вікторія, дивлячись на свої руки, по яких ніби пробігли мурахи.

— Не хвилюйся. Просто розкажи мені про нещастя, що сталося з Олександром приблизно в сорокарічному віці.

Вікторія знову здригнулася, почувши ім’я діда. Врешті зважилася поділитися всіма подробицями трагічних подій, які чула від матері. Її розповідь занурила всіх у далеке минуле.

Червень 1965 року. До квартири майже в центрі Одеси повернувся після робочої зміни в лікарні сорокадворічний Олександр. Вираз його обличчя був беземоційний, лише тремтіння рук видавало сильне хвилювання.

— Татку, твої руки так тремтять. Як же ти сьогодні оперував? — з посмішкою запитала десятирічна Оленка.

— Я і не зміг, доню... — глухо відповів хірург.

Він опустився на стілець і якийсь час нерухомо сидів, обхопивши голову руками.

— Сашко, опануй себе. Усяке буває, ми ж лікарі, а не боги. Так побиватися — нервів забракне, — суворо звернулася до чоловіка дружина, міцна та ментально стійка травматологиня Валентина.

— Сусідка Тетяна не пережила операцію. Раптова внутрішня кровотеча... Відчуваю, що це я схибив. Ти не уявляєш, наскільки мені паскудно на душі, Валю, — з гіркотою мовив хірург.

— У тебе чималий досвід. Не думаю, що ти схибив, — спокійно зауважила травматологиня.

— Лідія Михайлівна, матір Тетяни, була невтішна, кричала від розпачу. Вона проклинала мене і моїх нащадків, щоб ми ніколи не доживали до п’ятдесяти років — її Таня не встигла перетнути цей рубіж, — з болем у голосі мовив Олександр.

— Шкода Тетяну... Але нічого вже не зміниш. Сідай їсти, — відрізала Валентина, беручись розкладати по тарілках рибні котлети.

Після того випадку дід Вікторії став ще вимогливішим до себе. Надалі він чув лише слова вдячності від врятованих пацієнтів та їхніх родичів, а трагічна подія того червневого дня поступово почала блякнути в пам’яті.

Минуло сім років. Олена, мати Вікторії, добре навчалася в останньому класі школи й готувалася до вступу в університет у Києві. Олександр і Валентина пишалися донькою та підтримували її прагнення стати перекладачкою.

Одного дня, готуючи сніданок разом із матір’ю на кухні, Олена помітила, що світло почало блимати.

— Татку, здається, лампочка перегоріла. Поки ти вдома, заміни її, будь ласка! — гукнула батька дівчина.

— Іду, доню! — Олександр негайно заходився шукати нову лампочку у шухляді.

Для полагодження освітлення Оленчин батько став на стілець, та вже за мить голосно зойкнув і впав. Як з’ясувалося пізніше, світло блимало не через перегорілу лампочку, а через затоплення кухні сусідами. Візуально цього ще не було помітно через товсті стіни, проте вода вже дісталася проводки, яку необачно схопив бідолашний хірург. Падаючи зі стільця, Олександр сильно вдарився головою об гострий край стільниці. На жаль, цей удар став фатальним.

На похороні сорокадев’ятирічного хірурга, міцно обіймаючи єдину доньку Олену, Валентина згадала слова покійного чоловіка про лихе напуття сусідки Лідії Михайлівни.

— Невже батько загинув через прокляття тої старої відьми? — з відчаєм схлипувала жінка.

— Не вигадуй, мамо. Це просто трагічний випадок, спричинений недбалістю сусідів, які нас затопили, — Олена зусиллям волі трималася й намагалася підтримати матір.

Олена назавжди запам’ятала слова Валентини, що трагедія, яка сталася з Олександром, могла бути наслідком прокляття.

Після втрати батька дівчина швидко подорослішала. Невдовзі переїхала до Києва та залишилася там жити. Успішно закінчила навчання в університеті за спеціальністю «Романо-германська філологія» та стала працювати на кафедрі.

З настанням доби підприємництва молода жінка знайшла себе в бізнесі. Вона успадкувала від батьків сильний характер, і в найскладніші періоди життя згадувала тата, відомого хірурга, подумки повторюючи: «Ти дочка Олександра і зможеш усе!».

