Світло сонця нічного та сонця денного

Світанок

У часи незбагненні та невимовні, коли самого часу ще не існувало навіть, сніг створила верховна богиня Боуденна. І обернулася потому сніговим покривалом – білим, сяючим, цнотливим та єдиним – і з тим разом на кількість часток незліченну розсіяним. Підкорила вона волі своїй не одне давнє божество, і віддали вони їй імена свої, і назвала вона їх по волі своїй, і дала імена вітру та сонцю. Всюди була Боуденна, бо існувала у кожній сніжинці, і жила вона в спокої та незайманості цілу вічність: сяяло сонце над нею, і сяяла вона разом із ним; граючись, вітер підіймав сніжинки її, у танку їх кружляв, і повертав їх на місце, де лежали вони до цього.

Та одного разу знудилася вона, і створила зі снігу звірів, зліпила фігури їх та лишила стояти. І спрямувало сонце промені свої до них, і життям їх сповнило. І частину сяйва свого віддавши, сховалося, і потому темрява, чорна Наат, світ огорнула та з відблисками сонця зустрівшись, народила сонце ночі, Мунна.

Та не всі божества Боуденні підкорилися. Юний Каармод верховну богиню перемогти та скинути вирішив, і забрати ім’я її, і знищити його навічно, бо образила вона його, як лиш жінка чоловіка образити може. Вбив він звірів її, та з їх вивернутої шкіри, крові власної та сяйва світла холодного сонця ночі, Мунна, створив людей, каармунн, – і тому люди такими є, і вшановують найбільше Каармода та Мунна.

Не стерпіла цього вбивства богиня, та звірів своїх відновила – але більших та зліших, і навіть сам сніг, незайманий та чистий, навчила вбивати. І почалася між верховною богинею Боуденною та богом людей, що став богом-мисливцем, Каармодом, війна велика – Гііс-Тер-Орін. Триватиме вона до самого кінця часу, і з завершенням її закінчиться все.

Та, попри ненависть їхню люту та нестримне прагнення супротивника знищити, місце є, від війни цієї вільне. Місто велике й благословенне за стінами білими, від гострого ока Каармода сховане. Люди, що живуть там, Боуденною створені, і носять у собі відблиск сонця денного, і мало чим схожі на каармунн. Вони не знають голоду, страху та нужденності у своєму благословенному Білому місті – Боухіттенні.

Сонце нічне

Невблаганне біле сонце розбивалося на снігу на тисячу гострих уламків, що мерехтіли та ранили погляд. Вім натягнула каптур. Залишила лиш щілину для обзору. Від цього в таку погоду ставало дуже спекотно. Але вона була здатна це винести. Ніколи не нехтувати можливостями, що можуть допомогти врятуватися, – її найперша мудрість. Вім вдавалося вижити там, де гинули сильніші, спритніші та витриваліші. Їм не вистачало головного для каармунн – уваги та злості. Не уваги чи злості окремо. А разом. У життєдайному поєднанні.

Вона пройшла ще трохи. Сховалася між двох льодових зубів. Відкинула каптур. Тут було тісно. Своєю лівою рукою, передпліччям та зап’ястком якої слугував кістяний бивень, Вім чиркнула по льоду. Вона вміла виживати. Хоча колись, у вузькій ущелині недалеко від гирла Абри, їй не пощастило. Там назавжди залишилася частина її тіла та крові. Але Вім все одно з легкістю переживе цих юних бовдурів, до зграї яких прибилася ще перед сонцестоянням.

Зараз сонцестояння було у розпалі. Промені сліпили тих, хто мав необережність неправильно подивитися куди б то не було. Вім знала, що це тонке та складне мистецтво – дивитися у снігову пустелю під час довгого та яскравого дня. Але вона достатньо опанувала його. Зараз Вім вміла розібрати найближчу дорогу. Бували й здатні дивитися хоч на саме сонце, як завгодно довго та уважно, і при цьому не кліпати, не мати сліз, не потерпати від болю. Вім колись зустріла одного такого. Він був небесним мисливцем. Очі його були чорні та вузькі, майже непомітні на вкритому волоссям обличчі. Шкода, він втонув під час відлиги. Тепер його безцінні очі розглядають темні глибини. Наче з цього може бути якась користь. Зараз Абра була недосяжно далеко. Багато днів Вім йшла так, щоб втекти від її безжальності тоді, коли вона вийде з берегів та вкриє все важкою чорною водою.

