Рік Кук. "ЗГУБА ЧАКЛУНАМ" (2)

..."Тепер ясно, чому її назвали Дика Пуща", - сказав він.

"Це ніяка не Пуща, - відповіла Мойра. - Ми ще тільки на Заліску."

"Чи хтось тут живе?"

"Нікого, щоб варто було знайти. Хутор, може, другий, та хіба ще відлюдники на самоті - хто вже опинився по сей бік Чорнокамня, точно має причину сахатись інших. Або вони його. Нам буде ліпш оминати всіх, поки не дістанемося мети."

"Куди ж ми йдемо, взагалі-то кажучи?" Зум присунувся до неї ближче.

"В безпечне місце, більше тобі знати нічого. Пішли вже, дорога в нас далека."

Вже завечоріло, коли вони подолали другий гребінь гори та спустилися в наступну долину, де густі хащі розступалися, відкривши рясний лужок. Зум зрадів зеленим розлогам трави, бо в нескінченних нетрищах йому було сутужно. Дрібні деревця, трохи більші від кущів, купчилися, залиті теплим сонцем. Подеколи блищали озерця й болотяні калюжі, порослі очеретом, осокою та солодким синім ірисом.

Вони спинилися на межі дерев і Мойра неспокійно озирнула небо, поцяцьковане хмарками.

"Ніби нічого, - зітхнула вона. - Слухай тепер, Горобець. Ми не можемо оминути стороною, бо і там, і там болота. Доведеться навпрошки - і хутко, а то побачать. Як рушимо, то вже без упину." Вона зміряла його поглядом. "Віддихнемо зараз."

Мойра опустилася навколішки, озираючи лужок і небо, поки Зум намагавсь одхекатись.

"Мойро?"

"Ну?" - кинула вона й далі нишпорила очами.

"За нами женуться, да?"

"Чого б інакше ми втікали."

"Дак от, можу я щось дурне спитати?"

"Звичайно", мовила знахурка так, що він тільки те й робить.

"Чому саме за нами женуться? Хіба ми що накоїли?"

"Ми не зробили нічого. Вони тебе злапати хочуть, Горобець, а хочуть вони тому, що Патрій Прикликав тебе ціною свого життя."

"Ну так, але чому?"

"Ми того не знаємо, Горобець."

"А вони самі знають?"

"Навряд чи."

Зум смикнув плечем. "Тоді, якщо ти не знаєш і вони не знають, якого - чвирка - вони за нами ганяють?"

"Аби може від тебе дізнати, на що важив Патрій."

"Яле ж я про те знаю пшик!"

Мойра хмикнула. "Не думаю, що їм стане твого слова, Горобчику."

"Дивись-но, я в цьому не хочу мати справи, згода? Можна їм же це по-людськи пояснити? Якось же можу я довести їм, що ніц не знаю та хай вони мені дадуть спокій."

"Слухай мене, Горобець, - Мойра крутнулася до нього. - Темну Спілку Південну не обходить, винен чи чи не винен. Патрій тебе Прикликав - сього їм доста, що тебе зловити. Ймовірно, щоби вичавити з тебе знання, що ми-оба знаємо, в тобі нема. Швидше за все, вони просто хочуть тя вбити, чи ще гірше."

Мойра накрила його руку долонею. "Як би там не було, Горобець, - мовила вона серйозно, - якщо тобі випаде вибрати найлютішу смерть, яка тільки можлива, або живцем потрапити в руки Спілці, наклади на себе руки, одразу й не вагаючись."

Зум опустив очі під її пекучим поглядом. "Дійшло."

"Добре." Вона повернулася до галявини та знову перевірила небо й землю. "Тоді готуйся. Бігти не будемо, бо грузько, але ходи швидко!"

Мойра підхопилася й виступила на відкрите, а Зум за нею.Висока трава хльостала по боках, багно чвакало під ногою. Не як у лісі, луг кипів життям. Комахи сюрчали й дзвеніли, жаби кумкали чи плюхали в калюжі, налякані їхнім рухом. Бабки мигтіли повз них, а жовто-чорний метелик облетів довкруж голови.

Попри сонце та живло, Зум не втішився. Крім хіба рідких кущів, мандрівників було видно як на долоні. Він здавався собі, як великий помітний жук на пласкому камені, і чимдалі йшов од раптово затишних дерев, тимдуж нервував.

Мойру се теж проймало. Вона поспішала вперед, та крутила головою вусібіч. Не насмілювалася вдатися до активних чарів, але дослухалася, скільки змоги, до знаків чужої волшби.

Враз Мойра впала як підтята. Так хутко, мов перечепилась, здалося Зуму.

"Лягай!" - зашипіла вона і Зум бебехнувся в багнюку поряд з нею.

"Що таке?" - прошепотів він.

"Щось у повітрі од нас зліва. Ні, не диви! Лице мигне і зрадить." Вона перечекала мить, майнула головою й кинула швидкий позирк.

"Фортуна! - видихнула дівчина. - Якраз обшукує. Дивись-но, бачиш оті дерева попереду?" Вона кивнула на великий кущ на кілька ярдів подалі за стежкою. "Коли скажу, повзи туди. Ясно?" Вона знов майнула вгору. "Давай!"

Навкарячки вони лізли, як Зумові здалося, цілу вічність. Він не насмілювався підняти голову, тож тільки й бачив чорне масне багно та зелені трави обабіч.Коли вони нарешті заповзли під куща, він задихався і не лише від утоми. Вони заховалися ще глибше під віти, не зважаючи на багно, комашню чи сухолист. Ледве вони вляглися, Мойра висмикнула плаща з торби й накрила обох. Вони причаїлися, схожі на бурий камінь, вона лишила тільки вузьку шпарину зирнути назовні.

Як не найстрахався Зум, але Мойра була вразливо поряд. Тепло від неї та солодкий свіжий дух були п'янкі, а небезпека додавала аромату.

"Що там, що там?" - прошепотів він.

"Шшш."

Тут над ними майнула тінь і Зум добачив, од чого ховалися.

Дракон безгучно промайнув над стежкою, яку вони тільки-но лишили, кажанові крила сто футів завширшки, жорсткі й незворушні, та злетів угору над лугом. Довгий плаский хвіст посмикувався, направляючи в обраний бік. Чотири лапи з великими когтищами притиснуто до боків, гнучку шию витягнуто вперед. Звір промайнув так низько та близько, зо Зум уздрів разок білих ікол у роззявленій пащі.

Зуму забрало подих і він спробував заритися в землю. Мимохіть він схопив Мойру за руку й вони вчепилися разом, як настрахані діти, поки жаска проява промайнула над деревами та налетіла на лужок з іншого боку.

Судище явно щось добачило внизу. Знову пролетіло над галявиною, та знову просто над кущем, де зяклякли Зум і Мойра. Зуму здалося, наче драконів позорк зідрав з нього шкуру.

Чотири рази дракон пролетів над лугом і чотири рази Віх дрижав та вклякав під мойриним плащем. Нарешті піднявся вище та зник за деревами.

Довго ще по тому Зум і Мойра лежали купкою та тремтіли. Нарешті Мойра відкинула плаща та сіла. Поволеньки піднявся й Зум.

"Оце воно за нами шукало?" - нарешті видизнув він.

"Швидше за все", - сказала Мойра, сторожко озираючи небеса.

"І багато їх буде?"

"Дракони звичайно самотні звірі, а такому великому годиться велика ділянка на полювання."

Вона нахмурилася. "Все 'дно я не знаю, щоб такий жив десь поряд. Дикі дракони - лихі сусіди. Може він із південних озер, або з тих у лігві, що в горах на сході. Якщо його завело так далеко, можуть бути й інші."

"Прекрасно," - промимрив Зум.

Мойра зітхнула, тремтячи. "Я не хтіла би грати з драконами в схованки, але нам має бути доста безпечно, коли лишатися під деревами та стерегтися, переходячи відкриті місця."

"Звучить добре."

"Є, звісно, ризик, - провадила далі Мойра, почасти й до себе. - Лісові стежки не завжди вільні від чарів. Крім того, в гущавині ми не так певно помітимо, коли хто надходить."

"Коли хто?"

"Тролі, вовки, лихі люди та решта, що чинять роботу Зграї."

"Чудово," - сказав Зум.

Мойра геть не втямила іронії. "Не чудово, але найкраще з можливого, думається." Вона згорнула плаща. "Тому ходімо. І хутко."

***

"То що ж?" - зажадав Атрос.

"Шукачі нишпорять, як ви наказали, Владико, - залебедів новий Майстер Скристого Свічада, - але поки що нічого нема."

"З усіма чарами Спілки ви не можете знайти двох паршивих смертних?" - ревнув Атрос.

Майстер, хіба з годину на посаді, облизав губи й намагався не зирити Атросу за спину, де на стіні зали висіла свіжозідрана шкіра, ще скрапаючи кров'ю. Шкіра когось дуже огрядного.

"Це дуже складно, Владико. Бал-Сімба - сто чортів на нього! - порозпускав закляття на плутанку та замазав сліди ще з початку. Стежники Ради стоять насторожі й ми не можемо зануритися глибоко та точно добачити. - Він затнувся й додав. - Але ми знаємо, що чужий не пішов Шляхом Чаклуна".

Атрос пошкріб бороду. Шлях Чаклуна - був переважним способом мандрувати для тих, у кого вистачало магічного вміння, але так само легко було того помітити на ньому. Може сей дивний чародій вважав - хай поволі, ба потай.

"Що роблять ті, що вже на Півночі, - спитав він, - за стежницьким щитом заклять?"

"Наші ліпші служники - тварі тьми. На Сонцекрес їхні сили найслабші. Наші дракони-спільники з рештою шукають якомога краще, але на землі таке чаровидло, що важко розібрати." Він змахнув на Скристе Свічадо. Атрос змрнув - палахкотливі іскри та вогники всуціль зливалися в пожежу.

"Якщо він такий сильний, що був варт ризику для чародія штибу Патрія, він мав би лишити слід навіть у цьому," - заперечив чаклун-велет.

Новопризначений чорноризець похилив голову. "Однак ми не знаходимо й знаку, Владико."