У розмовах зі своєю донькою, Вікторією, яку виховувала самотужки, Олена іноді жартома згадувала про прокляття, що могло завадити їй дожити до п’ятдесяти років. Та Вікторія, бачачи перед собою сильну та квітучу матір, не сприймала це серйозно.

Якось рано-вранці одного зловісного дня дорогою до іншого міста Олена задрімала за кермом. Її автівка з’їхала з дороги та врізалася в дерево. Як і її батько, вона загинула у віці сорока дев’яти років.

Після втрати матері юна Вікторія, студентка, залишилася зовсім сама. Її бабуся Валентина відійшла у вічність незадовго до доньки, перед тим лишивши останню настанову:

— Одягніть мене гарно, бо я йду до Сашка.

Розповівши тривожну й болісну історію про давнє прокляття, яке, ймовірно, забирало життя її рідних, Вікторія відкинула назад своє розкішне світле волосся й перевела погляд на чорно-білого кота Панду, що спокійно спав на руках у Марини.

— Дуже класний у вас кіт. А от я не можу завести домашню тваринку... Та й заміж виходити теж не можу. Це було б безвідповідально з мого боку, адже мені залишилося зовсім мало до п’ятдесяти.

Марина уважно слухала Вікторію, не відводячи погляду. Коли їхні очі зустрілися, її раптом охопило пронизливе відчуття холоду, а у скронях відгукнувся пульсівний біль. На мить перед її внутрішнім зором з’явилося тривожне видіння — зловісні ворони метушилися на звалищі.

— Я тебе почула. І поки ти розповідала — дещо побачила. Якось відіб’ємося від цих прокльонів, — сказала провидиця й міцно стиснула руку Вікторії.

— Не хвилюйся, Маринка справді сильна, усе буде гаразд, — щиро підтримав Святослав, ледве стримуючи сльози від почутої історії.

— Знаєте, чим я себе заспокоюю? — пожвавішала Вікторія. — Думкою, що хоч моя мама і дідусь обоє не дожили до п’ятдесяти років, їхнє життя було яскравим і насиченим.

— І в тебе, Вікусю, усе складається добре, — намагався підбадьорити кохану Олег. — Маєш дорослого успішного сина й власні професійні досягнення.

— Ти хочеш сказати, що я вже все зробила у житті й тепер можу спокійно готуватися до останнього шляху? — грайливо посміхнулася Вікторія.

Марина щиро співчувала гості й пообіцяла зробити все можливе, аби змінити негативну енергетичну програму, що тяжіла над родом покійного хірурга Олександра.

— Поки що мені потрібні світлини: твоя і твого сина Владислава. І, будь ласка, надішли мені фото твоєї мами й діда, — задумливо попросила молода відьма.

Провидиця не стала повідомляти Вікторії, що відчула надзвичайно сильне прокляття, яке їй не під силу зняти. Вона вирішила звернутися до жінки, яка багато десятиліть тому в стані розпачу його наклала й прирекла цілий рід.

— Проситиму вищі сили показати мені уві сні Лідію, про яку ти розповідала, — рішуче мовила Марина, обіймаючи гостю на прощання.

Очевидно, вищі сили почули її прохання, адже тієї ночі уві сні Марина мала нагоду зустрітися й поспілкуватися з пані Лідією.

— Не проси мене відступати. Понад шістдесят років тому я сказала саме те, що хотіла, цьому бездарному хірургу й усім його проклятим нащадкам! — грізно промовила жінка з довгим сивим волоссям, яке ще більше увиразнювало гострі риси обличчя.

— Олександр і його дочка Олена трагічно загинули, обоє не доживши до п’ятдесяти. Може, досить трагедій? — спокійно запитала Марина.

— Нехай усі його нащадки живуть, знаючи, що підуть зі світу в розквіті сил, — у її посмішці було щось моторошне, майже задоволене.

— Зараз Оленина дочка мучиться, очікуючи власного сумного фіналу. Ти ніколи не думала, як увесь цей негатив може вплинути на твоїх нащадків? — Марина, не відводячи погляду, намагалася достукатися до могутньої сивоволосої відьми.

— Мої нащадки... Єдина, хто залишилася серед живих, — правнучка Вероніка. Вона страждає на важку хворобу хребта. Я постійно підтримую її енергією, але потрібне лікування, — говорячи про правнучку, пані Лідія несподівано випромінила ніжність, якої не було раніше.

Прокинувшись від напруженого й водночас інформативного сну, молода провидиця вже знала, що робити.