Снігові буревії. Яскраве сонце. Ніч, що накриває землю на такий час, що Мунн встигає кілька разів обернутися навкруги себе, від маленької скибки до повного круглого обличчя – знову і знову, раз по разу кличучи у жінок кров. Та й навіть зграї – звірів або каармунн. Ніщо в цілому світі не було таким страшним та підступним, як велика вода. Вім відчувала, що Гііс-Тер-Орін, велика війна, закінчиться саме так. Великою водою. Вона заллє весь сніжний світ. Всіх каармунн. Всіх звірів. Та навіть сонце.

А потім вона просто замерзне. Перетворить все на лід. І лід цей розлетиться на друзки, коли в своїй останній битві зійдуться Каармод та Боуденна.

Вім відчула, як щось холодне впало на її голову. Це була крапля. Це означало, що довго тут залишатися вже не можна. Льодові зуби, між яких вона сховалася, надто швидко та сильно сходили водою. Від цього шкура її одягу ставала мокрою, холодною та важкою. Треба бігти звідси. Між поодиноких льодових зубів їй не знайти прихистку. Але де ж, як не тут ховатися від звірів та сонця? Чекати темряви та виходу Мунна? Ніч – час каармунн. Вночі все буде добре. Навіть у незнайомих краях.

Вім знов натягнула каптур та вислизнула зі свого льодового укриття. Вона була необережною, і сонце засліпило її. Чорні плями танцювали в її очах. А потім Вім побачила те, у що неможливо було повірити.

Величезний груаад. Настільки великий, що вона ніколи таких не зустрічала. Він летів небом. Крила його здіймали вітер. Вім побігла назад, до льодових зубів. Але великі нерухомі червоні очі вже побачили її. Вона відчувала тяжкість цього погляду на своїй спині. Вім не збиралася дозволити вполювати себе. Вона забилася між двох льодових зубів, прижавши голову до колін та закривши її рукою. Вона гадала, що їй вдасться тут заховатися. Але груаад вирвав один з зубів своїми кремезними волохатими лапами. Вім опинилася прямо перед звіром. Вони дивилися один на одного довго.

Вона кинулася на груаада, стискаючи у своїй єдиній руці вигнутий заточений кіготь. У ту ж мить він просто стрибнув на неї і підхопив своїми лапами. Звір летів, болюче стискаючи Вім плечі та грудину. Звиваючись у спробах звільнитися, вона відчувала, як щось хрустить та ламається в її тілі. Вони летіли над льодовими виступами. Там, де можна окинути поглядом дні шляху. Але ця висота була ще невеликою для груаада, прокляття неба, найстрашнішого породження Боуденни. Нарешті, звиваючись, Вім встромила вигнутий заточений кіготь під самий кіготь звіра. Груаад закричав та розжав свої лапи. Вільне падіння мало не забрало рештки повітря з грудей Вім. Приземлення розбило її обличчя до крові. Лід під нею пішов широкими швидкими тріщинами та почав кришитися. Вона намагалася повзти швидко та обережно. Але дуже скоро лід розсипався, і в небо піднялася хмара білого крижаного пилу. Під Вім опинилася не вода. Вона побачила ще один шар льоду, цього разу повністю прозорого. А під ним – небачені раніше білі ворота та якийсь рух.

Втрачати їй нема чого.

Вім почала бити кістяним бивнем, що був у неї замість руки, по льоду. Перш ніж вона впала вниз та втратила зв’язок зі своїм світом, її остання думка була про втопленого небесного мисливця із очами, чорнішими від самої ночі.

Сонце денне

Новини швидко поширювалися Боухіттенном – особливо про такі надзвичайні події. Аккес. Прибулець зі Світу-над-небом. Це було небачено та нечувано – так зараз повторювали всі, переказуючи один одному скупу, коротку та чим далі, тим більш заплутану історію. Леллір зітхнула. Вона була певна, що існує два типи історій: ті, що спочатку здаються простими, а потім виявляються складними, та навпаки – складні, які насправді зовсім не складні, варто лиш трохи подумати, придивитися або прислухатися. Ті, що були простими від початку і до кінця, були не варті того, щоб вважити їх справжніми історіями. А будь-чого складного, такого, що не можна полегшити або вирішити, слід уникати. Саме тому ця подія так не подобалася Леллір – через відчуття, що нічого не можна буде ані вирішити, ані виправити.