Атрос закусив губу в задумі. Чародій, звісно, міг би обвіятися машкарою заклять, але такі чари звичайно зрадили би, що чогось та приховано. Або служники Зграї на сей раз були надзвичай нетямущі, або цей чаклун з-поза Світу - вкрай могутній. Хто мав таку силищу, справді міг перевалити ваги проти Зграї.

А втім...

"Чи щось незвичне діється в містах на Півночі?"

"Нічого, Владико, що б вам не знано. Нічого чудного не чутно ніде в північних землях."

"Тоді, ймовірно, той, кого ми шукаємо, не там, - раптом вирішив Атрос. - Патрій взявся до Великого Прикликання на межі Дикої Пущі? Отож, переверніть усе на Заліску. А на додачу - ще й у Пущі."

"Ваша воля, Владико, - вклонився Стежник. - Але на Заліску нема ні знаку нічого незвичного. Ерім того, це послабить наші пошуки на Півночі."

"Коли б він був у Північних землях ми б уже про те знали, - сказав Атрос. - Можливо він рушив в інший бік, аби нас заплутати."

Майстер теж задумано пошкріб бороду. "Якщо він заженеться в Дику Пущу, то наблизиться до наших служників, а його магія ліпше виріжниться на нелюдських чарах того місця."

"Тільки якщо він вдасться до магії, - заперечив Атрос. - Якщо він не плестиме чар, або замало, тим важче нам його помітити, так же?"

"Який же чаклун мандрує без магічного захисту?"

"Сильний та грізний. Тож пильнуйте-но." - Атрос завмер на мить, споглядаючи Свічадо.

"Але ж бо наш чужинецький чаклун матиме клопіт, ховаючи свого супутника", додав він. "Звели своїм шукачам надивлятися знахурки в Дикій Пущі. То буде добряче видно."

***

Вони заночували, де їх запали сутінки, постеливши плащі під поваленим деревом. Мойра заборонила палити вогонь, тож за вечерю став шмат в'яленого м'яса та пригорща сушні. Звичайно Зум не їв м'яса, але стан речей ніяк не був нормальним, тож він удячно згриз шмат, що Мойра вклала йому в руку.

Як зазоріло, Мойра взяла патик та обкреслила довкруж них.

"Коло нас хоча б трохи забезпечить, - сказала вона йому. - Не виходь за межу ні на що."

"А якщо коли..."

"Ні - на - що", - повторила вона твердо.

Мойра мовчки завинулась у плащ і відвернулася од Зума. Він сидів, уперши спиною в дерево, та роздивлявся на незнайомі зірки.

"Все це розтаковськи дивно", - сказав він, більше собі, ніж до Мойри.

"Я теж не звикла спати неба", - муркнула вона.

"Нє, я про всю цю справу. Дракони. Магія та всяке таке. От уже до чого я точно ніяк не звик."

Мойра перевернулась лицем до нього. "Значить, в твоїх краях і справді нема чаклунів?"

"Ну хіба що юніксоїди, теж чаклуни, можна сказати."

"Євнухо-їди? Чи вони валашаться, щоб дістати силу?"

(Гра слів. Англійською "юнікс" і "євнухи" вимовляються однаково.)

"Га? Та ні. Не євнух - Юнікс. Пишеться..." Зум ураз утямив, що не може назвати слово по літерах. Він уявляв їх, але лінії звивались і морщились, і сенсу їм не прилягало. Як він натужився вимовити слово, у голові постали тільки руни.

"Нехай собі, але то зовсім інше. Це операційна система."

"Операційна система?" - Мойра звела брови.

"Операційна система - то програма, що організує ресурси комп'ютера та віртуалізує інтерфейси", зацитував Зум.

"Комп'ютер? Такий, що думає?"

В тисячний раз у житті, Зум пожалкував, що не вміє доладно пояснити. "Ну, десь так кажучи. Але це машина, вона не жива."

"Машина, значить - така неживуща річ. Але ся машина мислить?"

"Ні, ну, не так щоб насправді. Вона діє згідно до запрограмованих вказівок. Програміст може змусити її працювати, нібито думає."

"Чи це якийсь демон?"

"А-а, ні. Демон - то зовсім інше. То програма, що обробляє щось автоматично за викликом. За вийнятком, звісно, якщо це не даймон, тоді він активний весь час."

Мойра заломила брову. "Чекай-но трохи. І що саме ти робиш із цими істотами?"

"Вони насправді ж не істоти зовсім."

"Цими демонами, тоді."

"Я ж кажу, вони не демони. Демон то зовсім інше."

"Нехай собі, - сказала Мойра нетерпляче. - Скажи мені просто, що ти робиш."

"Ну як... багато разного, але головним чином я програміст-системник. Цебто, я пишу програми, що дозволяють аплікаціям - це те, що люди хочуть зробити - працювати."

"Що таке програма?"

Зум зітхнув. "Програма це набір вказівок, які кажуть комп'ютеру, що робити."

"Тож ти наказуєш цим істотам?"

"Я ж тобі казав, вони ніякі не..."

"То нехай. Цим створінням, чи не-демонам, чи абохто вони є. Ти над ними пануєш?"

"Ну, типу начебто."

"Але ж у тебе нема чарів!"

Зум розплився до вух. "Чарів і не треба. Тільки виучка, вміння, витримка та розум, що працює певним ходом."

"Всі риси чародія, - твердо мовила Мойра. - І з цими якостями ти опановуєш ці - речі."

"Раз на раз не випадає. Буває, ти заламав ведмедя, буває, що й він тебе."

"Там ще й ведмеді?"

"На ні ж бо, це так говориться. Я маю на увазі, інколи легко змусити комп'ютер робити, що хочеш, а інколи ніяк."

"Могутніх істот часто буває тяжко контролювати", кивнула Мойра. "Тож ти - майстер отих - чого вони не є."

"Ну, не зовсім-таки майстер. Наді мною сидить голова групи, звичайно, а над ним голова відділу. Потім ще адміністратор проекту..."

"Ці істоти наказують тобі, що робити?"

"То не істоти, то люди."

"Але ти не володієш цими, як ти їх називаєш?"

"Голова групи, голова відділу..."

"Ні, я про інші речі, оті неживущі."

"А, комп'ютери."

"Ти володієш комп'ютерами."

"Взагалі-то ні. Але я програмую їх згідно з задачами, що мені поставлено."

"Отже ти тільки дрібний служник", - твердо заключила Мойра.

"Неправда зовсім! Це важлива робота", - з відчаєм заперечив Зум.

"Звичайно ж, - сказала Мойра. - Ба й підмітальник у храмі робить важливе."

"І зовсім це не так усе! Це..." До нього дійшло, що безнадійно. "Забудь уже. Це була важлива робота, і я на ній до чорта знався."

"Не клени, Горобець, - одрубала Мойра. - Ми й без того в біді." Затим вона перевернулась і влаштувалася спати.

Зум лишився на самоті. Сидів, дослухаючи вітру в деревах. Подеколи кричала нічна звірина, раз іздалеку долетіло вовче виття.

Чорт!, подумалось йому. Оце мене вкинуло серед лісу, чарівна дівчина спить обіч, а я не можу ніц тому зарадить. Навряд чи так воно годилося би бути.

Зум небагато фентезі читав, але знав, що герою по правилам судиться дістати дівчину. Правда, він не почувався вельми героїчно. Йому було зимно, незручно та, більш за все, він почувався повним невдахою. Зум-тюхтій, як завше.

І сам-один. О божечко-боже, як йому було тужно! За своїм покоїком, за вулицями, повними машин, кіношками, за нічною піццерією на розі. Печаль втопила його як повінь, і він лишився зоста безпорадний.

Він ьа навіть затужив за глючним текстовим редактором на роботі. Ти хоча б розумієш, що на сім світі, певно, ніде немає жодного компа? - подумав він. - Я, мабуть, ніколи вже не напишу й скрипта.

Це боліло гірше решти. Все життя Зуму добре велося тільки в одному. Коли він у школі надибав на комп'ютери, виявилося, що з ними він настільки ж тямить, наскільки ніяк з людьми. Він поклав усе життя своє, аби якнайліпше розумітися на комп'ютерах, і якщо він і не став найліпшим із ліпших, то безсумнівно був до холєри класним майстром. Хіба тільки обмаль грошей та захоплення нагальними задачами не давали йому поступити в коледж та заробити ступінь, що вивів би його до знавців екстра-класу в комп'ютерній науці.

Аж осьде раптом-яптом впав у світ, де все це варте тютьки. І що накажете робити тут собою? На прожиток він заробити не мав чим. Не дуже годився для фізичної праці. а єдине, на що був варт, звелося нінащо.

Хай йому грець, тому старому чудлоробу. Він винувато озирнувся, згадавши мойрину засторогу від клятьби. Цікаво, чи рахується чортихання, якщо тільки собі подумки?

Був би він качок з м'язами, то б допомогло, ба він худячок довгов'язий. Єдина відмінність од класичного очкарика з циплячою шиєю в тому, що окулярів не носив.

І те ще добре, подумав він, а то б я їх давно розколотив.

Це було геть несправедливо. Така страшна халепа.

Поволеньки він задрімав і тривожно наснилася домівка та любимі компуктери.

***

Вранці Зуму все боліло. Ноги в нього гули від незвичної напруги, а решта нила від незвичного спання на землі.

Мойра вже встала, після ночі свіжа як квіточка. Її мідяні коси зачісані та заплетені в довгу косу, личко свіжовмите, красива, аж серце завмирає.

Вона сиділа, підібгавши ноги та перебирала речі в з потертих шкіряних саквах. На землі обіч уже зібралася добряча купка.

"Я, певно, не зможу зберегти це все, - пояснила вона, хоч він і промовчав. - Доведеться обережно викидати по дорозі."

"Я тобі допоможу нести."

Мойра фиркнула. "Річ не про вагу, дурню ти. Волшба до волшби кличе, а ці речі, - вона змахнула рукою, - магічні. Зграя по них нас може відшукати."

Вона глянула на купку й зітхнула. "Вони забрали стільки часу й чимало зусиль... Усі корисні та певною мірою кожна - часточка мене. Але ж, - додала вона, силуючи бадьоро, - ліпше позбутися зараз, ніж навести на себе Зграю."

"Е-е, мда."

