Що то за кума, що з кумою не спала

ой, ходить сон коло вікон…

— Мій, — сказала Ганна, і аж ногою пристукнула. Чорні китиці її хустки хитнулися у повітрі, кинули на стіну хати загрозливу рогату тінь. — Мій він буде! Чуєш — не віддам, моє ж бо! Йди геть!

Палажка дивилася на неї люто й похмуро. Мов на ворога; а Ганна ж ніколи у житті ворогом їй не бувала. Скільки жили в тих Вербичах, селі на Поліссі, що стояло собі десь між болотами, мольфарами й карпатськими хмарами і де кожна друга баба — знахарка, а кожен третій дід — ворожбит на пенсії, скільки сусідували, кумували, навіть дику жабу разом якось вихрестили назад у веснянкувате дитя, а так, як зараз, палити та ятрити одна одну поглядами не доводилося.

— Піду, кумасю, — Палажка очима повела по хаті, — своє заберу та й піду. Де живе золото ховаєш, в яку скриню заперла, якою хусткою зав’язане? Кажи!

Ганна взяла руки в боки.

— Про що це ти, кума люба, щось я до тями не візьму?

— А то ти не знаєш, курво! Злодюга! Віддай! — раптом крикнула Палажка чужим голосом. Очі в неї теж були чужі, страшні і жорстокі: ось-ось — і кинеться, гострими нігтями прагнучи видряпати Ганні очі. — Знущаєшся ще! Дай сюди Василя! Він мені присягався! Віддай!

Щось у всьому цьому було не так. Щось дуже було не так. Неправильно. Ганна б розібралася, обов’язково зрозуміла б, але хата хиталася і пливла навколо неї, немов потопаючий корабель, а в грудях піднімався чорний вар люті. І горя, більшого від якого нема.

— Гаразд, Палазенько, віддам, — сказав той вар за Ганну і полився і ротом, і через очі — скрізь. Чорний і пекучий, як найгірше зілля, як сама ненависть. — Ти, зрадниця! Брехуха! Хочеш Василя - на, забирай свого Василя!

Скриня, що сама собою з грюкотом виїхала на середину хати, розчахнула ляду, мов голодну пащу. Здавалося, навіть іклами ляснула. В ній серед гіркого бадилля деревію та могильної кропиви виблискували кістки — білі, неначе вилизані. Палажка скрикнула несамовито, все ще не вірячи в те, що бачила на власні очі, а Ганна посміхнулася до неї страшною злющою посмішкою. Потягла зі скрині важкий мішок, з розгону всадила його, як величезну цибулину смертоносної квітки, просто перед Палажчиними босими ногами.

— На! — зареготала. — Ну, чого вклякла! Твій він? То забирай своє!

Чорний мішок, зшитий з вишитої навиворіт хустини, був важкий і твердий від засохлої крові. Палажка з жахом дивилася на нього, на відкриту ляду скрині, що щерилася на неї іклами замків. Нарешті, пересилила себе, простягла білу руку, що стриміла у повітрі, мов квітка латаття крізь чорну текучу воду. Смикнула за шворку з червоної стрічки. Вузол розв’язався сам собою, мішок перехилився набік, і з його розкритої пащі викотився білий-білесенький людський череп. Палажка відсахнулася, втупилася в нього невидющими очима. Череп ніби сміявся над нею, зуби були великі, рівні, блискучі, як чищений мигдаль. В проваллях очниць стояла пітьма.

— А інше ондечки, в печі докипає, — добила Ганна, не відчуваючи жодного жалю. Подруга зрадила її і заслуговувала на кару, чи ж не так? То чого її жаліти? — Неси казан, половину віділлю. По-сестринські.

Палажка заволала на своїм голосом, перекинулася на ворону і кинулася Ганні просто в обличчя. Та виставила руки, захищаючи очі, скрикнула, заплакала — і прокинулась.

Серце калатало так, що ледь луна не йшла по хаті. Було тихо, як у вусі, і Ганна подумала: яким дивом не збудила Палажки. Та спала собі поруч, тихо і сумирно, як дитина. Навіть чорний безіменний кіт, і той не прокинувся, так і спав під її рукою.

Що ж це за страхіття ввижалося їй ночами, нащо, чому? Скільки Ганна не лила воску у воду, скільки не палила трави, не видивлялася мереживні тіні на стіні, а все не могла зрозуміти. Ось і зараз. Страшний сон обпік душу, роз’ятрив серце, а як попередити це люте жахіття, Ганна не знала.

Вона лежала горілиць, тонким зором бачила над їхньою хатою зірки — не через бовдур, а так, просто через стріху, — як вони течуть білою рікою, сиплються сяючою сіллю, як ніч потроху викочується на вранішню зорю, мов яблуко, що зріє — і думала, думала. Наполовину вже знову спала, а все ж згадувала, як воно все було у них з Палажкою. Як могло б статися.

Як мало б.

Як ледь не сталося.

Як ще мусило збутися, але про це Ганна вже не думала, бо спала, і ще не знала, бо навіть дуже могутня відьма не знає власної долі і не може її загадать. Такий вже несправедливий світ, бо ж його влаштовано не задля справедливості, а просто тому, що жити — краще, ніж не жити.

…де трясовина, в гущі дурману, б'ють лісові ключі…

…коли жили та чарували разом, здавалося — назавжди так. Минатимуть блакитні й зелені дні, олією з темної сулії протечуть роки й десятиліття, снігом і зерном просиплеться життя, аж поки не заповнить розписну скриню по самі вінця, а Ганна з Палажкою все будуть одна для одної, разом, як були завжди. І зілля збирати, і пісні співати, і варити, і лікувати, і не ділити між собою нічого, крім простирадла. Так мріялося.

Вони навіть не вінчалися між собою: яке ж то відьмам вінчання! Хіба заприсягтися на нічному чар-зіллі, що квітне раз на рік, та й то не на всякий, а лиш на рік з надміру днем, відьомський та підступний? Чи на нерозрив-траві, яка, кажуть люди, замикає так, що і схочеш — не відімкнеш?