Здається, аккес знайшли біля парника на південній околиці міста. Або ж не на південній. Або ж не біля парника. Декілька людей присягалися, що аккес впала на їхні посіви або на дахи їхніх будинків. Вочевидь, вони сподівалися отримати компенсацію – від жерців чи від короля, або ж підзаробити на роззявах, що жадали роздивитися місце, позначене приходом неймовірного гостя. Цих розумників за такий короткий час стало стільки, що, кажи правду хоча б половина з них, то аккес було б щонайменше півдюжини.

Єдина правда в тому, що прибулець таки був. Маленька жилава дівчина із коричневою грубою шкірою, вся вкрита синцями, порізами та саднами – зараз вона лежала перед Леллір, омита та перевдягнута у довгу сорочку. Страшний зашкарублий одяг аккес зі шкур тварин лежав на підлозі. Напевне, Світ-над-небом і дійсно дуже відрізняється від Боухіттенна. В Білому місті не носили таких речей – і вже напевне не мали у хутряній сумці шматків м’яса. Заради процвітання та рівноваги Боуденна заборонила вживання будь-якої плоті, тому побачене здалося Леллір такою дикістю, що навіть сказати про це неможливо. Хитаючи головою із явним засудженням, старий Брапден забрав те м’ясо та виніс його зі святилища – тепер він мав, спрямувавши до богині належні молитви, спалити цю знахідку, а попіл, що лишиться потому, відправити у землю.

Після швидкого огляду аккес Леллір встановила перелами щонайменше кількох ребер та однієї ноги, а також вивихнуте плече. Можливо, кістки усередині прибулиці простромили її органи, і зараз вона стікає кров’ю так, що і не побачити оком. Можливо, вона вдарилася головою так, що більше не зможе прокинутися. Існувала сотня «можливо», через які маленька аккес ніколи не змогла би побачити священні білі стіни Боухіттенна. Не змогла би посіяти ані скверни, ані добра.

Леллір хотіла, щоби аккес вижила. Не для того, щоб похвалитися своєю майстерністю цілителя та навіть не заради того, щоб дізнатися про Світ-над-небом. Просто Леллір мала знати, яким чином рука аккес, колись грубо та невміло відтята по лікоть, переходить у відполірований кістяний бивень, та як вона цим бивнем користується.

– Чи вона житиме? – знайомий голос, як завжди, озвався луною її думок, і Леллір злегка прикусила губу.

– Це невідомо мені, мій королю, – відповіла вона рівно та, повернувшись обличчям до співрозмовника, вклонилася. Леллір завжди робила це особливо – торкаючись пальцями лобу та грудей.

Беан Каламонт, король-ведмідь, пильно розглядав маленьку аккес своїми глибокими темними очима.

– Чи всі вони такі, як гадаєш, Леллір?

– Вони?

– Аккес, – він провів рукою по шині, накладеній на поламану ногу прибулиці. – Ми називаємо їх так, але, певно, самі себе вони кличуть інакше, хіба ні? Можливо, у них є якась назва і для нас? – тепер король вивчав бивень на руці. – Як дивно, у нас є назва для них, але немає назви для себе. Ми – це просто ми, люди Боухіттенна, чи не так, Леллір? Як же так вийшло, що наші пращури придумали назву для тих, кого ніколи не бачили, чому розповідали казочки про них малим дітям?

– Тобі відомо, що книги мовчать про аккес, Беане, – Леллір заспокійливо доторкнулася до його руки. Він завжди надто швидко та надто сильно розпалювався, втрачаючи спокій. – Тому я не можу нічого сказати про них – я просто не знаю, але на все завжди є своя причина, і Боуденна завжди захистить нас у світлі стін Боухіттенна.

– Сподіваюся, що так, – сумно посміхнувся він у свою каштанову бороду. – Що твоя богиня і дійсно тебе береже, світла Леллір.

