Ворон і біла ворона

Don de Vsevolod

Ворон і біла ворона.

Яскрава декадентська історія про занепад.

«Занепад — це краса, Минуле — не втеча, життя — повільний, але згасаючий вогонь. Смерть — тихий прощальний поцілунок, Самопожертва — це акт, не про біль, а про шляхетну гідність.»

Don de Vsevolod

Прошу, Ви дітки сідайте, час розпочинати. Ця історія буде розповідатися у кріслі гойдалці, загорнуті у ковдри та біля каміна, Татко одягнений у чорний капелюх, вкритий ковдрою у кріслі, буде історію скорботну розповідати.

Ви дітки, слухайте, та не лякайтесь.

Хоч і розповідь моя може здатися дивною, страшною, та крізь усмішку здатна всміхатися. Отже, нехай у каміні потріскують двора, а ми розпочнемо... Здається за вікном на гілці пташка чорна сидить, нумо погляньмо, що там?..

На дворі була ніч, темна, але загадкова ніч, що огортала довкілля та його околиці чорною тканиною тиші та спокою.

На гілці старого дерева сидів Ворон одягнений він був по-особливому: на голові у нього був чорний циліндр з чорною стрічкою, його крила одягнені у білі рукавиці, які тримали тростину, був загорнутий у чорний фрак, а око прикрашав золотий монокль.

Ворон сидів на гілці, Ворон споглядав у небо бачучи мерехтіння зірок наче маленьких недосяжних блискіток, а таємничим стражем цих зірок було півколо місяця, яке ховало свій блідий лик у невідомості.

Птах вигнанець важко зітхав дивлячись на зорі та місяць.

— Кар... Це і є справжня недосяжність. — мовив злиденно він.

Так тривало ще часу важких зітхань у самотності, після них Ворон розправив чорні крила, злетів та опустився на землю щоб пройтися тростиною по зеленій траві та бруківці парку.

Йдучи стежкою тихого нічного та самотнього парку Ворон поринав у глибокії роздуми — мов троянда, що в’яне у тиші.

— Гадаю, інші ворони не зрозуміють мою дивакуватість, назвавши її занепадом особистості. — мовив Ворон та тихо не кваплячись ступав тростиною.

Йдучи стежкою парку ми разом з Вороном звертаємо увагу на самотні чорнії гасові ліхтарі немов стражі, вони охороняли та освітлювали шлях тому хто іде.

Біля самотніх ліхтарів були зручні лавки, на які можна було сісти та споглядати на чисте прозоре озеро. Саме на ньому витончені лебідки влаштовували вишукані дійства, які могли одним враженням захопити, забувши про всі негаразди на світі.

Тії лавки мали чорні залізні опори, оздоблені витонченими металевими вигинами — мов виноградна лоза, що обвиває мармуровий стовп. Полаковане дерево виблискувало під ліхтарями глибоким, контрастним коричневим, майже бурштиновим тоном.

Ворон оминув похмурі чорні ліхтарні гасові стовпи та лавки — мов блискучий тьмяний бурштин. Ворон звернув свій погляд на зелені кущі ніжних червоних троянд, пелюстки яких були вкриті нічною росою.

Ворон повільно ступав з тростиною, підійшов до троянд та доторкнувся до них.

— Кар... Яка чарівна й недосяжна краса. — з тужливим захопленням мовив він.

Ворон торкнувся зеленого стебла й наколовся на темно-зелений гострий шип.

— Кар! — зойкнув Ворон, — Боляче, кар... — тихо мовив Ворон. Наколовшись на шип прекрасної й колючої червоної троянди з рукавички сочилася темно-червона крапелька крові — мов пролите бургундське вино з гірким ржавим присмаком металу.

Ворон відсахнувся від троянди, міцно стискаючи крило, сховане у білу рукавичку. Він відчув власну вразливість — мов раптову згадку про кохання, що вмерло ще до народження. З презирством каркнув у бік квітів і, зневажливо ступивши крилом у білій рукавичці на шип, немов зумисне — роздратовано скривився від болю.

Ворон дуже засмутився через рану на своєму чорному крилі.

Тому Ворон пішов зі своєї прогулянки у Кенсінґтонських садах. По при біль фізичний, чутливий Лорд Ворон пускав кришталеву сльозу на своє чорне оперення. Він ставив собі гірке і також вразливе, безневинне запитання:

— Кар, чому троянда жалить шипом? Може, вона така ніжна, може, кар, така вразлива, що боїться? — промовив монолог Ворон, виходячи через зелену металеву арку вікторіанських садів.