— Я переграю тебе, Лідіє, але ти радітимеш! — провидиця сказала до себе, чітко побачивши шлях розв'язання давньої проблеми.

Зустрівшись наступного дня з Вікторією, Марина розповіла їй про сон і порадила готуватися до поїздки в Одесу — зустрітися з Веронікою, правнучкою пані Лідії.

— А вирушмо вже наступними вихідними. Навіщо чекати цілий місяць? Ми з Олегом будемо раді, якщо ви зі Святославом складете нам компанію. Усе ж не так лячно їхати до нащадка старої відьми, — весело гомоніла Вікторія.

— Поки що не час. За місяць буде доречно, — спокійно й впевнено відповіла провидиця.

Вікторія з Олегом знайшли сторінку Вероніки в соцмережах.

— Маю стару фотокартку, на якій сусіди мого діда в одеському дворику святкують якусь подію. Мама колись показувала на цьому фото пані Тетяну — ту саму жінку, яка не пережила операції. І знаєш що? Її онука Вероніка надзвичайно схожа на неї, — констатувала Вікторія, заходившись шукати давню світлину на підтвердження власних слів.

З дописів Вероніки вдалося з’ясувати, що раніше вона займалася важкою атлетикою. Однак через надмірні фізичні навантаження розвинулося захворювання, яке призвело до стирання міжхребцевих дисків і значно обмежило рухливість хребта.

Минув місяць. Вікторія написала Вероніці, представившись журналісткою, яка висвітлює проблеми спортсменів із професійними захворюваннями, та домовилася про зустріч.

Олег щиро прагнув допомогти коханій та її сину уникнути руйнівного впливу родового прокляття. Він сподівався задобрити покійну чаклунку, оплативши складну операцію її правнучці.

До Одеси Вікторія з Олегом вирушили разом із Мариною та Святославом.

— Як же змінився цей будинок відтоді, коли мама показувала мені місце свого дитинства, — прошепотіла Вікторія, виходячи з авто.

Онука хірурга вирушила на зустріч із недужою спортсменкою сама, а її «група підтримки» залишилася чекати в затишній кав’ярні-кондитерській на першому поверсі будинку.

Вероніка привітно зустріла Вікторію, здивувавши її бадьорим виглядом і несподіваною жвавістю. Вона пересувалася квартирою досить швидко, хоча й користувалася ціпком.

Під час невимушеної розмови Вікторія запропонувала оплатити дівчині дорогу операцію, але відповідь приголомшила її:

— Я дуже втішена увагою до моєї проблеми, однак наразі допомоги не потребую. Моє лікування, включно з операцією в одній з найкращих клінік Києва, уже профінансовано. Наступного вівторка вирушаю на лікування.

«Усе пропало. Не встигли задобрити стару відьму. І навіщо я послухала Марину та чекала цілий місяць, поки хтось інший сплатив за лікування?..», — у відчаї міркувала Вікторія.

— У статті про мене ви могли б згадати мого хлопця. Він узяв на себе всі витрати на лікування. Він неймовірний! Ось його фото, — з радістю сказала Вероніка й показала журналістці світлину коханого на екрані телефону.

Вікторії забракло слів, коли в симпатичному молодому блондині вона впізнала свого сина Влада.

Як виявилося, Влад і Вероніка познайомилися онлайн місяць тому — не без магічного сприяння Марини. Їхнє знайомство швидко переросло в романтичні стосунки. Влад якось розповідав матері, що зустрів чудову дівчину, але хто б міг подумати…

Операція Вероніки минула успішно, і вже за три місяці вона змогла ходити без допомоги ціпка.

Ще через пів року на мальовничій лісовій галявині відбулася затишна виїзна церемонія весілля Вероніки та Влада. А згодом щасливе молоде подружжя повідомило Вікторію, що вона стане бабусею.

Прокляття більше не нависало над родом хірурга. Лідія відступила. Вона та її дочка Тетяна разом з Олександром, Валентиною та Оленою раділи, що їхній рід продовжився на Землі.

Тепер, дивлячись в очі Вікторії, провидиця більше не бачила похмурого видіння зі зловісними воронами. Перед її внутрішнім зором постали жваві яскраві папуги, що голосно кричали на вершинах пальм, ніби закликаючи Вікторію та Олега якнайшвидше одружитися та вирушити у весільну подорож.