Беан Каламонт беззвучно пішов з маленької комірки у святилищі, де жерцями було вирішено залишити аккес, допоки не стане ясно, чи виживе вона взагалі, і серце жриці Леллір знов забилося спокійно та рівно. Він був королем та сином короля, і батько його молодим зробив нечуване – залишив білі стіни Боухіттенна, пішовши в нікуди, а повернувшись через роки, приніс із собою колиску із дитиною. Дивлячись на те, як зростає син короля, люди пошепки передавали один одному історію, що матір’ю Беана була ведмедиця, яка вигодовувала його ведмежим молоком та ведмежим сиром. Жоден не наважився вимовити це вголос, але ж саме те, про що кажуть пошепки, знає найбільше людей. Тому, приймаючи білу корону короля Боухіттенна, Беан Каламонт назвався королем-ведмедем. Загальновідомо, що Боуденна з усіх звірів найбільше полюбляє обертатися саме на ведмедицю, тож чи було це випадковістю? Якщо ні, то Беан Каламонт був не просто королем та сином короля – матір’ю його була найвеличніша богиня, за волею якої постав Боухіттенн, і ніколи до нього і ніколи після нього білі стіни не вкриватимуть безціннішої людини.

– Те нечисте створіння ще живе? – голос верховного жреця Рамрока скрипів та переривався, наче ледве тримаючись у його запалих грудях.

– Аккес жива, – коротко відповіла Леллір, не підіймаючи очей на старого. Він завжди звинувачував її у недостатній шанобливості та казав, що непокора прозирає навіть у її погляді.

– Її не мало б існувати, і ти знаєш це, жрице. Наше завдання – зберігати Боухіттенн, і ця, як ти її називаєш, аккес, є прямою загрозою для нас!

– Нас? – відволікшись, Леллір подивилася на Рамрока. Його обвислі щоки із коричневими плямами затремтіли.

– Ти, як і завжди, забуваєшся, – прохрипів він. – Ти – жриця, і це визначає тебе. Те, що старші жреці вважають загрозою, має сприйматися беззаперечно, але ти вважаєш себе надто розумною, насправді знаючи так мало! Забирайся з моїх очей негайно та прослідкуй, щоб те нечисте створіння, що порушило святість наших стін, вижило, і розповіло нам усе, інакше тебе буде покарано, і навіть король тобі не допоможе!

Коли Леллір залишала покої верховного жреця, її перестріла Браккіра, сива заклинателька посівів. За жрецькою ієрархією вона стояла набагато вище за Леллір, і мало хто, крім, мабуть, Рамрока, не бачив, що вона – ще один верховний жрець, цього разу схований у тіні вхідних дверей.

– Рамрок швидкий на гнів, ти же знаєш, Леллір, – промовила вона м’яко. – Тебе не провести, і від тебе нічого не приховати, тож я скажу тобі правду. Що ти знаєш про аккес?

– Що я чула колись або ж що я побачила зараз?

– Ну ж бо, здивуй мене, жрице, дитячими оповідками, – Браккіра уважно подивилася на Леллір та стиснула її руку. – Є книги, у яких можна прочитати про аккес. Книги ці добре заховані та недоступні майже нікому, бо речі, у них викладені, не мають знати випадкові люди. Бо знання це може посіяти великий страх та смуток на вулицях Боухіттенна. Огородивши Біле місто, Боуденна дарувала йому захист та процвітання, але коли хтось прориває цей божественний бар’єр, то що захистить Боухіттенн? Тому ми маємо знати все про цю аккес – як вона сюди потрапила, чого прагне, та хто прийде за нею слідом.

– Але ж це просто скалічене дитя – хіба схоже, що вона може зчинити якусь справжню шкоду місту? – Леллір дивилася на Браккіру, не вірячи, що стара жінка каже все це усерйоз. – Як вона самотужки може зламати або знищити те, що було створено богинею?

– Не сперечайся, Леллір. Заради Боухіттенна ти маєш виконувати накази. І заради свого короля, – додала вона майже нечутно.

***

За день аккес опритомніла. І першим ділом спробувала втекти – незважаючи на те, що майже не могла йти, вона, ховаючись у затінку попід стінами, ледве не вийшла зі святилища. Першим її помітив служка Тонд, і за свою уважність був покараний розбитим носом та синцем на боці – маленька аккес відбивалася так, наче від цього залежало її життя.

– Поки що ти не можеш втекти – як би тобі цього не хотілося б, – Леллір зайшла до комірки із келихом зілля, яке мало допомогти прибулиці. Аккес забилася у кут та дивилася із недовірою, а коли між нею та жрицею лишилося менше 4 кроків, низько зашипіла, роблячи якісь дивні рухи своєю скаліченою рукою. Леллір подумала, що це може бути чимось на кшталт знаків-оберегів. Або ж просто спроба налякати. – Я залишу це тут. Для тебе.