Мойра згорнула речі назад у торбинку. "Позбуватимуся їх по одній, поки йдемо, - сказала вона, встаючи. - Так їх буде важче знайти, сподіваюся."

Зум зіа'явся на ноги, чуючи, як у м'язах скрипить і стріляє.

"Сьогодні ми, мабуть, пройдемо більше, - сказала знахурка. - Сонцекрес проминув, і чари вже не такі сильні, тож нам не треба так зважати."

"Чудово", - промимрив Зум, нажаханий перспективою.

Тримаючи слова, Мойра задала ще швидшої ходи денному шляху. Зум намагався не відставати, але йому велося не ліпше, ніж учора. Кількаразово їм довелося спинятися, щоб він відпочив, і Мойрі не сиділося з тривоги.

Час од часу Мойра виймала щось із торбини. Інколи жбурляла річ якнайдалі в ліс, пару разів обережно прикопала, один - заховала складений шмат полотна в трухляве дупло, а раз укинула різьблену деревинку до буркотливого струмка.

Зум бачив, як тяжко їй позбуватися кожної з речей, але мовчав. Йому нічого було сказати.

Ліс прояснів, ніж напередодні. Дерева тут були менші, такі ж кремезні, але вже не суцільною стіною. Раз вони проминули залишки стінки з грубого каменя, що викручувала кудись по хащах.

Вони трималися лісу та ховалися в гущавині під деревами де тільки змога. Інколи доводилось оминати відкриті місця, і на межі такої галявини Мойра раптом завмерла та потягнула повітря носом.

"Чуєш?" - спитала вона.

Зум понюхав. "Підгоріло щось, здається."

"Ходи-но", - сказала Мойра, пробиваючись через підлісок по груди.

Враз вони вискочили на відкрите. Тільки-но вони виплутуватися з ліщини й ожини, аж ураз опинилися на лугу просто на димному згарищі ферми.

Було там щонайменше три будівлі, від яких лишилася руїна. В середньої, певно садиби, були стіни з каменя, що стирчали тепер, закурені, просто неба. Більше всього сажі накоптило над одвірком та з вікон, кілька обвуглених балок перекривали рештки хати. Від ближчої до них великої стодоли, обшитої дошками, осталася хіба зола й вуглини. За хатою була клуня, рублена з колод, від неї лишилася недогоріла стінка.

"Чимсь іще пахне, - знову нюхнув Зум. - Горіле м'ясо, здається".

Але Мойра вже бігла через луг. Зум сторожко скинув оком на чисте синє небо, поправив торбу та рушив за нею.

Коли наздогнав, Мойра стояла між рештками хати та димним пагорбом, що лишився від клуні, роззираючись у боки.

"А як же дракони?" - спитав Зум, дивлячи вгору.

Мойрина порада, що саме зробити з драконами, була неделікатна, непрактична і вкрай-таки незручна.

"Це дракон усе попалив?" - спитав Зум, поки вони оминали залишки хати.

"Навряд чи, - відказала Мойра. - Дракони радше нападуть на худобу в полі, чи свиней у хліву, але рідко щоб спалили цілу ферму. Це було зроблено з землі, як на мене."

"То хто ж тоді?"

"Не важливо хто, Горобець. Головне - що сталося з людьми."

"Я нікого не бачу," - сказав Зум з сумнівом.

"Може вони всі втекли й урятувалися. Але й може хто неподалік лежить поранений і потребує допомоги. Як мені жаль, що поспішила зранку порозкидати спорядження."

"Тут нікого начебто ж нема."

"Тоді шукай уважніше."

Мойра не погукала, а Зум не став того пропонувати. Він і без того почувався, як на долоні.

Поки Мойра обдивлялася біля хати та клуні, Зум поблукав довкола згарища стодоли. Купи золи там були незвично високі, і йому майнуло, що певно там було повно сіна, коли запалало. Він задумався, що стало з тваринами.

Зум перечепився за щось, зирнув униз і побачив руку, до кірочки засмажену в пожежі, а потім вочевидь погризену. Дитячу ручку. Зум роззявив рота закричати, й натомість виблював.

"Що там?" - надбігла Мойра, поки його вивертало. - Що ти знай... Ох." Вона завмерла, як ударена, добачивши, що лежить перед ними.

"Боже милий, - простогнав він, викидаючи останнє зі шлунку. - Боже мій."

"Тролі, - мовила Мойра, лице біле, як крейда, веснянки горіли, мов іскри, на пополотнілих щоках. - Під палили садибу, а з вогню ще скористалися."

"Вони їх з'їли", - видавив Зум.

"Тролі не перебірливі у страві," - відказала Мойра, озираючи димні руїни.

"Гей! Як ти думаєш, чи вони ще десь тут поряд?"

"Можливо," - відповіла Мойра неуважно. - Піля такого обіду тролям не закортить іти далеко."

"Тоді забираймося подалі, поки вони не повернулися на десерт."

"Ні! - крикнула Мойра. Зум здригнувся й повернувши, добачив її очі, повні сліз. - Нікуди ми не підем, поки їх не поховаємо."

"Але ж..."

"Моїй сім'ї того нікому було зробити."

"Чи твої рідні теж... так кінчили?" - спромігся нарешті Зум.

Мойрине лице потемніло. "Не знаю. Ми їх ніколи не знайшли."

"Що сталося?"

""Був літній день, як-от сьогодні, тільки пізніше влітку. Я пішла до лісу збирати ягоди. Нарвала цілий фартушок, аби мама могла зробити варення. Батько, бач, знайшов був дупло, де дикі бджоли складали мед.

В мене зайняло цілий день, поки назбирала ягод. Мало не до вечора. А коли повернулася... їх нікого не було.

Двері в хату стояли розчинені, вершки так і були в маслоробці, але не було ні батьків, ні братика, ні сестер. Я шукала та кричала, гукала та кликала до ночі. Три дні шукала, та й ніколи не знайшла."

"Що ж із ними сталося?"

"Знати не знаю. Але на Заліску бувають гірші речі, ніж впасти на поживу тролям."

Мимоволі Зум обійняв ворожку та пригорнув до себе. Мимоволі вона прихилилася до нього й опустила голову йому на плече. Так стояли вони довгу хвилю, аж Мойра випручалась і відсторонилася.

"Ну ж бо! - мовила гостро. - Знайди чим копати."

Під залишками стіни стояла лопата з обвугленим черенком, та Мойра з Зумом узялися рити могилу там, де колись був город. Перекопаний супісок легко вивертався, але Зум запарився та змок, поки викопав яму, що Мойрі видавалася достатньою.

Поки він рив, Мойра шукала тіла. Десь надибала на стару обсмалену ковдру, що стала за погреб. Зум одвернувся та похилив голову, аби не бачити, що вона навалювала на скатертину, розстелену серед зів'яленої жаром капусти.

З його помочі, вона дотягнула обсмалені рештки та звалила до ями. Важило надивовижу легко, подумалось Зуму.

Вони закидали ковдру глиною якомога швидше. Зум ворочав лопатою, не зважав на болі в руках і спині, та на пухирі, натерті на долонях.

"Це не зупинить вовків чи ще кому відкопати, - мовила Мойра хмурячись на їхню роботу, поки Зум нагортав останні лопати землі на горбик. - Треба було б обкласти камінням, аби їм лежалося мирно."

"Ти хочеш каміння?" - стомлено спитав Зум.

Вона задумалась і схитнула головою. "Нема часу. Лишимо, як є, та понадіємось." Схилила чоло, й зашепотіла. благословення на жалюгідним горбиком свіжої землі. За тим крутнула рвучко та змахнула Зумові йти.

Вони заспішили назад до лісового прихистку. На сей раз Мойрі не надобилося підганяти Зума, він і сам поспішав опинитись якомога далі від жахливої ферми і достоту впевнився, що магія невигадано дійсна, а на них полює люта небезпека.

***

"Як пройшло на раді, Майстре?" - спитала учениця, коли чаклун-велет зайшов до своєї студії.

"Не так вже й лихо, Аріяно, - він поставив патерицю під стіну та попустив зав'язки на леопардовому плащі. - Але дуж добре часом побути від них подалі." Бал-Сімба опустився в крісло, зітхнув і відкинувся на спинку.

Кімната в башті була світла й залита сонцем. Шовковий батік на стінах, вмережаний звірятами, птахами, квітами та безжурними сценами. Широкі вікна обабіч було розкрито навстіж і м'який літній легіт продував покоєм, торкав запони на стінах та ворушив пергаменти на великому столі на середині. Аріяна, ставна струнка жінка з попелястим волоссям, заплетеним у косу, подала йому вина з буфету.

Бал-Сімба вихилив чарку, зітхнув і віддав налити знову.

"Що ж бо, я зробив усе, щоб захистити нашого гостя. Стежники напоготові, і заплутують пошуки, як тільки змоги."

"А як інша справа?" - спитала вона, передаючи другу чарку.

"Рада не має найменшого тями, навіщо Патрій вкинув до нас Горобця, - похитав він великою головою. - Я сподівався, що він довірився кому з Магістрів, але виходить, що ні. Горобець нам - така само загадка, як і для Спілки."

"Чому ж, на ваше, Патрій цього Прикликав?" - спитала Аріяна.

"Наша руда ворожка гадає, що помилково, що патрій намірився Прикликати якого значного чародія, заплутався від нападу та натомість вихопив сього Зума."

"А ваша думка, мосьпане?"

"Знати не знаю. Точно, що Горобець не знається на магії, чи будь-чому, що я міг би знайти. Але ж бо... Я казав тобі, що Патрій не накреслив пентаграму на стрим Прикликаного? Це нагадує, ніби він не чекав, що той захищатиметься чарами."

Аріяна звела брови. "Що значить, або він був певен, що Прикликаний не нападе, або знав, що чарів той не має. Слушно. А що Патрій сказав знахурці?"

"Вочевидь, він був у настрої пророчити. Сказав, що дошукує помочі, ба коли вона спитала якої, він почав в'язати загадки."

"Схоже на Патрія, - погодилась Аріяна. - Він любив свої маленькі несподіванки."

""Ся йому коштувала життя, пані."

Вони замовкли, поки Бал-Сімба допив другу чарку. Аріяна зрушила долити знов, але Бал-Сімба хитнув головою.