Якось руки не дійшли до тих обрядів ані в Ганни, ані в Палажки. Були ті руки зайняті щодня і щохвилини. Рвали, терли, сіяли, косили, тягали чисту воду з сухого колодязя, вправно вертіли голкою, товкли товкачем, білили стіни, копали глину, чесали та мили товсту кучеряву вовну вгодованих вівець, качали качалкою випрані сорочки, били та тріпали коноплі — а, та чи мало знайдеться жінці роботи при хаті, особливо ж коли в тій хати нема й не було не те що чоловічої руки, а навіть духу?

Чоловіків що в Ганни, що в Палажки зроду-віку не водилося. В селі спочатку шепотілися, базікали, все чекали, коли ж якийсь легінь таки візьме за себе чи одну, чи іншу, а може, і самі дівки второпають, нарешті, що не можна ж без чоловіка в хаті! Як почне стріха сипатися чи стіна кривитися, ось тоді кинуться шукати собі такого, аби і з міцними руками, і з плечима широкими, щоб за лиштву в дверях чіплялися, і з ногами довгими та рівними, і з прутнем як треба, та що там ще дівочому серцю заманеться!

Але Ганна з Палажкою щось не поспішали шукать. На досвітки ходили, людей не цуралися, а все ж і до себе близько не підпускали. А хто не розумів та все ж таки ліз, той швидко припиняв: дуже вже у Ганни очі були страшні. Чорні й блискучі, як вугілля, ще й вміла так подивитися, що ніби обливала одночасно окропом та крижаною водою.

Залицятися ж до Палажки парубки кинули того ж таки дня, як стара Переперчиха побачила в неї чималенький хвіст. Чи й справді був той хвіст, чи лише примарився старій п’яничці після зайвої чарки, та може, ще й не одної, ніхто так і не дізнався, але Переперчиха клялася і божилася: був хвіст. Довгий, в лусці, мов щурячий, і не світлий, як Палажчини коси, а навпаки: чорний та блискучий, немов вугілля. Ще й тягнувся за нею, як велика змія.

— А товщиною в руку, їй-же-бог, не брешу! — запевняла Переперчиха і показувала власну руку, брунатну від старості та землі, що в’їлася вже попід шкіру. Відміряла на ній довжину аж по плече. — Ось як лікоть, щоб мені води не пити, та ще ж блищить! Висунувся, дулю мені скрутив та й сховався!

Що Ганна, що Палажка чхати хотіли на ті розмови. Ніхто їм не був потрібний, а надто вже — якийсь невідомий хлоп, за яким ще доведеться ходити, ніби їм і так роботи мало. Та й хати їх не поспішали перехняблюватися, а стояли собі, білі й підсинені, в прегарних пишних квітках, мов намальовані. Відьомські справи, ніяк не менше.

Купала вже йшов річковими берегами та сонними стиглими луками, вже чесали зелені коси русалки, наряджаючись перед святом. Покручені старі верболози, і ті втомилися чекати, коли ж то під ними спалахнуть перші хиткі вогники багать; десь у самому серці дбайливо закрученого зеленого мережива папоротей вже визрівала, наливаючись полум’ям, таємна дорогоцінна квітка. На Купала роботи для відьом було — не переробити: копали солодкі корені калгану, рвали звіробій та кусючу кропиву — від кровотеч та запалень. Сорочки пропахли материнкою-душицею та шавлією, які носили оберемками, попід стелями обох дівочих хат вже звисали рядами зв’язані стебла чебрецю, жовтогарячі голівки нагідок в’яли та сушилися в тіні. Все зелене, що росло та квітло, наливалося соками і набирало сили; все купалося у сонці, як у ріці, пило чисту воду корінням, ховало в собі скарби, безцінні взимку чи при хворобі; мавки, і ті вже чепурилися, чекаючи на свій Великдень. Навіть Ганна, що зазвичай була жорсткіша на вдачу, і та якось витягла зі скрині найліпшу свою сорочку. Та шита була шовком до того вправно та витончено, що квіти здавалися живими — ось-ось подме вітерець, і захитають голівками. Дістала, розвісила, подивилася на себе у каламутне люстро, посміхнулася — ах, гарна дівка, гарна!

Та й пішла до Палажки, що поралася біля ріки. Велика корзина вже повнилася жовтецем, верхівками жабника, корінці лепехи стирчали через край. Велика гарна жаба із золотими очима попереджувально закумкала, варто було Ганні з’явитися поруч. Палажка тут-таки розігнулася, підвелася, не поспішаючи обсмикнути спідницю, що була заткнута за крайку, аби не мокла. Голі ноги, вимащені зеленим рястом, були видні ледь не по стегна. Гарні ноги; Ганна любила водити по ним долонями, пірнати між них головою. Засмаглі, рівні, з круглими колінами, на кожному з яких вимальовувалося сумне дитяче личко*, були вони прекрасні, як, власне, і вся її кохана кума.

— Дай-но допоможу? — Ганна простягла руку, обійняла Палажку. Та вся була водночас прохолодна від річкової води та розпашіла від роботи; шкіра її пахкотіла свіжим потом і живим лататтям, так і хотілося забути про все та розкластися поруч, на зеленому моріжку, просто над берегом. Цілуватися донесхочу… ех, якби ж! — Заклопоталася вся. А подивись-но, який півник!

Справді, між довгих зелених листків-лез, що пробилися попід берегом, півник стирчал темно-синьою головою, ще й розчепірився на три боки довгими трикутними пелюстками. Ніби три голівки стріл, що дивилися врізнобіч: хоч від одної, та не втечеш. Ганна, хоч як не любила марно витрачати будь-що, що росте, все ж не втрималася і зірвала того півника, обережно встромила в світлу корону волосся, яке Палажка підбирала догори, аби не лізло до очей. Поправила, досягаючи ідеалу, і сама замилувалася кумою.

— Нащо? — пустила бісики очима Палажка. Видно було, як їй приємно, довгі вії, підсвічені золотом, тремтіли над синіми очима. — Дарма ж… сама ж кажеш, що то неподобство.