Поставивши келих на підлогу, Леллір пішла, міцно зачинивши за собою двері. Оглядаючи розбитий ніс Тонда, вона думала про те, яка сила ховається у цій маленькій дівчині і що, напевно, вона пережила такі речі, які ніхто у Боухіттенні і уявити не може.

– З нею… все добре? – спитав Тонд, перш ніж піти. Він був значно старшим за Леллір, але, незважаючи на це, все ще виконував роботу, яка годилася для хлопчиків, що тільки починають своє навчання.

– Мабуть, – просто відповіла вона. – Наскільки це можливо в її стані.

І Тонд наче заспокоївся та пішов, час від часу торкаючись свого носа.

Леллір знала, що про все це, скоріше за все, вже відомо Рамроку. Але, якщо вже їй не вдалося вивідати нічого нового про аккес, то вона розсудила, що йти до верховного жерця нині немає потреби. Тим більше, що Леллір знала: новини швидко досягають вух далеко не одного Рамрока.

І він, як і завжди, не обманув її сподівань. Беан Каламонт цього разу навіть і не намагався тихо відвідати святилище.

– Ну ж бо, Леллір, де вона? – ще з вулиці прогримів він. – Вона має поговорити зі мною!

– Якщо тобі вдасться розговорити її, мій королю, – відповіла Леллір, вклоняючись та стримуючи посмішку у куточках губ.

Коли вони зайшли до комірки аккес удвох, то прибулиця зашипіла відразу ж. Вигнувши шию та показавши зуби, вона дивилася на короля – а він дивився на неї, спокійний та непорушний, неначе скеля.

– Чи вона казала щось?

– Ані пари з вуст, – Леллір підійшла до келиха, що стояв на підлозі у тому ж місці, де вона його залишила. – І вона не доторкнулася до зілля, що я їй принесла.

– Я – Беан Каламонт, король, вітаю тебе у Боухіттенні, і владою своєю гарантую тобі безпеку та процвітання, – він наче роздумував, чи не наблизитися до неї ще хоча б на крок, але, зрештою, вийшов з комірки.

– Потурбуйся про неї і дай їй час звикнути – звикнути до тебе, – промовив король-ведмідь. – Аккес прийме та полюбить тебе, я знаю.

– Я зроблю все, що ти скажеш, Беане, – відповіла вона. – Принаймні, намагатимусь.

Король торкнувся руки Леллір, на якусь мить переплівши її пальці зі своїми – а потім, не озираючись назад, пішов.

За декілька днів стало зрозуміло, що з усієї їжі, що може запропонувати Боухіттенн, аккес віддає перевагу сиру та молоку, а на все інше просто не звертає уваги. Зазвичай вона сиділа під лежанкою і моментально реагувала на будь-який рух або звук. Тому Леллір так і не змогла зрозуміти, чи спала аккес після того, як опритомніла. Звичайно, вона мала б спати – але що як люди зі Світу-над-небом настільки відрізняються від того, що їй відомо про людей? Спроб втечі з того часу, як вона розбила носа Тонду, не було – хоча, можливо, це не було заслугою аккес – за наказом короля до дверей було приставлено двох охоронців. Важко було сказати, чи вони охороняли місто від прибулиці, чи прибулицю від уваги жителів Боухіттенна. Леллір посміхалася цій задумці Беана: охоронці, що змінювалися двічі на день, зараз були чи не найпопулярнішими людьми у місті, і все, що вони розповідали про аккес, швидко розносилося містом.

– Леллір, вас викликають, – Тонд простягнув їй плаский камінець із знаком верховного жерця. Це означало офіційний виклик, який не можна пропустити ні з якої причини: правила наказували відгукуватися на нього без жодної затримки.

– Ну що ж, доповідай, – промовив Рамрок, тільки-но Леллір зайшла до Зали верховного жерця. Поряд з його високим кріслом стояла Браккіра, і крім цих двох на неї тут ніхто не чекав. Тому Леллір здивувало, що Тонд, який супроводжував її сюди, не збирався залишати Залу.

– Нехай буде з нами світло Боуденни, – почала вона. – Аккес більше не намагалася втекти, вона їсть сир та дозволяє наблизитися до себе на два кроки…

– Як вона потрапила до Боухіттенна? – змахнувши рукою, перебив її Рамрок.

– Я не знаю.

