Ми живемо у світі.

Живемо у світі жадібності, злості, ненависті.

З одного боку — все це.

А з іншого — добро. Тепло. Затишок, який здатен зігріти навіть найвтомленішу душу.

Але…

Хіба не цей бік варто обирати?

Добро чи зло?

Добре чи погано?

А хто вирішує, що є добром, а що — злом?

Я не говорю зараз про крайнощі.

Я не беру до уваги найжорстокіше, на що здатне людське тіло:

Війна. Насильство. Вбивства.

Бо що може бути гіршим, ніж забрати життя в того, кому його подарував Всевишній?

Гірше — забути про близького.

Пройти повз того, хто просить про допомогу.

Відвернутися від того, хто сподівався. Вірив. Чекав.

Ударити того, хто довіряв тобі більше, ніж собі.

Ранити поглядом.

Словом.

Або мовчанням.

А потім… сміятися.

Сміятися з тих, хто намагається змінитися.

Хто з останніх сил бореться за себе — а у відповідь чує насмішку.

А може, гірше — це судити?

Судити вибір. Вчинок. Шлях.

Засуджувати рішення, яке людина прийняла, бо не знала, як інакше.

Що тоді справді має значення?..

Можливо — вибір?

Простий. Невидимий.

Вибір, який ми робимо щосекунди.

Ти вже зробив вибір — читати ці рядки.

Ти зробив крок.

Крок до себе. У глибину.

Ти можеш піти. Можеш забути.

Можеш сказати «це не моє».

Але ж ти вже зробив вибір — залишитися.

І, можливо…

саме в цьому — твоя сила.