Яскравим нічним блідим серпанком світив місяць Містер Ворон повернув праворуч від зеленої металевої арки вікторіанського саду. На його сірий дзьоб та чорний циліндр падала чорна тінь, яка на тротуарі повторювала рухи чорних лапок та тростини.

З кожним постуком тростини об тротуар і кроком чорної лапки, Лорд Ворон наближався до своєї оселі. Його дім стояв на Victoria Home Street — у районі темного, чарівного Лондона, де гасові лампади мерехтіли при кожному подиху вітру.

Містер Ворон зупинився перед бежевими сходами, обхопив холодне металеве перило з вигинами — мов виноградна лоза — й неквапом піднявся нагору. Шість кроків — і червоні двері відчинилися, впустивши птаха в оселю. Ворон зачинив їх, клацнувши замком, і зітхнув.

На поклик зітхання прийшов дворецький — сірий дятел одягнений у чорні штани, коричневі оксфорди, білу сорочку з сірою краваткою та червоний жилет на шести ґудзиках, а на чорному дзьобі були окуляри з тонкою оправою та на золотому ланцюжку. Сіра краватка мала сріблястий візерунок.

Слуга тримав старовинний чорний підсвічник виготовлений в 1789 року, він поставив його на тумбочку та привітав повернення свого Мецената.

— Сер, ви повернулися з прогулянки, — мовив дятел, допомагаючи зняти фрак.

— Кар... так Вільсон. — відказав Ворон, та подав Вільсону свого циліндра.

— Бажаєте повечеряти і розповісти про свою прогулянку, Сер? — запитав з компетентності Вільсон, вішаючи циліндр поруч з фраком на вішаку для одягу.

— Ні, Вільсон. — відмовив йому Сер Ворон, та зняв свої рукавички.

— Сер, на вашому крилі рана, дозвольте її обробити, я за мить повернуся з засобами. — мовив Вільсон та без вагань пішов по аптечку.

Ворон обережно зняв білі рукавиці з крил, але вони замастилися у крові з рани, Ворон кинув їх на тумбочку поряд з підсвічником. А тим часом вже за мить Вільсон повернувся з засобом для запобігання ран.

Ворон простягав Вільсону крило, а Вільсон намастив мокрою у віскі бавовною на рану.

Обробивши рану Ворон забрав крило, а Вільсон мовчазно забрав рукавиці та кинув їх до прання, а тростину Лорда Ворона він поклав у бокс, де лежала чорна сувора парасоля. Цей бокс був розташований поруч з вішалки для одягу та виходом з дому.

— Містере Ворон, — звернувся ввічливо Вільсон, — Ви певно втомились, мені наказати підготувати Вам ліжко? — запитав Вільсон, тримаючи у руках старий бароковий підсвічник.

— Кар, так, Вільсоне, підготуйте ліжко. — втомлено відповів Ворон.

— За мить ліжко буде готове! — сказав Вільсон, вклонившись та пішов кликати сойок-покоївок, щоб ті підготували для сну ліжко Лорда Ворона.

Містер Вільсон піднявся на другий поверх та сплеснув у крила, на його поклик прийшов прийшли три сойки-покоївки одягнені у строгі жіночі чорно-білі сукні з фартушком та чорним капелюшком.

— Сер Ворон прибув з прогулянки, підготуйте йому його спальню. — наказав Вільсон, і сойки відповіли йому стриманим реверансом.

Разом Вони пішли ліворуч від картини «Останній день Понпеїв», до спальні Лорда Ворона. Клацнув замок дверей, вони відчинилися й милі сойки-покоївки розпочали свою працю; готувати ліжко до сну, вони розстелили ковдру, збили подушки та змінили несвіжу постіль.

Виконавши свою роботу сойки та Вільсон вийшли зі спальні, Сойки своїми сукнями зробили реверанс, а Вільсон спустився на перший поверх, щоб повідомити Сера Ворона. Сойки-покоївки вишикувались у ряд та схилили голівки.

— Сер, ваше ліжко готове, — повідомив Вільсон, і вказав крилом на другий поверх. — Прошу, за мною. — мовив він, і Лорд Ворон підіймався сходами разом з ним, до своєї спальні.

Піднявшись сходами, Ворон оминув картину «Останні дні Понпеїв», він пройшов також повз сойок-покоївок, які тихо, без слів, привітали повернення Ворона стриманим реверансом. Зайшовши до спальні Лорд Ворон перевірив якість роботи покоївок, і не знайшовши ознак недбалості схвалив роботу. Вільсон дав знак піти й сойки-покоївки пішли, зробивши реверанс.