– Вона щось каже? – м’яко запитала Браккіра.

– Я не чула від неї жодного слова, тільки звуки, – почекавши мить, Леллір додала: – Гадаю, вона не знає нашої мови.

– Пф, – презирливо фиркнув Рамрок. – Вона або дурить тебе, або просто не здатна розмовляти. Та байдуже: дізнайся, як вона потрапила до Боухіттенна – все інше, пов’язане з нею, не має значення.

– Тоді сподіваюся, що ви не поспішаєте, – відповіла Леллір, роблячи легкий уклін та розвертаючись до виходу. Перш, ніж залишити Залу верховного жерця, вона зустрілася поглядом із Тондом, і цей погляд їй зовсім не сподобався.

***

– Вони хочуть знати, як вона сюди потрапила? – Беан Каламонт сидів на сходах, що вели у внутрішній дворик палацу та вертів у руках гарлот. – Я теж цього хочу, і, напевно, сильніше за усіх жерців, разом узятих.

– Але вони налаштовані занадто агресивно, і це ні до чого не призведе! – Леллір присіла на сходинки поруч із королем. – Вона не відкриє нічого, допоки не вирішить, що нам можна довіряти. Напевно, доведеться вчити її і чекати, довго чекати.

– Саме тому цим займаєшся ти, Леллір, – відповів він. – Ніхто не зможе зробити це краще, ніж ти. І так, якщо буде потрібно, я вступлюся за тебе перед Рамроком, чи перед ким би там не було. А потім, коли ми дізнаємося, як потрапити у Світ-над-небом, я попрямую туди і підкорю його.

– Але… хіба це можливо?

– А чому ні? – Беан Каламонт посміхнувся. – Знаєш, Леллір, сумніватися у королі – це не найкраще, що ти можеш зробити. Тільки не ти.

– Добре, мій королю, – просто відповіла вона.

– Так, ми підемо туди, – сказав він після кількох хвилин тиші. – З тієї пори, як аккес з’явилася тут, мені неспокійно. Наче той світ кличе і кличе мене, і я не знаю, куди себе подіти. І тепер я відчуваю так ясно те, що приховував мій батько. Леллір, ким би не була моя матір, вона була зі Світу-над-небом.

***

Аккес мовчала та продовжувала не підпускати до себе нікого. Леллір хотіла би перевірити, як зростається поламана нога і як заживають інші травми, але про це не могло бути й мови. Прибулиця більше не намагалася втекти та поводилася напрочуд мирно – і Беан Каламонт, увірувавши в те, що вона звикає до цього місця, відкликав охорону, яка почала нудитися у святилищі після того, як незвичайна гостя припинила давати приводи для пліток. Але Леллір не могла позбутися думки, що аккес просто чекає тієї миті, коли буде достатньо швидкою та сильною для того, щоб втекти. Наче відчуваючи те ж саме, верховний жрець, у супроводі Браккіри та Тонда, особисто прийшов у цю частину святилища.

– Вийди звідси, якщо вже від тебе жодної користі, – проскрипів Рамрок. – Ми прийшли до цього створіння, аби зробити те, на що ти виявилася нездатна.

Вони увійшли до комірки – згорблений старець, сива жінка та худий довгопалий чоловік, вдягнені у коричневі жрецькі балахони. У руках Тонд тримав мішок, і це чомусь налякало Леллір.

– Що ви збираєтеся робити з нею? – вона спробувала стати у них на дорозі, але Тонд посунув її, а Браккіра м’яко промовила:

– Ми поговоримо з нею, Леллір. Лиш поговоримо.

І поки жінка зачиняла за собою двері, Леллір бачила, як Тонд дістає з мішка ножиці, якими стрижуть овець та ґардлів.

Не відчуваючи ніг, вона бігла вулицями Боухіттенна до королівського палацу, сподіваючись якнайскоріше зустріти Беана. Леллір знала – це бунт, як і знала те, що за непокору Рамрок був у праві жорстоко покарати її, але зараз це мало небагато значення для неї. Один невірний крок, і єдиним способом щось дізнатися про аккес буде вбивство. Так, вбити прибулицю, і, розрізавши її, подивитися, чи сильно вона відрізняється від жителів Боухіттенна? Хіба це той шлях, який їм слід обирати?

– Беане! – крикнула Леллір на видиху. – Беане!