"Мосьпане, я не розумію певних точок сеї справи."

"Не ви одна, пані."

"Я маю на увазі ваші дії."

"Тоді питайте." Аріяна була підмайстром у Бал-Сімби не тільки з хисту до магії, але й через, як і в нього, чималі адміністративні здібності. Колись-то вона сидітиме в Північній Раді.

"Чому ви лишили тих двох на Заліску без оборони?"

"Я не міг привести їх сюди Шляхом Чаклуна, тож направив їх до безпечного місця. Чому самих? Бо двоє можуть потайки пройти там, де армія не проб'ється. Ся Мойра не лісник, не єгер, але вирісла на Заліску, та знана, що в неї голова добре тримається на плечах."

"Куди ж ви їх послали?"

"У Щирий Супокій", - сказав Бал-Сімба.

Аріяна гостро зирнула на мапу на стіні. "Мосьпане, це ж у самій глибині Дикої Пущі! Ви їх направили на страшну стежку."

"Але за цих умов найбезпечнішу, - відказав Бал-Сімба. - Спілка шукатиме чародія. Сей Горобець не має волшби ні шага. Спілка чекатиме, що він вивинеться в Столиці, чи принаймні з'явиться в залюднених місцях, натомість вони йтимуть у зворотний бік. Якщо на додачу ми зіб'ємо з тями шукачів Спілки, в нас вийде ще більше їх заплутать."

"Ми знаємо, що Спілка їх дошукується всіма силами, - вона посміхнулася блідо. - Старий Тот-Сет-Ра, певно, добряче скип'ятився, що підняв таку бучу. "

"Коли до нього дійшло, що Патрій виконав Велике Прикликання, він вирішив, що Прикликаний - то певна зброя. Він заклався замати її в руки, - всміхнувся Бал-Сімба. - Цілком логічно, якщо знати, як працює в нього голова."

"А ми на всю змогу йому те псуємо. Мосьпане, чи ж цей Горобець вартий нашого клопоту?"

Бал-Сімба зважив на мить. "Можливо й ні. Але поки Спілка пнеть знайти нашого Горобця, її не стає робити лиха деінде. Вже задля того варто трохи постаратися."

Він задумано погладив орлиний череп. "Крім того, мені здається ми дещо завинили Горобцю - його вирвано з рідного світу та викрадено сюди з наводу одного з Магістрів. Він сам того не хотів і не вибрав."

Світлокоса жінка кивнула на згоду. "Та все одно, вкинути двох беззахисних людей в серце Дикої Пущі..."

"Чи б я мав, на тебе привести їх сюди Шляхом Чаклуна, щоб ми всі загинули, коли Спілка добачить і вдарить?" - сказав гостро Бал-Сімба. Аріяна застигла.

Чародій узяв себе в руки. "Даруйте мені, добра пані. Правду кажете про небезпеки, я й сам непокоюся за наших утікачів, - він важко зітхнув на повні груди. - Я дав їм найліпшу змогу, наскільки мене стало, сподіваймося, що вони нею скористаються."

Вона всміхнулась і поклала йому руку на плече. "Не треба вибачень, мосьпане. Я розумію." У відповідь і він усміхнувсь та накрив її ручку долонею, великою, як ведмежа лапа.

"Так мало вільного вибору, Аріяно. Така нам обмаль залишилась."

"Ми чинимо якомога краще, мосьпане."

Бал-Сімба знову зітхнув. "Еге ж. Хоча би так."

***

Теї ночі Мойра наважилася на багаття , що Зуму було і ласка, і морока. З одного боку це значило тепло та добра страва, але він мусив збирати хмиз, а гілки й цурпалки пообдирали пухирі на руках.

""Що з тобою ще таке стало?" - спитала вона, коли він скривився, кинувши оберемок хмизу коло вогнища, обкладеного каменями.

"Нічо," - буркнув Зум, дуючи на долоні.

Мойра підхопилася та забрала його руки в свої. "Ти поранився, - щиро стурбувалася вона. - Я догляну, як приставлю вечерю."

Коли мішанка з сушеного м'яса, овочів і ячменю забулькала в маленькому спижевому казанку, вона витягла свою торбину та показала Зумові сісти обіч неї коло світла.

"Ти, певно, не звик до роботи," - сказала вона, порпаючись в аптечці.

"За VT220 багато пухирів не натреш," - погодився він.

Погляд її був пустий.

"Це термінал. Така, гм, річ... ет, забудь про це."

Мойра видобула дрібний горщичок та намазала Зумові долоні темною пахучою мастю.

"До ранку руки мають зажити, сказала вона йому, зішкрібаючи мастило з пальця в горщик. - Треба було би зав'язати чимсь, але в мене нема чим прикласти."

"То нехай, - сказав Зум. - Вже й не болить зовсім. Що б то не було, допомогло, як замовила."

"Ні ж бо, то не замовляння, - заперечила Мойра серйозно. - Тільки цілюща мазь. На справжню замовку я би вилікувала тобі долоні враз, але це вже магія, а відтак могло би привернуть увагу." Вона відступила від нього, аби перевірити, чи не дійшла страва.

"Ти чародійка, да?" - спитав він, намагаючися заприязнитися.

Мойра знизала плечима. "Хіба що трохи. Я знахурка."

"Цікаво. А що знахурки роблять?"

"Що я роблю? Ну, трави та прості речі. Трохи лікую. Помалу погодні чари. Намагаюся добачити небезпеку, знайти загублену річ, чи коли худоба заблукала." Вона зняла казанок з вогню та вийняла з торби дві дерев'яні чашки та кістяні ложки.

"Їж-но, - запросила вона. - Ложку ти і в таких руках втримаєш."

Каша в казанку була на вид жахлива, але надивовижу смачна. Гострі овочі та солоне м'ясо добре пасували до ситного ячменю.

"А що, Бал-Сімба - теж знахурка?"

Мойра розсміялася, як золоті дзвіночки. "Ні, Бал-Сімба - один із Магістрів, - лице її спохмурніло. - Певно найсильніший із них, тепер, як Патрій помер." Вона повернулася до вечері.

"Що саме роблять Магістри?" - спитав Зум, намагаючись утримати розмову.

"Вони наші найбільші чародії. Вони навчають інших порядку, допомагають, коли є потреба у великих чарах, досліджують тайни високої волшби та захищають нас од Темної Спілки, - вона зітхнула. - Сими днями здебільшого намагаються захистити од Спілки."

"Чому ж вони нас оце не боронять?"

Мойрі ніби стало прикро. "Як же це не боронять, Горобець. Бал-Сімба лишився позаду, щоб наводить облудні сліди та заплутати поплічників Спілки, що нас вишукують. Усю Північ захищають Стежники Північної Ради, яка відвертає Спілчині спроби навести тут свою волшбу. Навіть тепер-от Стежники відбивають замахи Спілки злапати нас. Нехай ти й не бачиш роботи Магістрів, ніколи не сумнівайся - вони тя боронять, Горобець."

"Пробач."

"І є за що."

Запала незручна мовчанка.

"Скажи, на що схожа магія?" - спитав Зум нарешті.

"Як це, схожа? - не втямила Мойра. - Вона ні на що не схожа. Вона просто єсть. З її цеглинок складається все у Світі. Ми плаваєм у морі магії, як риби в океані."

"І ти можеш змусити її працювати на тебе?"

"Чародій або чарівниця можуть змусити її працювати на себе. Але чаклунів обмаль. Хіба один із сотні має хай дрібку хисту до волшби, ба з тих ще й менше колись-то справді набувають уміння."

Зум стежив, як відблиски грають в її очах і волоссі. "Як же навчаються магії?"

"Знаходять чародія, що погодиться взяти тебе підмайстром. Тоді вчишся та практикуєш якомога більше. Врешті ти або не можеш нічого більше вивчити, або мусиш подорожувати, щоб знайти обізнанішого вчителя."

"Але хіба нема на те шкіл, абощо?"

Мойра хмикнула. "Магія - то ремество, Горобчику. Того зубрячкою не вивчити, як числа чи дні тижня."

"А сама ти як навчилася?"

"У знахура в селі, що мене прийняло після... після того, як я пішла з дому. Він навчив мене, чого зміг. По тому я подалася до Столиці та студіювала там у кількох чародіїв, - вона зітхнула. - В мене не було таланту на щось вище, тож і стала знахоркою в сільці Кривий Чорноключ."

"От а як працюють чари?"

"Спершу треба знати, що робиш, - сказала Мойра. - Тоді мусиш виконати доладні дії з належними казаннями. Якщо все правильно та не накоїв помилок, тоді магія подіє для тебе."

Зум змахнув патичком, яким поштиркував у жар. "Ти маєш на увазі, якщо я змахну чарівною паличкою та мовлю - шось наче - 'баран-баран-буц' - дак і враз..."

Вогняний спис ударив із тліючого патика в саме багаття. Вибухнула куля пекучобілого світла та стовп зловісного жовтогарячого вогню піднісся над верхівками дерев. Зуму одбило дух ударом розпеченої хвилі. За маревом у сліпучому сяйві він дозорив Мойру, що підскочила й війчайдушно махала руками.

Враз стихло. Вогонь знову став мирною ватрою, а прохолодне нічне повітря потекло Зуму в легені та овіяло обгоріле лице. Мойра стояла по той бік багаття - волосся опалено, по плащу тліє, очі горять.

"Атож, - одрізала вона. - Точнісінько маю на увазі."

"Ой, - ледве видавив Зум. - Я ж не хотів..." Щелепа в нього одвисла. "Гей, чекай-но хвилину. Це ж були чари!"

"Це була дурня," - заперечила знахорка, оббиваючи жар на плащі.

"Нє, себто в мене вийшла магія, - палко правив Зум. - Це значить, що я насправді чародій. Бал-Сімба тож помилився." Віг розплився усмішкою та покрутив головою. "Йолки-палки."

"Це значить, що ти насправді ідіот, - одрубала Мойра. - Кожен дурень може чарувать, і забагацько так і роблять."

"Але ж..."

"Чи ти оглух і не чув нічого, що я тобі тільки-но казала? Магія коло нас усюди. Чарувати легко. Дитя мале може чарувать. Якщо ти не дбаєш, то й накличеш випадком, як оце-го."

