Війна

Будь-які збіги з реальним життям випадкові.

Вже понад сто днів триває війна. Сьогодні, 25 травня, ми вперше спускаємося в підвал нашої п'ятиповерхівки. Чути вибухи, артилерії...

Війська з шаленою швидкістю наближаються до нашого району.

Бахкає сильно, бахкає гучно... Ми набрали якомога більше води та їжі. Хтозна скільки ми тут будемо сидіти.

Ще на початку війни провели світло та Інтернет, на всяк випадок.

Пройшов день, а ми досі в підвалі. Вибухи, артилерії не стихають. Нам страшно, але ми тримаємося. Води та їжі достатньо.

Нас багато, близько сотні. Ми тримаємося разом, допомагаємо один одному. Пощастило, що є Інтернет і є можливість увімкнути дітям мультфільми. Звісно без сварок, спорів ніяк, але ми єдині і все вирішуємо мирно.

Третій день в підвалі. Яке не яке, а сховище. Тут тепло, є їжа, вода, ліки, але чи надовго цього вистачить? Діти почали капризувати. Хочуть додому, а не можна.

Сусід Микола виходив з підвалу, казав: літаки літають, бахкає жахливо. Бачив наших військових, які відігнали його до сховища, адже окупанти вже близько. Ще й ракети запускають...

На наступний день, близько першої дня в нашу п'ятиповерхівку попадає ракета...

Пропало світло, але ловить який не який Інтернет. Ми прочитали новини про наш будинок. Почалась паніка, але ми тримаємося. Віримо, що нас дістануть і всі ми виживемо... Їжі вистачить на п'ять днів максимум, а ось води на три дні.

Почалась жорстока економія, адже вийти неможливо, бої йдуть досі, рятувальники не можуть розібрати завали.

П'ятий день в підвалі і перший день під завалами. Всі втомлені, дихати стало важко, діти просять їсти та пити, запасів все менше і менше, але ми тримаємося.

Пройшло приблизно три дні, телефони розрядилися, нам холодно і дуже хочеться їсти та пити. Запасів залишилося мало. Ми економимо, як можемо. Дехто не витримує та впадає в так звану «сплячку». Мертві? Можливо. Я не можу наважитися піти і перевірити пульс...

Сильна жінка на ім'я Віра підійшла до всіх, хто в «сплячці». Вона медик. Оголосила, що вони живі, але в край важкому стані. Ліків немає... Вочевидь ми всі помремо, але ми досі сподіваємося на порятунок.

Води залишилось на день-два. Жахливо хочеться їсти, адже я більшу частину своєї порції їжі віддаю мамі та сестрі, яка в свою чергу майже все відбирає у мами, тому ми з мамою їли мало. Більшість дітей та дорослих вже «сплять». Ми троє ще тримаємось.

Бої тривають досі, шалено бахкає. Ні на мить не стихає. Надія на порятунок зникає зі швидкістю світла, але ми все рівно тримаємося.

Я втратила лік часу, сил немає, але я піднімаюсь та кожному витираю губи водою, марно надіючись, що це допоможе. Вже чутно запах трупів. Це нестерпно, але я тримаюсь. Тримаюсь заради них всіх.

Бої наче затихли, можливо нас вже відкопують. Але я невпевнена.

Я залишилася одна. Води майже немає. Час від часу втрачаю свідомість і знову прокидаюсь. Запах жахливо б'є в ніздрі. Чому? Чому я не можу просто покинути цей світ, як інші? Що чи хто мене тримає? Мої рідні, на жаль, мене вже покинули. Мені ні для кого жити. Звісно, є друзі, яких не хочеться покидати, але чи їх сила мене тримає? Не знаю... Знову поринаю в світ забуття.

Прокидаюсь від якогось шуму, бачу світло, людей в костюмах і знову втрачаю свідомість...

Що було далі? Я прокинулася вже в лікарні. Все розпливчасто, але бачу перед собою якийсь силует. Нерозбірливо шепочу:

— Мамо, це ти? Правда ти?

А потім приходить усвідомлення, що це не може бути вона і сльози течуть рікою. Я захлинаюсь ними. Чую заспокійливі слова, але не можу взяти себе в руки. Мої рідні, швидше за все в морзі, а я тут, жива... Біль пронизує серце, а потім знову забуття, таке блаженне.

Таке повторюється раз за разом і неможливо спинити. В свідомості весь час чую знайомий голос, але я не розумію, хто це, а потім бачу маму з сестричкою, які кажуть одне єдине слово: «Живи»...

Наступного разу після прокидання я вже не впадаю в дику істерику, але сльози течуть все рівно. Крізь сльози шепочу:

— Добре, мої рідні, я буду жити.

І бачу перед собою свого найкращого друга, з яким ми вперше зустрілися після десяти років знайомства...