– Що сталося? – підбігши до неї, король схопив її за плечі. Сила у його руках, зазвичай стримувана, зараз готова була вирватися назовні, і здавалося, що він може переломити Леллір, неначе тростинку. – Ти поранена? Скривджена?

– Аккес, – намагаючись перевести дух, сказала вона. – Вони прийшли до неї, і це вона буде поранена та скривджена.

– Ти впевнена, Леллір? – наче трохи заспокоївшись, Беан Каламонт відпустив її. Тепер його обличчя було не наляканим, а стурбованим.

– Рамрок, Браккіра та Тонд зайшли до неї, щоб поговорити, але хіба схоже на те, що вона розмовлятиме з кимось? Та й хіба хтось бере із собою ножиці для того, щоб просто поговорити?

– Я не можу воювати із жерцями, Леллір, – промовив він тихо. – Але я – король, і вони рахуватимуться зі мною та поважатимуть мої рішення, інакше пошкодують.

Кольоровий плащ розвівався за його спиною, коли широким кроком він йшов до святилища.

– Де ви, жерці великої богині, коричневоодежні слуги Боуденни? – грізно вигукнув Беан Каламонт, зайшовши до святилища, і голос його луною озвався від високих склепінь.

– Мій королю, ми чекали на тебе, знаючи, що ти прийдеш, – відповіла Браккіра, виходячи до них. Своїми вимащеними у крові руками вона зробила вітальний жест. – Але не за таких умов ми сподівалися побачити тебе.

– Що ви наробили? – Леллір кинулася до жінки і та, як зазвичай, посміхнулася своєю доброю посмішкою.

– Ти бачиш ворогів не там, де потрібно, жрице, – промовила Браккіра, розводячи руками. – Твоя аккес, яку ти так намагаєшся захистити, зовсім цього не потребує. Вона вбила верховного жерця.

– Це неможливо! – вирвалося у Леллір, і в ту ж мить вона пошкодувала про це. Можливо. Чому б і ні? Захищаючи себе, аккес легко вбила би старого Рамрока.

Вони підійшли до лавки у кінці великої зали, де у закривавленому балахоні лежав мертвий верховний жрець. Рана знаходилася біля самого серця – рука, наносячи її, не затремтіла.

– Всім нам відомо, що покарання за це – смерть, – Тонд, тримаючи у руках той самий мішок, став за спиною у старої жриці.

– Вона не могла нанести цю рану голіруч, – Беан Каламонт нахилився над тілом Рамрока. – Вона відібрала у вас якусь зброю?

– Ні, королю, – вона сама зброя, – м’яко промовила Браккіра, і Леллір, що стояла поряд із королем, краєм ока помітила якийсь рух.

– Беане! – встигла вигукнути вона, перш ніж лезо торкнулося спини короля-ведмедя. Скрикнувши, він розвернувся та могутнім помахом руки відкинув Тонда. Леллір кинулася до Беана, але Браккіра штовхнула її так, що вона, втративши рівновагу, впала на кам’яну підлогу та побачила власну кров на камінні, витертому сотнями пар ніг. В її шиї стирчав маленькій ніж старої жриці. Все стало дивно розмитим та несправжнім – і єдине, що було реальним, це руки короля-ведмедя Беана Каламонта, які востаннє стискали її плечі.

Затемнення

Звичайно, люди Боухіттенна не були до такого готовими. Але вони й взагалі мало до чого були готові, мало що помічали і мало про що замислювалися. Необхідно було розворушити їх. І смерть короля, верховного жерця та ще однієї жриці від руки дикої прибулиці була саме тим зерном, з якого виростуть справжні зміни. Люди Боухіттенна зажадали помсти, правосуддя, крові та відчуття вищості. Люди побачили інший лик великої богині.

І хоча Боуденна залишила та позабула своє білокам’яне місто, у людей відтепер був шанс врятуватися. Браккіра відчула це, коли вийшла зі святилища, і на руках її була кров. Вона почала кликати на допомогу, щоби всі знали та всі бачили, що відбулося під цими благословенними склепіннями.

Приспану дурманом прибулицю ще сонною витягли зі святилища та забили камінням, навіть не замислившись, чому вона поводиться саме так, і як би вона змогла вбити всіх цих людей самотужки у такому стані.

Вони оплакували верховного жерця – так, як ніколи не любили його за життя.

Вони вшановували свого короля – наче він не міг загинути.