Ворон зняв з себе одяг та запросив Вільсона допомогти одягти білу нічну сорочку, одягнувши нічну сорочку Ворон жестом наказав піти і Вільсон вклонившись пішов, а Ворон сонно зітхаючи сказав:

— Добраніч, Вільсоне. Кар... — мовив Ворон, і заснув у м’якому різьбленому бароковому ліжку.

На ранок, коли місяць і блискучі, мов блискітки зорі зникли, зійшло яскраве проникливе сонце. Воно огорнуло своїм промінням спальню Лорда Ворона.

Вікно спальні Лорда Ворона було відчиненим, на білому підвіконні розташувався коник-музика одягнений у білу сорочку, метелик, чорний циліндр з червоною стрічкою. Візитівка коника запрошувала на ранковий бал.

Коник-музика грав на скрипці «Осінь 1» з циклу пір року А. Вівальді, влаштувавши ранковий концерт та ознаменувавши пробудження Ворона. Ворон розплющив очі, музика з циклу Вівальді грала далі, до спальні увійшов зі стуком увійшов Вільсон.

— Добрий ранок, Лорде Ворон, — мовив Вільсон, легко вклонившись. — До Вас прибув Сер Шпак.

У дверях випросталася постать Лорда Шпака — він був одягнений у коричневий сюртук, бежеву краватку з візерунком та бежевий жилет на шести ґудзиках.

— Яка несподіванка! — мовив Ворон, і розтулив дзьоба.

— Містер Шпак Вас зачекає. — озвучив Вільсон, і постать Шпака поважно відійшла та спустилася сходами на перший поверх.

— Вільсоне, — промовив Ворон, підводячись з ліжка. — Накажи служницям приготувати сніданок, — попрохав Вільсона Сер Ворон.

— За одну мить, мі Лорде, — відповів Вільсон, поклавши чистий одяг поруч з Лордом Вороном і пішов виконувати доручення.

Поки Ворон одягався у чистий одяг, Сер Шпак розглядав колекцію картин Лорда Ворона, які висіли на стінах квартири. Сер Вільсон покликав сойок-покоївок, сплеснувши крилами та наказав підготувати сніданок для Лорда Ворона і його несподіваного гостя — Сера Шпака.

Одягнувши бордовий халат, білу сорочку зі золотистими запонками та домашні капці. Лорд Ворон спустився на перший поверх, де Містер Шпак розглядав картини: «Александр Македонський перед Діогеном», «Венера і органіст» художника Тиціана.

— Добридень, Друже Ворон. — звернувся до господаря будинку Сер Шпак, і дав простір для обійняв.

— І Вам добрий день, мій Приятелю, Шпак. — відповів Ворон, обійнявши. — Вільсоне, котра година? — звернувся Ворон до свого дворецького.

— Близько на дев’яту ранку, Сер. — мовив Вільсон, поглянувши на годинник, який лежав у кишені його червоного жилету. — Сер, — звернувся Вільсон, — Ваш сніданок подано. — оголосив витончений слуга.

— Чудесно, Вільсоне. — відповів Ворон, — Шпаку, я вас запрошую до столу. — запросив Шапка Лорд Ворон.

За мить сойки-покоївки подали сніданок на дерев’яний стіл, встелений білою скатертиною. Дочекавшись приходу Ворона та Шпака, сойки-покоївки з опущеними голівками зробили стриманий реверанс і пішли, дожидаючи, коли Лорд та його Приятель поснідають.

— То, як Ваш настрій, Сер? — товариськи запитав за сніданком Ворон.

— Чудово, Сер Ворон, — відповів Шпак, смакуючи їжу. — Ви знаєте, сьогодні на Кенсінґтонських садах буде вистава. — мовив за їжею Сер Шпак.

— Справді? — перепитав у Сера Шпака Ворон.

— Так, тому я хочу вас запросити! — щиро мовив Шпак Воронові.

— Яка приємна новина, дякую! — відповів Ворон, доїдаючи свій сніданок та смакуючи келих води. — За мить буду там, заждіть. — сказав Ворон та пішов перевдягатися.

У цей час Містер Шпак доїв частування, яким пригостив Лорд Ворон, підвівся зі столу, одягнув свій урочистий бежевий циліндр та білі рукавиці.

— Прошу Вас, Сер, передати цей квиток Містеру Ворону. — звернувся до Вільсона Шпак, і передав до крил яскравий квиток на виставу.