"Ну дак, якщо так легко..."

"Горобець, що легке, а що корисне. Придатні чари мусять бути керовані. Чи зміг би ти зупинити, що зараз натворив? Звісно ні! Не було б менет з тобою, ти би спалив весь ліс. Ледаче слово, кривий помах і ти випускаєш волшбу на світ, як скаженого собаку."

Вона обірвала мову й роззирнулася, роздивляючись, чи не лишилося розсипаних жарин. "І затям добре, волшби навчитися нелегко. Є сто шляхів, а може й тисяча, зробити те, що ти зараз зчинив - і по більшості вони нікудишні, бо нічим некеровані. Без керунку магія не просто марна, вона страховидно небезпечна."

"Але ж усе одно магія в мене таки вийшла," - сперечався Зум.

Мойра пирхнула. "Один раз - і квас. Дурним випадком. Звідки ти взяв, що в тебе вийшло б знову?"

"Звідки ти взяла, що не вийшло б? - одбився Зум і підняв з землі патик. - Тільки й того - вказав на вогонь і кажеш..."

""Стій, - крикнула Мойра. - Навіть не думай знову."

Зум опустив паличку та глянув на дівчину.

"Горобчику, слухай мене та зважай. Удача, що тобі вийде повторити знову, майже ніяка. Запорука успіху в магії - повторити геть-чисто все без найдрібнішої зміни щоразу, проголошуючи заклинання."

Вона вказала на нього. "Диви на себе. Ти змінив поставу, ти тримаєш каличку під іншим кутом, стоїш лицем на південний захід замість півночі, ти ще й... відмінний у сто крот. Чи зумів би ти вимовити ті слова с тим же притиском? Чи зміг би вивернути зап'ястя точнісінько як попервах? Згадав би так само стиснути лівий кулак?"

"Чи все це важливо?"

"Все це насущне, - одказала Мойра. - І це, й багато більше. Фаза місяця, кут сонця. Година дня чи ночі. Всі входять до чару та на кожне треба зважати.

Що б тобі були не казали, магічний талант не складається з особливого хисту до волшби, якогось дару надприродного. Магічна здібність - здатність керувати тим, що витворюєш. А все те обертається на тому. щоби помічати найдрібнішу частку, що зроблено, та спромогтися повторити се бездоганно."

Це химерно має сенс, зізнався Зум до себе. Як у програмуванні. У мові геть відсутня зайвина та найменша похибка може мати значні наслідки. Згадати б, яку прорву часу я вбив на перевірку кодів, аби знайти випущену крапку з комою на кінці оператора, чи переплутані літери. Так само це значило, що він, швидше за все, незграба в чарах. Він був із тих невдах, що одкривають двері лобом та щоразу забувають, де запаркували машину.

"Чекай-но, все ж таки, - сказав Зум. - Якщо тільки й треба, що міцна пам'ять, чому ж більшість людей не здатні навчитися чарувати?"

Мойра роздратованим рухом змахнула мідяне пасмо з лиця. "Добра пам'ять - найменше в таланті."

"То правда, але вправляючи..."

"Вправи! - пирхнула Мойра. - Помилися в заклятті - і воно може стать твоїм останнім.

Дивись-но, коли безталанні беруться чарувати, станеться одне з трьох. Перший, і найбільш імовірний наслідок - не відбудеться анічогісінько. Виходить щось настільки віддалене від справжнього заклинання, що геть пусте й порожнє. То найсприятливіший результат, бо нічим не шкодить і відохочує зуха."

"Друге, що може стати - заклинання йде наперекосяк, звичайно до згуби, - вона похмуро всміхнулась. - Що не село, в кожному - ліку не скласти бувальщинам про бовдурів, що важили вчинити чари та заплатили за пиху. Деяких селищ нема вже більше через таких дурнів."

"По-третє, чар успішний. Це трапляється, можливо, раз на тисячу. - вона насупила чоло. - Певною мірою найгірше. Се заохочує йолопа спробувати знову, часто в більших обширах."

"То ти, цебто, кажеш, що легко начарувати випадком, але складно - навмисне."

"Радше геть неможливо зробити навмисне, - поправила Мойра. - Без таланту та порядного навчання ти не можеш нічого."

"Але є ще й інший рівень складності навіть за тим, - продовжувала вона. - Чародій мусить не тільки успішно проголошувати заклинання, він чи вона має цілковито розуміти їхні впливи та наслідки." Вона присіла до ватри та розстелила плаща. "Чував ти повість про Засвіжене море?"

Зум похитав головою.

"Слухай тоді та мотай на вус.

Давно колись на дрібнім острівці при березі Південного моря (бо так воно тоді називалося) жив собі селянин на ім'я Ейнріх. Ферма в нього була маленька, але на родючій землі, а якраз за обрієм лежали Східні береги, де мешканці платили добрі гроші за овочі, що росли в його садку. Одного йому бракувало - води поливати дерева, бо дощить там нерівно, а на острові було тільки одненьке джерельце.

Траплялися роки, коли дощів майже не було, то й не родили в нього груші з яблуками. Траплялися роки, що не було іх зовсім, тож Ейнріх день у день гнув горба, тягаючи цебрами воду, щоб дерева його не загинули.

Довкруж нього вода була усюди, але прісної не вистачало напоїти його садок. Щодня дивися він на безмежні морські простори, що пролягали вусібіч, і кляв щодня свою нестачу.

Цей-от Ейнріх - хай поб'є його лиха година! - трохи мав хисту до волшби. Він вазькався в ній, бачиш-но, та якось пережив свою порпанку. З того він набрався знання та дурної пихи за свої здібності.

Отож Ейнріх здумав, як добутися більше води. Він зляпав і скинув чар, що перетворить воду довкруж острова на питну.

Він збудував демона, зв'язав того міцно, та наказав йому довкола острівця зробити воду свіжою."

"Хвилинку, - втрутився Зум. - Що ти маєш на увазі, він 'збудував' демона?"

"Демони суть вияви та прояви заклинань, а не природні істоти, як вважають невігласи, - сказала Мойра. - Вони - витвори чародіїв, людей чи нелюді, хоча й можуть надовго пережити своїх творців.

Тож далі. Вчинивши так, Ейнріх повівся як безглуздий очайдух. Великі закляття діють проти великих сил, тож коли їх не складено доладно, сили б'ють навзаєм. Ейнріху не пощастило померти від виявів своєї халтури. Хату його розгромило вщент і нині на острівці лишається величезне чорне згарище, але сам він вижив і вода довкіл острова перетворилася на свіжу.

Все літо з ранку до ночі він працював у своїх садках, поки овочі росли та зріли на гілках. З достатком води овочі вдалися найбільші й найсоковитіші, які тільки доводилося бачити в житті. Тож коли настав час, він зібрав урожай, наклав у човен, скільки вивезе, та рушив собі базарювати на східні береги моря.

Йому здалося дивним, що ніде не видно сужих суден, бо зазвичай у надбережних водах гурмами плавали рибалки, а купці везли розкоші зі сходу. Плив-плив Ейнріх, та не стрічав нічого на хвилях, хіба що здохлу рибину.

Коли завидніла земля, він зовсім затривожився. Бо ж замість похилих зелених пагорбів Східного краю постали скелі сяйної білини. Підпливши ближче, він зрозумів, що знайомі гори стали білим-білісінькі, так білі, що од відблисків він ледве не засліп.

Він шукав знайому гавань, та не знаходив. Все поховало білим пилом, неначе піщані дюни-велетні поглинули землю.

Не аромати квітів і духм'яних зел доносив вітер з берега, ба сморід гниючої риби. По всьому берегу валом лежали мерві морські тварини. Там і сям зголоднілі чайки жадібно рвали псуту плоть.

Накінець Ейнріх знайшов затоку та причалив. Вийшовши з човна, він ступив на берег із солі.

Ейнріх приставив демона до роботи, але не обмежив тої. Усе Південне море перетворилося на прісну воду. Риба морська не могла в ній вижити й загибла.

Ще гірше, Ейнріх не вказав демону, куди дівати вилучену сіль.Він просто вивалював її найближче на берег. За кілька днів величніші та найпрекрасні міста Світу потонули під валами та хвилями солі. Жителі їх загинули чи були приречені блукати по світу бездомними банітами - живі свідки могуття зловжитої магії.

До сього дня демон сидить в Освіженому морі, одсіває сіль з води та звалює на землю. Східні береги й досі - соляна пустеля, а вода - й досі прісна.

"Що сталося з Ейнріхом?" - спитав Зум, нажаханий.

Мойра похмуро всміхнулась. "Йому влаштовано доладну покару. Якщо тебе занесе на той проклятий берег, коли шукати досить довго, то надибаєш Ейнріха. Вічно голодній, вічно спраглий, завжди за тяжкою роботою, намагається лопатою навернути достатньо солі до моря, аби воно засолилося знову."

"Хух," - видихнув Зум.

"Річ про те, Горобець, що з волшбою не варто легковажити. Навіть удатні чари можуть принести руїну на гребені, а невдалі горою переважають успішні."

"Чи міг би я зчинити щось таке, випадково?"

"Навряд чи, - хмикнула Мойра. - В тебе нема таланту до магії, нема й виучки. Міг би запросто вкоротити собі віку чи спалити ліс, але в тебе немає здібності творити великі чари.

Найнебезпечніші чаклуни - недоучки. Або ті, кого все ще навчають, або ті, хто про себе багато пнуться. Зло ними творене часто переживає самих. Вони, та ще, звичайно,Спілка."

"Що таке ця Спілка, взагалі кажучи? Зграя чорних чаклунів?"

Мойра нахмурилася. "Вони - темна ліга. Деякі чорношкірі, то правда. Але так само - й Бал-Сімба та багато інших з Півночі."

"Ні, я маю на увазі чародіїв, що практикують чорну магію. Ти розумієш, лихі закляття та тому подібне."

"Лихі чари почасти залежать від наміру, а почасти від зневаги до наслідків, - сказала Мойра. - Заклинання можуть допомагати чи шкодити, але самі по собі вони не добрі й не злі."

"Навіть смертельний чар?"

"Якщо вжитий на захист, ні. Такі закляття небезпечні, їх ліпше уникати, але вони не лихі."

"Нехай так, що тоді відріжняє вас од цієї Спілки?"