— Ні, це не дарма, — заперечила Ганна. З тою квіткою у голові Палажка і справді була краща, ніж намальована: синій півник був точнісінько такого кольору, як її очі, навіть золотаві іскорки пилку, і ті скидалися на ті крихти безцінного сонця, що їх Ганна завжди вміла побачити в подрузі: чи то на віях, чи на шкірі, чи в душі. — Тобі до лиця.

Вони потяглися одна до одної несвідомо, зворушено. Так вода тече згори донизу, дитина шукає матері, а птиця летить до вирію, не знаючи дороги по писаному, але серцем відчуваючи її. Довга медова мить простяглася між ними, обіцяючи солодкість поцілунка, і згодом Ганна ще не раз згадувала її і все думала: якби встигли тоді торкнутися вустами вуст, чи б це щось змінило, чи ні? Хто ж його знатиме!

Зрозумілим було лише одне. Якби поцілувалися — не побачили б Василя. Бо коли обидві були лиш одна для одної, весь інший світ зникав, як не бував.

…Я пив би і пив із твоїх долонь, дивився на твоє лице.

Але вони не встигли. Палажчина жаба кумкнула знову, совнула довгими ногами, плигнула — і тільки кола побігли по зеленій річковій воді.

В ту ж мить Ганна почула сопілку.

— Дивись-но, яке диво, — якимось зачарованим голосом промовила Палажка. Так захоплено дивується мала дитина, що вперше бачить зірки у колодязі опівдні, чи червоно-прозорого півника на паличці, чи ще якусь неймовірну дивовижу. Ганна і собі повернулася за Палажкою, прислухаючись до пісні, що лунала, дивуючись тому, хто б це міг грати так добре й принадно — і вклякла. На мить і подих перехопило, і серце, здавалося, спинилося, а як побігло далі, то забриніла в ньому болісно-солодкими дрижками непрохана й небажана голка.

Який же він був гарний. Який гарний. Синьоокий, високий, з ямкою на підборідді та повною головою пишних золотих кучерів. Ганна не так дивилася на того зайду, як слухала спів його сопілки, і щось та музика робила з нею. Так вправний рибалка на тонкій лісці водить рибу, перш ніж витягти на безжалісне повітря: риба наче і розуміє, що коїться щось не те, а сил впертися не має. Ганна дивилася на гарнющого парубка, що йшов собі, виграваючи на сопілці, і відчувала себе тою рибою. Музика тягла її просто за серце, мов міцна волосінь за гачок; та й зайшла та голка глибоко, в саме живе м’ясо, не вирвешся. І з чого б, питається? Хіба мало парубків на світі? Хіба не відводила їм Ганна очі, а як траплявся хтось особливо настирливий, так і мітлою замітала слід, аби не ходив, не тинявся, не ліз де не чекають і не хочуть, а зараз що ж?

Але той, що йшов повз річки, зеленою долиною, світив до сонця золотою головою, мов той сонях, та хіба що плечима не підпирав живу блакить, геть не скидався на тих, звичайних парубків. Ганна нарешті згадала його ім’я. Василь. Балакали люди різне, казали і таке, в що важко було й повірити, але про гарного хлопця з його музикою Ганна вже чула.

Тільки не думала, що такий красень. Начебто й нічого надзвичайного, небіж дядини з сусідніх Барановичів, але ж гарний — мов із казки. Золоті кучері, сині очі, а тіло — мов хто його ліпив із спілого зілля та чистого меду. Ще й ця його підступна, прекрасна музика! Хто і навчив так грати, дівчатам на горе…

Ганна силою висмикнула себе з милування, мов з підступного трясовиння, що ковтне з головою, варто лиш пальця дать. Відвернулася від тої полуденної мари, що пливла повз неї в розпеченій солодкості літнього півдня, глянула на Палажку так, як раніше дивилася тільки на чужих. Палажка ніби й не помітила того; стояла, мов вклякла, та все дивилася вслід парубку. Той наче і не помічав: йшов собі та продовжував награвати, ніби і не бачив, і не чув, як від самої його появи страшно трусився та ламався світ, яким він був до цього.

…Очі сині, як петрів батіг, волосся — золоті кучері, полем йде — і жито йому кланяється, на сопілці грає — навіть жаб’яча відьмина кров теплішає!

— Не дивися, — чи то собі, чи Палажці заборонила Ганна, і та дійсно схаменулася, захитала світлою головою. Півник, що його тільки-но встромили у волосся — а здавалося, що вже сто літ промайнуло з тої тихої останньої миті приреченого щастя! — вистрибнув з кіс та поплив собі водою. Малий напів зів’ялий човник, безсилий перед течією, що несла його геть, геть…

Квітка вже сховалася за річковим закрутом, а Ганна все шукала його очима. Майже і не чула, що там Палажка їй каже, в чому запевняє. Щось непоправне трапилося у світі, що був такий їхній, що аж слався під ноги, наче молодий моріг, і це щось не можна було заговорити чи викачати яйцем, не вийшло би відчитати чи вилити воском. Не можна було перемогти.

У вінок йому барвінок вплітала,

і він спитав кого я покохала

…коли Палажка понесла до дядиної господи теплий пиріг на трояндовій росі, маковому молоці та мальвовому цвіті, Ганна тільки зуби стисла. Приворотне зілля в неї вийшло гірке, як її думки; спробувала та й плюнула, вилила паруючу сулію за поріг. Ще й ногою приступила.

Наступної ж ночі виросла на тому місці кропива, та яка! Мов стіна у фортеці: і не підходь, і не дивись в той бік! Розчепірила на всі боки листя, як сердита жінка — лікті. Ганна ходила щодня крізь ту кропиву, обпікала литки і руки, з покорою приймала те покарання, випалювала в собі гріх — а не допомагало! Кусалася кропива, надувалися та згасали пухирі, зцілені зіллям, що було у відьми замість крові, пекло в грудях від сорому та безсилої злості, а той клятий парубок все не йшов ані з голови, ні з тіла.