— Так Сер, авжеж, — відповів Шпака Вільсон, — Певен, вистава буде захопливою і багаторічною, Сер. — ввічливо доповнив Вільсон.

— До побачення, — попрощався Шпак, піднявши свій низький бежевий циліндр.

— Щасти. — відповів Вільсон та зачинив червоні двері.

Вільсон зробив два кроки й сплеснув крилами, сойки-покоївки прийшли на поклик. Вільсон наказав прибрати стіл та помити посуд, сойки відповіли покірним мовчанням та реверансом, прибравши з білої скатертини брудний посуд.

На другому поверсі, у спальні Ворона, де на білому підвіконні розташувався комашиний концерт. Жучки грали музику, яка підкреслила перевдягання Ворона — Концерт для фортепіано №5 Alegero Л. В. Бетховена.

Одягнувши сірі штани, сірий жилет, строгу синю краватку та синій з брошкою піджак, Ворон спустився до непорушно — мов статуя Давида, чекав наказу Вільсон. Музика припинила грати.

— Ваші чисті випрані рукавички Сер, — звернувся до господаря Вільсон, — Ваш квиток на виставу Сір, — сказав він та передав у вбрані у білі рукавички квиток.

— Кар, дякую Вільсоне. — відказав Вільсону Ворон.

Вільсон допоміг Лорду Ворону одягнути фрак, що висів ще відучорашньої прогулянки Господаря.

— Ваш циліндр та ваша тростина зі срібною головою лева, Сер. — мовив Вільсон, передаючи до рук Ворона предмети.

— Вільсоне, котра година? — запитав у дворецького Ворон.

— Одну мить, мі Лорде. — сказав Вільсон, дістаючи з кишені червоного жилета годинник.

— Рівно на одинадцяту, Сер. — виголосив годину та поклав назад до кишені годинника на ланцюжку.

— О, ні! — зойкнув Ворон, поглянувши на квиток. — Кар, вистава розпочнеться рівно в полудень! Треба поквапитися! — мовив він та вийшов з дому, а Вільсон зачинив двері.

Містер Ворон спустився бежевими сходинками та бігом поквапився до Кенсінґтонських садів, концерт комах заграв нову музику, урочисту та квапливу — угорський танець Брамса №5.

Скрізь на стінах висіли яскраві афіші, про виставу двох чарівних білих лебідок на озері, кажуть, акторки з самої Росії — царства холоду і сосон, снігів і льоду, суворості та загадковості, суперечливості і неоднозначності, межа духовності і абсурду.

Ворон біг та поспішав, музика угорського танцю Брамса посилювалася з кожним ударом серця, таки Сер Ворон дістався зелених металевих воріт вікторіанського парку, музика припинила грати, біг сповільнився у поспішну ходу. Все шляхетне птаство зібралося біля озера, касир перевірив квиток Містера Ворона й він потрапив на виставу, розташувавшись у третьому ряду поруч з Приятелем Шпаком.

Світло тьмяніло, з’являлись тіні, мигали блискучі вогні свічок, вистава почалася, концерт комах заграв нову музику спочатку це була тиха, сумна вступна мелодія — немовби серця плаваючих лебідок билося в тузі. Це було коротке начало «Лебединого озера» П. Чайковського.

Згодом мелодія сумного розчарування повільно затихла, і музики налаштувалася грати більш урочисту, пафосну та ніжно-меланхолійна музика — «Вальс Квітів» П. Чайковського. Диригент-цвіркун вправно керував концертом своїм тонким вусиком та маленькими лапками, а скрипки, кларнети, арфа, флейти, дзвіночки та труби, лагідно виконували власне звучання.

Над озером у вальсі кружляли бабки, а з латаття у воду й з води граційно вистрибнули жаби. Жаби у танці бабок голосно кумкали.

Ворон, його Приятель Шпак, і вся перната знать були у захваті та спостерігали за виставою, Ворон дістав зі своєї кишені монокль, щоб краще роздивлятися виставу та на задньому ряду, під час вистави, він помітив біле пір’я іншої ворони...

Воно було незвичайним — це була жінка, одягнена у червону сукню, з червоним намистом червоними сережками. Погляд білої ворони був стриманим, Ворон розтулив від захвату дзьоба, але Міс Біла Ворона не надала уваги, і вистава тривала під музику Чайковського, танцем бабок і кумкання жаб, з їх стрибками у воду та вистрибуванням з води.

— То як вам сьогоднішній спектакль? — запитав у Ворона Приятель Шпак, після вистави.