Вони переказували з вуст в уста історію про кохання жриці та правителя, і плакали над нею – але ніколи не дозволили би їм бути разом за життя.

Люди Боухіттенна багато чого не знали про себе – доки заклинателька посівів їм цього не відкрила.

У натовпі Тонд закричав, що саме вона, Браккіра, має стати новим верховним жерцем, і всі, налякані та розгублені, його підтримали. Дивовижно, як люди прагнуть, щоби їм вказували, що робити – і як при цьому вони не хочуть приймати накази тих, хто стоїть вище за них.

Тонд був жерцем часу – про них ніколи не розповідали звичайним містянам, та й навіть не всі жерці знали про його існування. Не можна, щоб всім було відомо, що без спеціального жерця, навченого за найсекретнішими книгами, пори року не зміняться у Боухіттенні. Майже для всього міста Тонд був мало не дурнем – і ті, хто слухав його, навряд робили би це, знаючи про те, хто він насправді.

Але ще трохи, і ані вона, ані він не зможуть більше нікого обдурити: можливо, цього разу, можливо – наступного, але врожай благословенного білого міста Боухіттенна відмовиться сходити на виснаженій землі. Все, що вони із Тондом намагалися зробити, аби попередити це, рятувало лиш на короткий проміжок часу. Зрештою, вони звернулися до найпотаємніших текстів, завдяки яким спробували посунути завісу, що вкриває Боухіттенн. Вони сподівалися, що це по-справжньому допоможе, але із часом жриця зрозуміла, що зрештою це не спрацює. Тому коли з-за тонкої завіси у місто потрапила аккес, Браккіра з Тондом, злякавшись, відновили захист. Жриця довго вивчала книги, небо та розмови на вулицях для того, аби зрозуміти, що їй робити із цим надзвичайним даром. Якщо ця прибулиця змогла прийти звідти – чи не зможуть вони піти туди, у Світ-над-небом? Хіба не зможуть знайти там місця для полів та посівів?

А потім, придивившись до аккес, Браккіра побачила, що це за жалюгідне маленьке зле створіння, нездатне розмовляти та розповісти те, що їй потрібно було знати. Тоді жриця зрозуміла, що вони, жителі Боухіттенна, мають не просто перейти у Світ-над-небом заради врожаїв. Вони мають принести мир, спокій та процвітання тій землі та тим нещасним створінням, що на ній живуть.

І знаючи, що Рамрок, старий сварливий покидьок, ніколи не допустить цього, Браккіра створила свій план. Верховного жерця потрібно було прибрати, бо з ним нічого не вийшло би. Король мав померти, бо його любили і захотіли би помститися за нього. А маленька дурненька жриця Леллір, хоча й не бачила далі свого носу, весь час задавала незручні питання та кидала виклик владі верховного жерця. До того ж, вона не подобалася Браккірі. І з неї все одно не вийшло би гарної жриці.

Тепер же, то нашіптуючи, то кричачи, Браккіра домоглася свого. Вона повторювала Рамроку: що як люди зі Світу-над-небом навчилися посувати завісу Боухіттенна? Що, як вони прийдуть сюди? – і верховний жрець не міг знайти спокою через це питання. Якби ж він тільки знав!

– Добрі люди Боухіттенна, біле місто нині втратило свою благодать, і верховна богиня не пробачить нам, якщо ми не помстимося та не встановимо рівновагу. Тож зараз ми усунемо завісу та найсміливіші, обрані серед вас, підіймуться у Світ-над-небом!

Браккіра та Тонд читають ніколи раніше повністю не прочитані слова, від початку і до кінця роблять всі необхідні рухи, у танку торкаючись стін святилища, і завіса відкривається.

Після кількох обережних крапель, на голови, спрямовані вгору, обрушується потік з великої річки Абри, і, розганяючись у повітрі, вода зносить усе на своєму шляху.

Захід

І впав Боухіттенн, благословенний та білостінний, і в ньому не пролунає більше співів, і з полів його не зберуть ніколи врожаю. Так створене богинею знищено людьми було, бо діти Каармода та діти Боуденни подібними виявилися, як подібними завжди були світло сонця нічного та світло сонця денного.

Триває війна велика, Гііс-Тер-Орін, і триватиме стільки, що не злічити нікому. Та прийде день або ніч, коли скінчиться все, і світ, що позабув про Біле місто Боухіттенн, так само невідворотно згине.

А потім все почнеться з початку.