Довгі сильні ноги, рівні та пружні, мов тополі. Круглі сідниці, які так і кортіло ляснути — щоби аж луна пішла. В поясі тонкий, мов дівчина, груди широкі, руки налиті силою, плечі… ох, притулилася б Ганна до тих рамен, зацілувала б до смерті, скрутила б світлу голову набік та не пожаліла б! А не ходи до чужих дівчат, не крути їм голів, не забивай баки лагідними балачками та чарівною сопілкою, не ваб золотими кучерями та синім поглядом!

Хіба, може, перекинутися кішкою та побігти, подивитися? Роздряпати все лице, аби не був такий гарний? Від Палажки — коханої, нелукавої, чистої, мов дитя! — відігнати, щоби більше не смів і в той бік дивитися?

Котячої шерсті, чорної та блискучої, як Ганнині очі, і кропива не обпекла. Промчала селом, жахаючи злих собак, обшипіла п’яничку, що не в добрую годину вирішив під чужим тином посцяти — тьху на тебе, тьху, пш-ш-ш-фр-р-р-хс-с-с-с!

Навіть не озирнулася, коли той неборака гикнув, застібнувся та став дрібно хреститися. І сцяти забув, і пити з того дня кинув, ще й до кінця життя розповідав онукам, як колись відьма у котячій подобі його приклала добряче, а Ганні і байдуже. Бігла та думала: якщо Палажка там, з ним — що тоді? І їй коси рвати, очі видряпувати? А чи зможе? Чи підніметься рука?

Але Палажки там не було. На призьбі сидів сам, як перст, Василь та видовбував з бузинової гілки серцевину: робив сопілку. Та не виходила: невтішні результати кількох попередніх спроб, поламані, валялися у нього під ногами. Василь взяв новий пагон, розжарив в горщику з вуглинами залізний прут, підніс до дерева. Те задимило, скрипнуло, пустило догори тонку нитку пахучого диму. Розпеченим прутом Василь обережно випалював м’яку деревину, встромляючи все глибше; час від часу витягав прута, грів наново, заганяв знову. Ганна, застрибнувши на тин, дивилася на то діло, та аж трусилася. Ніби не бузинову гілку клятий парубок палив тими рівними поштурхами розпеченого металу, а щось в ній самій, в живому тілі випалював солодко, страшно, ще й пропікав наскрізь. Ганна і сама незчулася, як стрибнула додолу, настовбурчила шерсть, чекаючи як не копняка, так хоча б невдоволення: будь-хто з вербичан знав, що чорна кішка — то не до добра. Особливо ж коли блискає розумними злими очима так, що попід шкірою сипле то морозом, то жаром.

Василь, втім, дивився на кішку-Ганну без гніву. Відклав гаряче, піднявся, зазирнув до хати, повернувся з полумиском вершків, що вже скисли на сметану, ледь не з поклоном поставив перед гостею. Ганна сиділа, обкрутившися хвостом, дивилася на нього. Давила бажання підійти, забувши кошачу й жіночу гідність, погладитися об литки. Гарні то були литки, ніби з золота литі. А можна було б стрибнути на коліна, згорнутися, дозволити собі пару ніжних муркотінь, підставити боки та навіть м’який вразливий живіт під пестливі доторки. Ганна вже майже тілом уявляла, які будуть ті великі руки: тверді, але лагідні, і щоб знали, куди натиснути, де провести, аби добре зробилося і кішці, і жінці. Чомусь це було дуже важливо: щоб їй було добре, а біс його батька зна, може, й краще, ніж з Палазею…

Зрадливою думкою обпекло гірше, ніж кропивою, смачний запах сметани здався прокислим та отруйним. Ганна відстрибнула, зашипіла, задравши хвоста і притиснувши вуха. Василь все дивився на неї. Не насміхався над нею, над безсилою злістю. Взагалі не посміхався. Засунув ногою назад горщика з гарячими вуглинами, ніби готувався до драки. Може, боявся, що Ганна кинеться зненацька та розсипле те вугілля, і господу спалить, і сама попечеться? Та ні, не міг же ж він про неї турбуватися!

Чи — міг?

Чоловіків Ганна не любила. Мала на те підстави. Суттєві. Одна з тих підстав, найголовніша й найстрашніша, потерчатою тинялася по полях і очеретяному болоті, інколи плакала, кликала матір. Ганна ніколи не відзивалася. Не поверталася на той сумний плач, як не повернулася тоді, як вперше покинула небажане, ненависне дитя, вічну згадку про пережиті біль, лють, сором і безсилля. Ніколи — ніколи більше! — не була слабкою. І з чоловіком теж не була.

Ледь не все життя оберігала Палажку від того бруду, болі і сорому. А тут ось така тобі несподіванка, і що хочеш, те і роби.

Ніби відчувши гіркоту Ганниних думок, Василь сказав тихенько:

— Я ж не навмисно. Якби знати, може, повз Вербичі пройшов, аби таку бучу не здіймати.

Хоч в маковому молоці його вари. Ото солодкий був би! Ганна б його із’їла всього, посмакувала б кожною цукровою кісточкою. Та ще й не пізно, начебто: якби справді захотіла звести парубка зі світу, хіба б не впоралась? Так просто було зав’язати долю, аби серце стисла туга й стареча втома, щоб кожен вузлик на волосинці та чорній нитці віщував неминучу смерть і тягнув за собою у землю! Зілля, від якого через тин у ворожу хату летять язики полум’я, сіль під воротами, отруйні жаби з неба — о, скільки ж є тих способів позбутися ворога! А хоч би піти і перевіреним шляхом: завести геть за греблю, нехай не знайде шляху до тепла, до людей, хай провалиться в мочарях, згине без сліду!

Але Василь сидів сумний та покірний, широкі плечі обважніли від провини — і Ганна, сама не пізнаючи себе, підійшла, ледь чутно обтерлася об міцну литку, зачепила простягнуту за ласкою долоню самим кінчиком хвоста… На тоненьку не мить навіть — волосину від тієї миті встигла відчути м’який дотик до власної наїжаченої спини…

Схаменулася, порснула геть і зникла стрімко й безслідно: була — і немає.