Мойра мить помовчала. "Відповідальність, - відповіла нарешті задумливо. - Волшба не лиха по собі, але має нахил зачіпати багато речей одразу. Часто невтямлені чи небажані прояви закляття завдають шкоди. Як-от Ейнріхів спосіб дістати воду для своїх садків."

"Ми це кличемо побічними ефектами, - сказав Зум. - Вони і в програмуванні стають поперек горла."

"Як би там не було, ретельний чародій завжди ся має питати, чи ціль варта наслідків. Усіх наслідків. Ті, що йдуть за Північною Радою, намагаються чинити магію в гармонії зі Світом. Спілчан те не обходить."

Мойра ворухнулась і блиски ватри сяйнули в густомідяніх кучерях.

"Снага - то легкий виграш для волхва, Горобець - якщо виживеш і не дуже перебірливий щодо наслідків. Тим, що навертаються до Спілки, за змогу вищого нема. Вони чаклують проти Світу, та снують сіті й гризуться проміж собою, аби тої набути."

Зум кивнув. "Знав я таких хакерів. Їм усе'дно, що загидять, аби дістати, що хочеться."

"Так воно, може, в усіх світах, - зітхнула Мойра. - Завжди є такі, в кого талант і примха не стримані турботою про інших. Безталанні в магії йдуть у злодії, грабіжники й махлярі. Здібні радше мандрують на південь та приєднуються до Темної Спілки."

"Навіщо йти на південь. Чому б не лишитись і тут баламутити?"

"З двох причин. По-перше, Рада не попустить їх в обжитих землях. По-друге, вони так само мають одбути учнівство, скільки б хисту вони не мали." Вона всміхнулась кутиками уст. "Мірила на підмастра жорсткі, а багато випробувань складено саме щоби таких виявити.

Перепливши на той бік Освіженого моря, вони вже за межами, досяжними Раді. Вони вільні чухрати які заманеться чари, і по тому краю видно вислід. Увесь Південний берег палає горами вогню, а під ногами безугавно дрижить од спілчанської волшби. Земля там така понищена й проклята, що ніхто не виживе без чарів. Сам Світ складає заплату за похоті Спілки."

"Нащо ж терпіти їх узагалі? Коли в нас виникає така морока, ми вибиваємо баламутів геть із системи. Чи здаємо їх поліції - ум, власті."

"Легше вам ведеться, ніж у нас, Горобчику, - сказала Мойра сумно. - Хіба ж одставиш чаклуна від чарів, отож ми й не можемо їх "вибити з системи". Стосовно власті, що ж, Рада істує почасти щоб приборкувати Спілку, але це непросто.

Окремо взяті спілчани - могутні чародії. Тот-Сет-Ра, їх нинішній ватажок, - Мойра повела рукою на відворіт, - найсильніший чаклун у Світі."

"Коли він такий моцний, чому не захопить вашу Північ?"

"Тому що Спілка містить зерня своїє загибелі, - мовила Мойра. - Аби подолати Північ, вона мусила би діяти у повній згоді. На се вони не можуть пристати через колотнечі між собою. Магістри більш обмежені рамцями, ніж чаклуни Спілки, а відтак можливо й слабші по одному. Але вони охоче працюють разом і можуть розбити будь-які потуги Спілки."

"Спілка - як Фенікс, що ся поновлює згоряючи. Коли її роздирають чвари, та багато важать на Темний трон, ми на Півночі зазнаємо миру. Коли з'являється сильний ватажок та підгортає під себе більшість південних чаклунів, Спілка шарпає Північ і дикі чари котять по землі, Мойра зітхнула. - Одвіку так було. А нині настали часи, коли Спілка - єдина, як ніколи досі."

"Тот-Сет-Ра, - знову знак на відворіт, - могутній чародій, підступний у чарах та обізнаний у тайнощах. Біда наша й горе, що він має в розпорядженні надзвичай потужні знаряддя."

"Не дуже безпечно, як мені здається," - сказав Зум співчутливо.

"В житті безпеки небагато, - відповіла Мойра. - Але ми примудряємось." Вона встала та перейшла на той бік ватри.

"А тепер давай-но спатоньки, Горобчику. Сонце встає рано, а нам попереду ще йти та йти."

Глава третя

Хранитель джерела

Землі змінилися. Долини стіснилися, поставали байраками, але дерева стовбичили так само високі, а листя затуляло сонце, як і в рівнішому краю, що лишився позаду.

Зуму було тривожно, ліс ніби наступав на нього зусібіч, але після того лужкайому не були до вподоби й відкриті місця.

Тепер вони йшли ярами, але Він не був певен, що від того стало краще. Мойра, здавалося, ще дужче хвилюється. Вони йшли так само швидко, але вона частіше спинялася, пильно дослухаючись. Казала зрідка й тільки пошепки, та яро зиркала на Зума щоразу, як гілка трісне в того під ногою.

Нарешті вони вибралися на пологий пагорок, а за ним унизу - яруга ще вужча та глибша за решту. Зелене тло верхівок рвала смуга, з чого Зум добачив чи джерело, чи дорогу , що пролягла яром по долині.

Мойра схилила свою чарівливу голівку так близько до Зума, що він міг би порахувати веснянки на щоці та вдихав аромат її волосся.

"Лісовий Шлях, - шепнула Мойра та кивнула на смужку. - Мусимо йти за нею."

"Я думав, нам треба ховатися," - пошепки посумнівався Зум.

"Я кажу підемо за шляхом, а не по ньому. Якщо триматимося лісу, все буде добре, - вона взяла його зап'ястя та міцно стисла. - Але щоб анічичирк. Це місце як труба в комині, якщо тільки Спілка втямить, що ми йдемо в Дику Пущу, тут вони й наставлять пастки."

Долі-поволі вони спускалися з пагорба поки натрапили на звірину стежку, яка йшла попід схилом і рушили за нею. Схил поступово ставав урвищем. Хоча й не було видно, Зумові здавалося, що яруга звужується до нори.

"Псст, - Мойра смикнула Зума за рукав. - Голоси. Ховайсь." Вона зирнула вправо-вліво та, Зуму на подив, подерлася по кручі. Вони п'ялися, як налякані вивірки, поки не опинились ледве не на тридцять футів над стежкою і впали долілиць. Між ними та стежкою була хіба тонка запона кущів.

На стежці з'явилися двоє, вбрані в грубе домоткане шитво. Вищий був худорлявий, на скронях залисини, з жирними рідкими патлами та личком вузьким і гострим, як у пацюка. Нижчий теж білявий, але огрядніший, молодший і лахматий. Перший вправно помахував шаблиськом, схожим на мачете. У другого за поясом був великий ніж чи короткий мечик без піхов. Вони наблизились, і Зум затамував дух.

"Чого ми здуру тут шукаємо, сказав би хто?" - мовив молодший.

"Золота, хлопче. Два мішки злата швендяють десь поряд у людській шкурі, - старший на ходу зрубав ялинову гілку скупим змахом шаблі. - Є тут мужик і баба, що начебто тікають у Дику Пущу, а ще є ті, хто за них грошвою нас засиплють."

Не дивись, замолився Зум, тільки вгору не глянь!

"Які вони з лиця?" - спитав молодший, як оба-два проминули місцину, де заклякли Зум і Мойра.

"Чужі з лиця, а чужих на Проваллі злапати зпроста."

Молодший питався далі, але вони завернули за стежкою, та гуща й відстань заглушили мову.

Зум і Мойра перезирнулись.

"Не тре питать, кого вони шукають, еге ж?" - шепнув Зум.

Мойра приклала пальця до вуст і дала знак принишкнуть. Він утямив, що ті двоє могли передувати більшій юрбі та закрив рота.

Довгенько вони лежали, поки Мойра махнула йому зрушати. Вони скотилися зі свого сідала й кинулися вниз по схилу навпростець через поплутаний підлісок і густий чагарник. Нехай шумно й нешвидко, але, здавалося, в безпечних хащах.

Нарешті Мойра спинилася під великим кущиськом чогось густого й листатого.

"Оті-го теж були від Спілки?" - спитав Зум пошептом.

Мойра хитнула головою. "Не та шатія. В них один отець - гаманець. То грабіжники, що чигають на Лісовому Шляху. Сливе Спілка обіцяла за нас багату нагороду й це їх сюди накликало."

"Що ж нам тепер робить?"

"Мусимо йти далі. Тяжко стане, як досягнемо Лісових Воріт. Се прохід ледве ширший за сам Лісовий Шлях. На нім кінчається Залісок і настає Дика Пуща, його вже точно завартують."

"Може якось боком оминемо?"

Мойра твердо похитала головою. "Нема путі, як тільки крізь Ворота."

"Як же ж ми проскочимо?"

Вона всміхнулася похмуро. "Бочком та навшпиньки, Горобець, як по крашанках. Ступай тепер нишком, і без балачок! Оті двоє до лісу не звичні, але серед злодіїв є й справжні мисливці."

Тепер вони просувалися ледве-ледве. Зум і собі почав роззиратися на всі боки - після здибанки з грабіжниками кожні дерево й кущик загрожували враз вивергнути бандитів зі схованки, поки ліс просто зловісно ожив. Писне птах - од жаху зашпори, майне білка - серце мре.

Нарешті Мойра спинилась і вказала на щось. Зум простежив за пальцем та уздрів Лісові Ворота.

Попереду яруга стискалась в ущелину. На долині місця вистачало тільки для дороги та струмка, що жебонів по каменях. Сірі скелі стриміли далі футів на сто, і тільки за тим каньйон розступався та дерева з'являлись на схилі, що виганявся ген на височінь.

І ворота вартували. Зум помітив чотирьох на дорозі, ще один мирно сидів на кручі. З їхнього виду не лишалося сумніву - це не всі, є ще глибше по гирлу чи десь за деревами.

"Гадаю, чарами нам не пробитися?" - шепнув Зум.

Мойра оглянула сторожу та закусила губу. "Се пастка. Вийшли на видноту, щоб ми й спробували. Точно кажу - чаклуни у схованці того й чекають."

"Що ж тоді?"

"Прослизнемо між ними. Сподіваюся, їх не так густо попід стінами. Ша тепер."