— Ви знаєте, вистава була чудовою, — відповів Ворон, і його погляд знову зупинився на білій вороні, яка була за спиною Сера Шпака. — Дякую, — сказав Ворон, і потиснув крило другу.

— До побачення! — гукнув Сер Шпак, йдучи ліворуч від зеленої арки вікторіанського парку.

— До побачення, Шпаку! — відповів Ворон, Ідучи праворуч від зеленого металевого паркану.

Повернувшись додому Ворон пообідав, звернувся до творів доби Відродження, і одягнувшись у чорне вирушив на вечірнє споглядання чогось гарного і недосяжного.

Прогулюючись нічним вікторіанським парком Ворон зустрів білу ворона, яка у своїй червоній сукні відсторонено, але стримано споглядала на зорі, стоячи перед Вороном мовби його і немає. Ворон знову розтулив дзьоба, але помандрував до колючих червоних троянд.

Ворон став біля кущів червоних цяток, озирнувся, а праворуч від нього стоїть Біла Ворона у червоній сукні, з червоним намистом та червоними сережками. Десь у гаї жучки-музиканти влаштували концерт. Соловейко у білій сукні та з синім опалом на грудях, заспівала Кармен з сюїти Habanera.

— Кар... Ви переслідуєте мене?.. — звернувся Ворон до Білої Ворони.

— Цілком ні, — відповіла Ворону Біла Ворона, і нахилилася до троянд.

— Що ви тут робите? — запитав Ворон.

— Гуляю тут, — відповіла Біла Ворона, — а ви? — поцікавилася вона.

— Також тут гуляю, — відказав Ворон, споглядаючи на червоні квіти. — Вечорами, на самоті... — доповнив він. — Ви незвичайна Міс, — звернув свою увагу Ворон.

— Справді? — перепитала Біла Ворон, і зніяковіла.

— Так, — відказав Ворон, схиляючи свого дзьоба — ваше пір’я біле немов слонова кістка, таке ж цінне й коштовне.

На обличчі Білої Ворони заяскравівся рум’янець. Вона прикрила лице долонею й, зніяковівши, поспішно зникла з Кенсінґтонських садів.

— Куди ж ви, Біла Вороно? — гукнув їй услід Ворон, та вона лиш втекла, не озираючись, залишивши без відповіді.

Минуло кілька днів. Біла Ворона та Ворон зустрічалися вечорами у вікторіанському парку — мовчки, на відстані, мов тінь і світло, що не торкаються одне одного. Та одного вечора, коли вони сиділи поряд на бурштиновій лавці під світлом чорної гасової лампи, Біла Ворона зізналася:

— Вороне, я закохана у вас... — прошепотіла вона, ледь торкаючись його крила.

— Мушу визнати, я теж кохаю вас, — відповів Ворон і лагідно взяв її за крило.

Та виявилося, що у Ворона був несподіваний суворий претендент, ним виявилася Сер Голуб. Він був одягнений як справжній джентльмен: біла сорочка, смокінг з чорним метеликом, циліндром та плащем. Сер Голуб був розлючений, побачивши Білу Ворону у компанії Ворона.

— Уступіть даму, Сер Ворон. — загрозливо попередив Голуб.

— Ніколи! — заперечив Ворон, ніжно тримаючи обидва білих крила.

— Тоді мені нічого Сер, не залишається.. дуель! — оголосив Голуб, і вдарив свого супротивника білою рукавичкою по дзьобу.

— Нехай буде так! — виявив невимушену рішучість Ворон.

Біла Ворона хотіла заперечити, але ні, її голос у цій суперечці ігнорується.

Наступного дня пообідді розпочалася дуель, секундантом виявився — Лорд Півень одягнутий як англійський мисливець, він мав капелюх з довгою крисою.

Лорд Півень нагадав про можливість скасувати дуель і потиснути руки, але обидва супротивники були рішучими. Їм обом розлади зі скрині заряджені пістолети. Ворон і Голуб відійшли на десять кроків, пролунав постріл.

Пуля влучила у Голуба, наступним влучанням було у Ворона, знову у Голуба ізнову у Ворона, цього разу постріл Ворону виявився фатальним. Свідками були Біла Ворона та Лорд Півень.

Ворон не вжив.. на його похоронні грали реквієми В. А. Моцарта.

За кілька днів відбулося весілля Голуба та Білої Ворони, але вже за чотири тижні подружнього життя Біла Ворона отруїла себе...

Оселя Ворона на Victoria Home Street занепала, Вільсон та сойки залишилися без роботи та дому, а Сер Шпак зазнав чималих боргів...

Кінець.