Такі невпинні ці очі

І будуть ще і ще до тебе охочі

…Тієї ж ночі Палажка, гола як новонароджене дитя, варила зілля в своїй хаті. Ганна і не заходячи бачила її ніби на власні очі: у випарах над гарячим казанком, світлу між тіней і м’яти. Всю білу, мов ліплену з цукру, таку доладну і тендітну, з круглим випинанням грудей і темним трикутником життєдайної таємниці між стегон; прекрасну, довготілу, жадану. Скільки ночей Ганна припадала до тих грудей, скільки разів, щасливо наздоганяючи стукіт власного ошаленілого серця, пірнала язиком та спраглими губами в солоне жіноче море між стегон! Скільки безкінечних обпікаючих митей Палажка здригалася на її вмілих прудких пальцях, що знали де і як натиснути, де зажати, де попестити ніжно, мов пір’їнкою! Хіба груба чоловіча наполегливість могла йти хоч у якесь порівняння з цією щирою та глибинною любов’ю, що вигинає плідне жіноче тіло насолодою? Хіба міг хоч один з тих заїзжих парубків, що, бува, проводжали Палажку неситим поглядом, відчути та дати хоча б на макову зернинку тої любові, яку давала їй Ганна? Хіба не дарувала вона коханій скарби, дорожчі за діаманти й біле золото з міських ювелірних крамниць?

Молочні перли річкових мушель. Тонкі смарагди живого листя, такого прозорого й ніжного, що весь світ крізь нього стає юним та незайманим, як в перший ранок існування. Сині, як Палажчини очі, пухнасті волошки, що присоромили б будь-який сапфір. Власне тіло, смагляве й золоте, мов бурштинове, і всі його принади. Саму себе і життя — без останку. Хіба ні?

Але одного-єдиного, заповітного, таємного бажання Ганна все ж таки справдити не могла, і знала, що саме через це несправджене, невідболіле прагнення Палажка і подивилася на сторону. Була б щаслива по самі вінця з нею, з Ганною, то нащо був би їй той Василь?

Та все ж заповітне Палажчине бажання лишалося несправдженим. Мучило її зсередини, що не допомагали ані трави, ані магія, бо було воно закладене в неї від давних давен, ще коли лише найперша з відьом ступала по світу. Саме тією жіночою жадою аж бриніло налите по вінця Палажчине тіло, біле й прекрасне. Ось і зараз вона і не просто варила зілля, а ледь не танцювала над ним, слухаючи той внутрішній невблаганний поклик. Щось підкидала, підсипала жменькою, розмішувала в чорному горщику, зривала з привішених на сволок трав’яних пучків то один сухий листочок, то інший, мішала зілля посолонь довгою маковою стеблиною з повною голівкою на кінці, а потім дістала щось дрібне та темне просто у себе з рота і теж кинула у горщик.

Жаб’ячий камінь! Ганна ледь не застогнала, совиними безсонними очима вдивляючись через вікно. Кожна з них завжди мала такий при собі, аби захиститися від пристріту чи чужих чар — і ось, Палажка ладна була позбутися власної оборони, віддавши всю накопичену силу власної магії! І кому? Зайді, чоловікові! Задурив дівці голову синіми очима та сопілкою, що співала живим голосом! Заслужив смерті!

Та і не легкої смерті, бо ж не одній дівці задурив, варто було зізнатися чесно, хоча б собі самій. Тож, може, і не одного разу вмиратиме, спокутуючи свій гріх.

Ганна не витримала. Стукнула дзьобом у вікно, шухнула всередину хати. Перекинулася, струсивши з себе легкий і шурхотливий пір’яний плащ. Глянула на Палажку — та і заклякла. Всохли на язиці слова, як, буває, всихає ніжний пагін холодною весною. Ганна спробувала вдруге — і знову нічого не змогла; в горлі зробилося сухо і пусто, мов у спраглому колодязі. Не набиралися слова.

Тільки очима і могла казати. Кричати. “Схаменись, схаменись!” Але того було не чутно.

А, може, то Палажка вже геть її розлюбила і вже не здатна була зрозуміти тої мовчазної мови. Раніше розуміла, а тепер…

Палажка дивилася на неї у відповідь і теж мовчала. Забуте зілля булькотіло в горщику і все голосніше давало про себе знати: аж ніби плакало, кинуте без уваги, як те небажане немовля, якого Ганна колись позбулася. Палажка ніколи її про те не питала. Не заводила про те нещастя розмови, намагалася не торкатися болючого навіть думкою, а не те що словами. Та й сама Ганна ніколи не думала, що після того жахіття колись знову захоче чоловіка: вона, випалена та зла, сильна; і що колись чоловік, хай хоч який гарний, зможе стати між нею і Палажкою. В це і досі не вірилося, як важко буває повірити в липневий сніг чи ясні зірки у колодязі опівдні. Але ж воно було. Було ж!

В темному сухому колодязі, яким стала Ганна, раптом зробилося стільки чорної води — хоч топися.

— Палазю, — ніби самі собою вимовили Ганнині вуста, — будь ласка. Зупинися.

Та похитала головою — світлою, заквітчаною навіть вночі. Може, чекала на Василя, раптом зазирне. А може, то непроханого кохання стало в ній настільки забагато, що пишним цвітом пробивалося воно назовні і змушувало саму Палажку квітнути, мов та ружа. Невблаганно, нестримно. Саму по собі.

— Не можу, — сказала вона і сунулася просто голіруч у вогонь по горщик, що вже не кумкав жабою і не скиглив дитиною, а верещав, волаючи про допомогу. Ганна зойкнула, смикнулася допомогти, зіткнулася з Палажкою руками над тою посудиною. Жахнулася і схаменулася, зачувши крик. Це Палажка, схопивши гаряче зілля, не втримала його та випустила з рук. Горщик тріснув, зелено-золотий вар піною підскочив через вінця, линув крізь тріщину, зашипів у печі. Чар-зілля чорніло, йшло страшним гидким димом, і крізь той дим Палажка на повний голос сичала й плакала від болю, образи і безсилля. Трусила обпеченими руками, схлипувала та кричала — хоч не на Ганну, а тій все ж таки здавалося, що на неї.