На гірському схилі вони були вище за стіни ущелини, добрі футів двіста над місцем, де починались дерева. Якщо більшість злодіїв скупчилась на дорозі, а по верхах - не забагато вартових, та ще й бандити не дуже пильнують, в них могло вийти непомітно пробратися покрадьки по кручі.

Еге ж, а якби жабі крильця, вона би дупою по землі не плескала на кожному кроці, кисло подумав Зум.

Обережненько вони посунули вперед. Незважаючи, що круті, схили густо позаростали підліском і кущами. Здебільшого вони добачали хіба на кілька ярдів в усі боки. Зум утупився під ноги, переступаючи якомога обачніше. Шарудне листям - і шум гримає громом у вухах і відлунює в стінах каньйона. Кожні кілька кроків вони завмирали на довгу хвилю й прислухалися.

Їм нібито щастило. На кручу від дороги було важко п'ястися, і мало кому з бандитів хотілося мороки. Ті, що таки піднялися, радше дивилися вниз на шлях, ніж спостерігали за схилом. Скрадаючись у цілковтім зосередженні, Зум і Мойра проминали сторожів, інколи так близенько, що бачили тих між деревами.

Гора покрутішала, ґрунт став більш каменистий, дерева рідше, а чагарник густіше. Їх змушувало все ближче й ближче до краю скелі. Під ними внизу було видно: вузенька, як голка, ущелина різко звертає, а далі за поворотом земля знову виходить на простори.

Нарешті, на самому вістрі голки, зарості звужувалися до тонкої бинди. А в її найвужчій місцині, на камені сидів чоловік.

Сидів він вільно, зціпивши руки на коліні, і гойдав другою ногою над прірвою. Як і його товариші, наглядав за байраком. Вочевидь, останнє, чого він чекав - знайти свою здобич на кручі. Праве око закривала шкіряна латка - око з боку Зума та Мойри.

Але проминуть його можна хіба тільки за крок-два. В кіно якраз тепер вони збивають вартового, подумав Зум. Тільки це було не кіно, а Зум - не боєць-десантник. Чолов'яга був принаймні на голову вищий за нього і ще й добрячий качок. При собі мав здоровий палаш, а в них - тільки й зброї, що Мойрин ножик. Зумові ніяк не кортіло клеїти Брюса Лі.

Мойра була явно згодна. Зігнувшися низенько, вона поповзла вперед, лишаючи якомога більше кущів між собою та чоловіком на камені. Згорбатившись у три погибелі, Зум рушив за нею.

Мойра була майже в сторожа за спиною, як Зум наступив на вільний крем'ях.

Камінь порснув і заторохкотів униз по кручі, за ним погуркотіло ще кілька. Сторож крутнувся й уздрів Мойру за кущем хіба в шести футах од себе.

"Гей!" - крикнув він і скочив на ноги, налапуючи меча. Мойра здригнулась і наготувалася тікать.

Піднявся й Зум. Злодій зробив крок до Мойри - і він заскочив того буквально зосліпу та що є сили штурхонув геть од коханої до урвища.

Сторож зойкнув, захитався на краєчку й зірвався шкереберть, горлаючи всю дорогу донизу.

Пролунало голосне плюхи-плюсь, крик враз змовк, а за мить байрак задзвенів матюками, як мідне калатало. Зум зирнув униз: на зламі ущелини потік розпливсь озерцем, а впалий пірнав, метлюхаючи ногами в воді, та волав на все горло.

Йому гукнули, регочучи.

"Дев'яте пекло, та мене штовхнули! Вони зверху, кажу, лови їх!"

Знову регіт.

"Та щоб ти здох, свинота, я не п'яний! Там нагорі хтось є й вони тікають."

"Хрін би з ним, гляньте на ту гору, хлопці, - пролунав хрипкий, владніший голос. - Хтозна, може там хтось і є."

Зум і Мойра метнулись між деревами й помчали на всі лопатки та те попускали, аж поки не проскочили Ворота й опинилися знов у вільних лісових хащах.

Не було чутно, аби гнались навздогін, але про всяк випадок за Мойриним наводом вони кілька разів перетнули струмок та двічі здвоїли сліди. Вона все мовчала та зацитькувала Зума, коли той хотів мовить.

Коли Мойра втішилась, сонце хилилося до обрію. Вона спинилася в задумі - і враз крутнула й рушила мало не туди, звідки були прийшли. Нарешті вона надибала шлях, схожий на осілу дорогу, й повела Зума тудою.

Зелене шатро гілок покривало дорогу, густо всипану опалим листям, але на ній не росло ні травинки. Подекуди виднівся брук - плити сіро-синього мармуру різані квадратами та щільно припасовані. Інколи на узбіччі стирчав камінь, карбований рунами.

Що б се не було, але ніяк не Лісова Дорога. Заширока й задобре викладена. Крім того, віяло від неї чимсь - нетутешнім - і Зуму від того якось недобре чулося.

Вони піднялися на гребінь пагорба та внизу відкрилися руїни. Витончені рифлені колони та вишукані арки витикалися з гущавини. Зум помітив залишки стіни з того ж сіросинього мармуру, що обнесла місцину.

Руїни були превеликі, добачив Зум, як вони рушили дорогою вниз. Мур охопив кількасот акрів. Тяжко було втямити, яким була забудова, але Зуму здалося, що дужий просторий палац стояв був, оточений розлогими садами.

Мойра звернула з дороги, коли вони наблизилися до залишків колись-то певно головних воріт, і дошукувала, поки не знайшла провалину в мурі й, не кажучи Зуму ні словечка, перебралася через бите каміння та всередину.

Вона повела їх углиб руїн, оминаючи висохлі водограї, вивершені статуями, поритими невпізнавано від сонця вітру й дощу, ретельно вивершених галерей і вимощених двориків, вочевидь і колись відкритих. Нарешті вона знайшла місцину, що їй ніби пасувала.

"Заночуємо тут."

"Що це за місце взагалі?" - спитав Зум, озираючи обламані арки. Стовпи були зависокі й затонкі, арки надто вигострені. Як і все в румовищі, були вони прекрасні і тривожні.

"Замок, - пояснила Мойра й опустила торбу на землю. - Кажуть, він колись належав чародію."

"Здавалося, ми мусили б оминати волшбу."

"Мене не затягнуло сюди на гостину, - ущипливо сказала рудоволоса відунка. - Я сподівалася до ночі давно лишити позаду цю частину Пущі, але ми задовго втратили, граючи в хованки. Тут усе ще є рештки старих оборончих заклять, а від них і трохи захисту. Коли на те немає твого схвалення, мені вельми прикро."

"Гей, я зовсім не мав на..."

"Ет, мовчи вже," - огризнулась Мойра і Зум сконфужено затих.

Западали сутінки та Мойра відправила Зума збирати хмиз. Він повернувся з добрячим оберемком, що вона прийняла мовчки й без подяки, та заходилася розкладати багаття. Зум стояв коло неї.

"Ну годі, - мовив він похмуро. - Давай уже все відверто."

"Чого давай?" - вона зирнула вгору, як зажеврів вогник.

"Що там тебе гризе. Ти визвірилась на мене з самих воріт, і я хочу знати чому."

"Визвірилась? Це я б то? З якого це дива? Через твою хамулу ми ледве голови не позбулись, але то ще не привід сердитися."

"А то, нога послизнулась. Пробач мені вже, згода? А якщо до тебе не дійшло, я, між іншим, твого качана там урятував."

"І від того все гладко?"

"Та вже до холери краще."

"Горобець, зцілити хворобу - не вибілка, щоб її навести. Коли б ти не пацав ногами куди-не-годи, не тра було би козиритися.

Бал-Сімба накинув, аби-м рятувала твою нікудишню шкуру. Се й так доста непевно, якби ти навіть був дорослий. Так тобі на додачу мале щеня розуму позичатиме, а відтак усе стає стокротно гірше. Коли я ще мушу по-твоєму розсипатись од удячності, то, знову, вибачай мені красно!"

"Ну все, приїхали!" - гукнув Зум і схопив свою торбу.

"Куди це ти налаштувався?" - зажадала Мойра.

"На кудикіну гору. Я тобі поперек горла став? Файно! Я й сам собі дорогу знайду."

"Дурний та ще й казиться. Ти на-сам і дня не виживеш."

"Може й ні, - гірко сказав Зум, - але краще, ніж од тебе терпіти. Пані, остогидли мені і ви самі, і те, що носом тичете. Годі мені."

"І куди ж тя понесе проти ночі?"

"А фіолетово. Знайду собі місце." Він крутнувся й почвалав.

"Горобець! Зум..." - Мойра опустила руку. "Дурій далі,скуби чуба коло дуба!" - гукнула вона навздогін. "Кому дуже, а нам байдуже," - мурмотала вона, вмощуючись на колоді при багатті. Прибіжить, як миленький, тільки-но відпирхається, вирішила вона. А тим часом за мурами йому буде цілком безпечно.Ох, Бал-Сімбо, ну й наварив же ти мені роботи!

При світлі місяця, що випливав угору, Зум пробивався через чагарі та лози, що затопили зруйновані дворики та здичавілі садки.

Сучка! - кипiв він. - Пихата, вередлива паскудна курва! Я цього ідіотизму не хотiв і, як хрін стій, ніяк її не напрошував. Вона мене поливала з того самого, як ми стрілись. Ну так пішло воно до дідька, Пані. І сама ти пішла під три чорти!

Він плуганив, перечіпляючись об мармурові зламки, не зважаючи на гілляччя, що його шмагало. Знайде місце прихилити голову, а вранці помізкує, що робити. Вночі, певно, краще не виходити за мури, вирішив він. Та руда сучка, мабуть, була права щодо захисних заклять, а йому й буз того вже магія рубець переїла.

У глибині парку хтось грав на флейті. У тихім журливім голосі плакала туга споконвічна й печаль за незбутними мріями.

Йдучи за місячним світлом, Зум вибрався з чагарників на доріжку, вимощену потрісканими плитами, та рушив на звук.

Він вийшов до ставка, зарослого комишем і лататтям. Обіч лежали уламки мармурової лави. На темній скелі, навислій над водою, сидів сопілкар, у грубих штанях, довге волосся розсипалося по плечах. Зум слухав, поки пісня не скінчилась.