— Йди звідси! — плакала Палажка та все бовтала долонями в повітрі. Ганна кинулася до скрині — в Палажчиній хаті вона знала все як у власній, — схопила свіжого сала, деревію, свіжого листя подорожнику, миттю змішала зілля, стала мастити, примовляючи замовляння проти жару і судомно згадуючи, чи є в неї вдома тісто і кисляк*, якщо все це не допоможе, а Палажка вже плакала голосно, як дитина, і не лютувала, а просила, ридаючи: — Йди! Йди від мене! Я погана, я його хочу, аж серце спиняється! Я тебе зрадила, як я могла так з тобою!.. і без нього не можу!.. Ганнусю, йди! Не повертайся навіть!

Ганна вклякла над тими попеченими руками, жирними від сала і гіркими від тирлича. Найгарнішими в світі. Наразі — такими безсилими. Вона б цілувала ті пучки, цей білий зап’ясток з тонкими, мов у дитини, ниточками-браслетками, не дала б торкнутися і до холодної води, аби лиш Палажка її любила знову. Як завжди. Як колись. Як зараз.

Як вона сама, Ганна, кохала її — всім серцем, більшим навіть, ніж ревнощі. Могутнішим від деревію, цвіту папороті та нерозрив-трави. Сильнішим і чистішим за річку, що текла собі з прадавніх давен повз Вербичі та вмивала кожну з мавок чистою зеленою водою. Гарячішим за голодне полум’я, що просто зараз давилося чар-зіллям і доїдало рештки спаленої вечері. Заговореної на зустріч, ясна річ. В цьому Ганна анітрохи не сумнівалася. Хіба сама не збиралась так само вчинити Василю? Підманити, притягти.

Хай би скуштував. Хай би прийшов, приповз, примчав, та хоч прилетів до її, Ганниної, хати. Їв би, покірний, мов теля, з її рук. Ковтав би трунки й зілля, дивився б так само безпорадно і приречено, як зараз дивилася Палажка. Чекав би на власний вирок. Ніби Ганна здатна була ще додати до її страшного горя!

Кажуть люди, кохання буває і святим, і грішним, і на все життя, і таким, що промайне стрімкою зіркою з небосхила. Різним. Але завжди болить, бо так вже воно влаштоване. Болюче, але й без нього — ніяк.

— Тихше, тихше, любонько, — шепотіла Ганна, дмухаючи на долоні Палажки. Та ридма ридала у неї на плечі, схлипувала щиро й беззахисно, важка голова пахла сонцем і зів’ялими ружами. — Тихіше, вже все, зараз пройде, ще трішечки потерпи — і минеться… у кішки боли, у собаки боли, у Палазі не боли, не боли…

— Я… я думала, ти мене вб’єш, — Палажка тицьнулася солоними розпухлими губами Ганні кудись у щоку. Ще раз, потрапивши в кутик рота. — Ти така страшна була. Совою прилетіла. Я думала, ти мене зараз…

— Я тебе кохатиму завжди, — сказала Ганна чистісіньку правду. Пухирі на долонях Палажки вже зникали, почервоніла шкіра блідла, ставала цілою, мов нічого і не трапилося. Дим в хаті теж розсіювався, потихеньку виходив у бовдур та прочинене появою Ганни вікно. Нема через що було плакати, але у Ганни все ж різало очі — рідкісним, неприємним відчуттям, бо зазвичай вона плакати не вміла. — Жоден парубок того не вартий, аби ми ось так, ніби вороги… чуєш? Не битимемося за нього. Щось придумаємо.

Вона поцілувала Палажку в спухлі солоні губи, такі солодкі, такі знайомі і палкі. Глянула у розчахнуту пащу печі, де гуляв сп’янілий від Палажчиного зілля вогонь, і вирішила:

— На двох поділимо. А дитинка буде, то виростимо як свою.

Палажка ледь чутно здригнулася і впала Ганні на груди, залоскотавши обличчя розкуйовдженою короною пишного, мов розтріпана ружа, волосся.

Тому після того, як сонце заходить

Якщо ти один в одинокому домі

І вітер гуде за вікном - про любов не співай

Ні в якому разі про любов не співай

Інколи любов вчить кожного з нас робити щось таке, чого не вмів чи не хтів, чи не був здатний. То важка наука, буває, що і болюча, але навіщось таки потрібна. Це Ганна відчула, коли плакала в Палажчині золоті трояндові пасма, що вже геть повибивалися з коси. В ній самій ніби щось відкрилося, луснуло, як старий горщик, і все, що копилося та складалося в ньому, гірким зіллям потекло крізь тріщину. Солоні були ті краплі і пекучі, Ганна все намагалася втримати їх і все ніяк не могла.

— Пробач мені, — шепотіла їй Палажка та все гладила, мов ту кішку. — Ох, Ганно, пробач мені, не кидай мене, я ж пропаду сама, без твоєї любові…

— То я без тебе пропаду, — Ганна сердито втерлася рукавом. Досить вже, нарюмсалася. — Якби не ти, Палазю, була б я страшною відьмою. Жорстокою. Безжальною. Нікого б не пожаліла, віриш? Була б могутньою та невблаганною! Нікого б не лишила без кари!

— Ти і зараз… в сенсі — відьма. Страшна й прекрасна. Але ж жалієш мене. Пробачаєш.

— А ти мене хіба ні? — Ганна притягла Палажку до себе, міцно поцілувала у гарячі губи. Сіль від ридань з них вже стерлася, і були вони солодкі, живі і відгукливі — все, як Ганна любила. — Ми з тобою обоє рябоє, але ти світла душа, а я… ну, так. Спалена. Мстилася б всім, розумієш? Того Василя б на шматки порозривала б. Зварила б в меду і молоці. Кожну кісточку обсмоктала б дочиста.

— Не треба!

— Не бійся, не стану, — Ганна торкнулася її живих тріпотливих грудей. Ті були немов білі голуби, що злякано й довірливо віддалися в людські долоні. Ганні хотілося заритися в них обличчям, вдихнути таємничий запах латаття і річкового зеленого рясту, пити той запах поцілунками, як воду. — Не стану, Палазю, голубко моя. Через парубка ледь не побилися, ну що ж це таке, хіба так можна. Поцілуй мене, любонько, голубонько… не відмов, не одцурайся.

Цілувалися так довго, що обом почали паморочитися голови. Чорна, сповита нічними косами — Ганнина, і світла, пишна, як золота ружа, сходилися тісно, звуки поцілунків заповнили ніч. Палажка вже нетерпляче ловила колінами тверду долоню Ганни, що пестила її, голу та звабливу, між ніг, та все вперто не йшла вище. Натякала з усіх сил, втискалася повними грудьми, дражнила та спокушала. Ще й пахла так, як пахне перша квітка навесні: життям, що буяє. Обіцянкою буття. Золотавий моріжок між її ніг геть змок від того солоного принадного трунку.

— Ганно… ну ж бо, будь ласочка…

Ганна і сама хотіла б пірнути вустами в ту жіночу гарячу сіль, та все мучила і себе, і Палажку. Не хотіла поспішати. Із насолодою ховала обличчя в білі пишні груди, ловила вустами стверділі кінчики, всмоктувала, облизувала, дражнила язиком так, як Палажці особливо смакувало, і все ж не поспішала пестити там, де було особливо потрібно. Палажка спочатку терпіла, зітхала, охоплена вологим полум’ям, нетерпляче совалася на ліжку, нарешті вже заблагала:

— Ганнусю, не муч!

Після такої сварки і бурі, що пролетіла над ними обома і обпалила крилами, Ганна і сама не хотіла доводити кохану до знесили. Вона пірнула пальцями Палажці між ніг, провела по вологому, вже зовсім розкритому, заплуталася на мить в крутих кучериках, самою пучкою пальцю натисла на місце, де було приємніше всього, упіймала перший, найсолодший стогін Палажки губами…

Вони кохалися довго й пристрасно. Щоразу, як полум’я вщухало в одній, інша робила щось, аби воно спалахнуло знову: чи то цілувала, чи притискалася гарячими грудьми, чи — як Ганна палко обожнювала, — пальцем вела по ніжному животу, брала язиком попід пишні кучері, стискала пальцями пишні груди, вилизувала тендітні брижики та складочки, що аж плакали солоною росою. Ганна і сама скрикувала час від часу, і Палажку змушувала кричать, аж допоки червоне яблуко ранку не викотилося на ганок, не засяяло над лісом.

Тоді вони — втомлені, щасливі, знеможені і все одно неситі, — відвалилися одна від одної і лежали так, стикаючись лише душами та кінчиками пальців. Врешті-решт Палажка прошепотіла:

— Я зілля нове сварю. З рутою, з калиною… кісткою-гачком розмішаю. Вип’єш? Зі мною, любко?

Ганна знала, що то за зілля. Не було кращого способу притягти до себе хоч би й світлий Місяць з неба, ніж той декокт з рути, вербени, любистка, кусючої кропиви та душистого тирличу. Якщо хочеш когось зачепити за серце, та ще й назавжди, щоб не викрутився — йди до дригви, шукай там семирічну жабу, вмовляй, аби притягла тобі гачка з болотяного цвинтарю, або ж бери гріх на душу. Коли даш комусь ковтнути того зілля і зачепиш гачком за сорочку до себе — буде твій навік. Коли відштовхнеш — піде геть за гори й ріки, не повернеться ніколи, хоч би як тебе кохав. Жоден з інших відварів не працював так остаточно, без можливості вплинути на кінцевий результат; принаймні, Ганна таких не знала.

— Вип’ю, — сказала вона. — Йому теж даш?

— Якщо погодиться, — Палажка зітхнула. — Він на тебе теж заглядається, знаєш? Сварив себе. Мовляв, очі парубочі, до всього охочі. Ну не дурний? Ніби проти тебе чи мене хоч якийсь хлопчина б втримався…

Ганна зітхнула та притягла її до себе. Позіхнула втомлено й гострозубо, мов кішка.

— Спи, — звеліла так беззаперечно, як вміють лише матері та відьми. — Спи, любко. Все, що треба, зваримо. І поділимо. Між собою замирилися, а все інше легше буде.

Палажка вляглася їй на груди, потерлася щокою, гарячою і ніжною. Ганна відчувала, як лоскочуться її довгі мокрі вії, коли Палажка кліпала очима — все повільніше, повільніше, як дитя, що засинає. Саму Ганну теж зморило: ніби теплим маковим молоком залило все тіло. Вона заплющила очі, пригорнула кохану ближче і отямилася лишень надвечір, знесилена і спокійна, як ріка, що заспокоїлася після страшної повені.

Палажка, вже вдягнена і зачісана, щось міркувала коло печі: зривала то один листочок, то інший, за чимось полізла на саме дно скрині, дзвякнула склом слоїка. Навіть по тих тихих звуках Ганна знала, що та зібралася варити. Піднялася, потрусивши головою, що зовсім розпатлалася і розпустила чорні змії волосся на всю постіль. Навіть не кликала: подивилася, як вміла. Палажка обернулася до неї від печі, і ані сорому, ні страху не було на її обличчі, простягла руки із зажатим зіллям — і на тих руках вже не було слідів гарячого.

Добре. Це було добре. Ганна розчісувалася, голою сидячи на постілі, довго заплітала свої зміїні коси, заколювала їх у високу корону, одна по одній тягаючи з червоних вуст срібні шпильки із вовчими голівками. Від тих шпильок в роті залишався гіркуватий присмак металу, та Палажка швидко засолодила його поцілунком. Взяла Ганну за руку і підвела з ліжка, сказавши:

— Я сама не подужаю, Ганно. Давай вже разом.