"Яка краса," - вирвалось у Зума в запалій тиші.

"Чи тобі сподобалося, смертний?" - спитав музика. Він повернувсь, і Зум утямив, що помилився.

Той був з людину зростом і статурою, але й по тому. Лице геть нелюдське - широкий плаский ніс та величезні очі без зіниць. Волосся насправді - грива, починалася низько на лобі та вилася назад за плечі. Великі гострі вуха стирчали з гриви по боках.. Штані дійсно - хутро, шерсть, що вкривала тіло від пояса вниз до ніг, викінчених крихітними копитцями.

"Ам-м, мда, сподобалось," - спромігся Зум, ошелешений проявою.

"Ох, не лякайся, смертний. Я не можу тобі зашкодить." Мене примежовано до сього джерела."

"Ти граєш просто надзвичайно."

"Це пісня жадоби серця," - відповів той.

Довкола ставка жаби кумкали й розливали рулади все голосніше. Їх тут, певно, тисячі, майнуло Зуму, але він не добачав жодної в місячнім сяйві.

"Коли Алі Суліман порядкував тут... чи знав ти Алі Сулімана? - спитала істота. - Ні? Давно, боюся, то було до твого часу. Цілком шляхетний пан і пречудовий чародій. Таке втішне чуття гумору. По правді, за Алі Сулімана сі місця були відмінні. Палац весь сяяв огнями, у залах повно гостей. Алі Суліман часто приводив своїх - осібних - гостей до сього жерела послухати мою гру та зі мною перемовитися."

Істота шумно зітхнула й похитала кошлатою головою. "Все це минулося, на жаль. Смертні майже сюди не заходять, а ледве хто чує мою музику."

"Мені справді жаль," - сказав Зум неуважно.

Той змахнув флейтою.

"Музика не важлива. Тільки жага, яку вона в собі ясує, має значення.Туга та спрага у смертному серці." Він звів на Зума молочно лискучі очі. "Я можу справдити се жадання, - зрік він конче певно. - Я можу дать тобі те, що хочеш над усе. У цьому суть."

У Зума мороз пішов за шкурою. Істота була така владно переконлива, що він і на мить не вагався, що зможе, як каже. Хоча десь-якось йому й чулося, що не варто би тут товктись і дослухатися, але ж обіцянка його тримала.

"Жадоба твого серця, смертний, - наспівно правив той. - До чого воно прагне над усе." Жаби закумкали ще голосніше.

Зум облизав посохлі губи. "Звідки мені знати, що ти здатен?" - спитав він.

"На те вони й чари, - сипнула сміхом істота, очі без зіниць як опали в місячному сяйві. - На те й чари."

"До чого ж тоді прагне моє серце?"

"До жінки, звісно, смертний. Жінки, що неподалік од сього місця."

"І що ти хочеш навзаєм?"

"У гру зіграти тільки, смертний. Мені стає усе самотніше, а якось же треба збувати час."

"Яку саме гру?"

"В будь-яку на твій вибір. Як хочеш, біжимо навзаводи, чи, може, хто кого поборе?"

Жодне Зуму не правило за слушне. Волохаті ноги грали м'язами, а біцепси в істоти були широкі та бугристі.

"Нє, ніякої фізкультури."

"Тоді щось магічне?" Той повів рукою й зірочки сипонули слідом у нічному повітрі.

"Я - цюво - не практикую волшбу," - промимрив Зум.

Той вишкірився од вуха до вуха. "Жаль. Щиро жаль. Ну тоді ж бо, як щодо гри мудрованої? Герць у розумець? Гра в загадки? Так, саме в загадки."

Як і багато програмістів, Зум украй пишався здібністю розв'язувати найкарколомніші задачі. Він твердо вірив, що будь-яку загадку можна вирішити суміщенням логіки та ретельного спостереження. Крім того, вдаючись до таблиці істинності значень можливо сконструювати по правді розтрикелебердянську головоломку, а Зум мав чималий досвід із таблицями істинності.

Зум провів язиком по губах і відчув на смак, мов лизнув залізо. Невидимі жаби зарохкотіли на повну.

"Нехай же. Зіграю я з тобою в загадки. Хто почне?"

Істота на скелі гигикнула, моторошно й булькотливо. "Ой же, у грі лише одна загадка, смертний. Тож-от я питатиму."

"Ага." Взагалі-то в це інакше гралося, наскільки Зум пам'ятав, але він уже зголосився. "То питай."

Твар на камені видула тонку примхливу фразу з флейти та заспівала:

"Чорна як ніч, біла як сніг

Червона як кров, що тече із смертельної рани

Дорогоцінна як злато

Безцінна як сміття

Холодніша за холод

Набута без утрати

Вища і глибша і ширша над усе

Завжди при кінчиках пальців, зникла без повороту

Хто я така?"

Жаб'ячий хор враз змовк. Зум ламав голову аби видобути хоч би одне, що пасувало. Дорогоцінна як злато, безцінна як сміття... Щось таке, що має цінність тільки для одної особи? Набута без утрати? Мозок його крутив тісні курдупелі, намагаючись уявити, що підійшло.

"Повідай, смертний, - нахилилася твар, у жовтих очиськах її засяяв несвітський огень. - Твоє слово - чи твою душу."

"Хвилиночку, - пробелькотів Зум. - Не підганяй зайве, згода?"

"Немає в тебе ні хвилини, смертний, ні секунди." Тварюка простягнула ручиська до Зума, розчепіривши пальці, як пазурі. "Кажи - або ти мій, смертний. Нині й довіку!"

Жах навалився Зуму каменем на груди. Рота заповнив смак іржі, уста обсохли. Під владним поглядом він уріс у землю, наче кущ корінням. Він тремтів лише, а твар скрадалася все ближче дрібними кроками, копитцями постукуючи по плитах.

"Не руш! - продзвенів голос Мойри. - Тобі до нього не взнаки."

Тиск одліг, і з тяжким схлипом Зум упав долі. Повернув лице й добачив знахорку, що стала за ним.

"Але він зголосився, - завила твар, стрибаючи на камені. - По власній вільній волі вклав угоду!"

"Угода трухла. На ньому приворотний чар і в цьому він не вільний."

Зум тільки глипав.

"Він уклав угоду. Угода в силі!"

"Дурисвіт і махляр! Не може бути в тім угоди і тобі се знано. Геть звідсіля! Дошукуй іншу здобич."

Мойра розкинула руки та плащ її розкрився наче крила в місячному сяйві. З жахливим вереском тварюка крутнулася й пірнула до ставка. Жаби затнулись ураз і брижі безгучно зійшлися.

"Смертні, смертні, стопрокляті смертні, - стиха долинув булькотливий голос прояви із джерельного дна. - Приречені та мручі. Настане день - і в Світі вас не буде. Заникнете, яко роса на траві. Приречені та мручі смертні."

Зум чув слова, ба не дивився. Він зібгався під плащем і вчепився пальцями в землю, ніби його от-от потягнуть у безоднє жерело.

"Ет іще, ставай-бо вже, - гнівно кинула Мойра. - Заник уже, й тобі поки що доста безпечно."

"Що на Світі білому навело тебе зголоситися грати в загадки з тим поріддям? - допитувалась вона, поки Зум спинався на ноги. - Хіба ж ти не знаєш, що вигри нізащо не буде?"

"Він обіцяв мені, чого прагне серце, - промимрив Зум. - Сказав, того добуде чарами."

"Чарами добуде! - перекривила Мойра. - Йолопе ти пришелепкуватий, хіба тобі мало було, аби вже триматись од волшби подалі? Мало хіба того, що лишила напризволяще всіх, кому потрібна, та кинулася в нерозбери-куди гайда, ще й за тобою, як за немовлям, наглядай."

"Пробач," - сказав Зум.

"Вибачанки тя не врятували би, коли б я запізнилась хоч на мить. Тюхтій недорікий!"

"Ти ж сама казала, що це місце безпечне," - похмуро одбивався Зум.

"Ні, бовдур! Я казала загорожі віднадять більшість із тих, хто зназовні. Вони ніц не вчинять тим, хто вже всередині." Вона спинилася, набрала повітря та зітхнула тяжко.

"Слухай мене уважно. Нема в Дикій пуші безпечного місця. Чи ти допетрав нарешті? Нема такого місця! Не можеш ти пусто шолопати й на мить, а якщо уздрів чи почув чи унюхав, що нехай здається волшбою, тікай! Біжи стрімголов! Не глипай, не човпай, не стирчи там - ноги в руки й гатала, та мені кажи зразу."

"Я спробую," - промимрив Зум.

"Пробало доробало, зважай но ліпше, якщо хочеш дожити до кінця дороги. Ходи-но вже зі мнов." - вона крутнулась і пішла, а Зум почвалав за нею.

Мойра кипіла всю дорогу до багаття. Вона лютувала з Зума та, знехіть визнавши, через те, що попустила йому піти геть. Сімба наказав їй доправити його безпечного місця, а вона мало не стратила, бо ж дозволила неприязні вплинути на присуд.

Він таки завзятий, знехотя визнала вона, хай навіть волочиться, як щеня побите. Приворот чи не приворот, але він таки пішов би геть насам-один. Мойра сього не могла дозволити. Мушу ся тримати з ним чемненько. Думка ся нітрохи не покращила їй настрій.

Вони повечеряли в натужній мовчанці. Страва нічим не полегшила й не присмачила. Млинці були перепалені, а м'ясо ледве не сире з одного боку, бо недоперевернене. Повечеряли поспіхом та почали стелитися ще до того, як Зум набрався духу спитати про те, що гризло його відтоді, як отямився.

"Мойро, що ти мала на увазі, коли сказала за на мені приворіт?" - нарешті спромігся він.

Ворожку се, видно, зачепило й стурбувало. "Патрій наклав був на тебе приворотне закляття."

"Тобто приворотне закляття?" - спитав Зум безтямно.

"Чар, щоб тя мусить мене кохати," - сказала вона гостро.

"Але мені на те не треба чару, - заперечив Зум. - Я й без того."

"І як же по-твоєму діє приворотний чар?" - відрубала Мойра.

"Але ж..."

"Ох, та дай мені спокій та спи вже!" Вона замахнулась у плащ і пріч одвернулась од нього.