Жили вони разом. Хліб вони пекли разом. Зілля варили та чаклували разом. В хлопця закохалися — і то разом. Забрати його собі, то теж збиралися разом, а як іще? Ганна стала поруч з коханою та звичним порухом взяла старий мідний казанок, їх з Палажкою щасливий. Будь-яке зілля в ньому завжди вдавалося.

— Кропиви мало, зараз ще принесу, — сказала вона, згадавши про ту стіну, що виросла просто перед її хатою. Палажка смикнулася, замотала головою.

— Не думай! Ти її бачила, ту кропиву? Не чіпай!

Ганна здивовано зупинилася, а Палажка, що цідила на волосяному ситі чисту воду до казанка, сказала майже злякано:

— Ти визирни, роздивись її як слід. То образа твоя проросла. Сичить, кидається, отрутою пече. Я до тебе миритися двічі ходила — не пустила і на ґанок. Візьми іншу.

Ганна визирнула, глянула — і таки Палажка виявилася права. Не кропива то була; принаймні, не така, яку без страху можна було б кинути до приворотного зілля. Стояла, розчепіривши пекуче чорне листя, тягнулася сердитими головами аж до неба, недобро й злісно блискала білими павучими очиськами квітів. Ганну прохопило морозом: це ж треба! І як вона сама не помічала?

В печі затріскав вогонь, нагадуючи про себе; іскри снопом рвонулися догори. Ганна схаменулася, стала поратися біля зілля рука в руку з Палажкою. Кропиву вони врешті-решт дістали тогорічну, з запасів, яким не видно було кінця. І чар-зілля зварили густе та душисте, золоте й зелене на просвіт. Палажка переливала його з казанка до дубового барильця, а Ганна милувалася не так зіллям, як її білими руками — чистими, без опіків. Аж від серця відлягло.

А як же близько підійшли вони обидві до того, щоб незворотньо скалічити одна одну! Як близько! Ледь в голові не паморочилося від того, немов на краю страшної прірви. І вона справді існувала, та прірва: зневіри, ненависті, вини і образи. Вони з Палазею відтягли одна другу від сипучого краю, а тепер… тепер можна було йти далі. Туди, де раніше ще не було їхніх слідів.

…очі синії, личко білеє

чи на двох ми та й не поділимо?

тобі квіточка, мені зернятко

тобі рученьку, мені серденько

…до Василя, втім, обидві вони не йшли людською ходою. Занадто вже те живе гаряче кохання, що грало в барильці та аж танцювало між дубових дощечок, було неприборканим і вільним. Ганна перекинулася на сову; Палажка білою кішкою сиділа в неї на спині. Певно, така подвійна ноша мала б тягти до землі, та Ганну, навпроти, ледь не піднімало до срібного Місяця, до синіх і рожевих західних хмар. Широкими плесками м’яких безшумних крил вона несла Палажку і їх солодкий трунок, поки не побачила знайому стріху, комин, тонкий струмок диму. Вогонь в хаті ще горів, жива тінь ходила всередині, міряючи дім кроками. Щось таки Василь, певно, серцем чув, хоч і не був відьмачого роду, а все ж таки чомусь не йшов до сну, а чекав.

І дочекався.

Вони шубовснули разом у комин: Ганна-сова, Палажка-кішка і чарівний трунок, що вже не просто плюхкався, а мало що не співав у своїй дубовій в’язниці. Попіл розмело навколо сірим шовком, піч здивовано зітхнула, а вони вже стояли, всі троє - запилюжені, здивовані, вражені. Вдивлялися одне в одного пильно і прискіпливо.

— Отакої, — тихо сказав Василь. Він був втомлений, якийсь змучений, ніби його сушила скорбота. Так воно, певно, і було: Ганна це тільки зараз побачила. Не так вже легко йому давалося кохання сразу двох відьом, що ніяк не могли порозумітися між собою, ще й ого ладні були живцем порвати на частини, аби не поступитися одна іншій. — Добривечір, ясні пані.

Ганна струснула руками, і сов’ячий плащ ліг їй за спину довгим потіком сірого й брунатного пір’я.

— Чуєш, легіню, — сказала вона, беручи бика за роги, — не можемо ми тебе пустити. Поділити теж. Думали були з’їсти, солодкий вже дуже… та шкода такого парубка зводити. Я б не пожаліла, а от Палазя… ніжна вона у мене. Плакати буде потім. Не хочу так.

Василь дивився на них мовчки. Кинувся очима до Ганни, до Палажки, глянув на барильце і щось собі поміркував, сказавши:

— Але ж другого мене вам не зробити, якби навіть і дуже хтілося. Тіло виростите, а душу — як?

— А душа твоя наша буде, — м’яко сказала Палажка, і ось тут — Ганна бачила — Василь дійсно злякався. З них двох саме Палажка, лагідна і світла, була найстрашнішою. Не через те, що вміла варити складні зілля чи заговорювати кров; не тому, що блискала очима, як Ганна, і могла залякати собою хоч би навіть і ціле військо. Зовсім ні. Вона і з лиця була м’якіша, ніжніша, майже і не страшна, а насправді…

Насправді навіть Ганна її інколи боялася. І було чого боятися.

Просто Палажка була сповнена тої любові, що не бачить і не визнає жодних меж. Втопить тебе у собі, захопить, зламає всі межі, всі переконання та кордони. Хіба ж не страшно?

— Не бійся нас, парубче, — сказала Ганна. На мить їй навіть зробилося шкода Василя, такий він був зараз. Безпорадний, безневинний, що ж вже поробиш, якщо вродився такий гарний та втрапив двом відьмам на око, добре хоч не на зуб? — Ми тебе не їстимемо.

— Добре, — видихнув Василь. Ніби навмисно дражнячи, облизав спраглі від мимовільного страху вуста. Такі пишні, гарні, мов намальовані. Ох, парубче-парубче, нащо ж із такими народився? Ото тепер і спокутуй гріх, а нащо ж вдався такий гарний! — Добре. А що тоді?

Палажка слизнула до нього ближче — м’якою ходою, мов кішка. Ганна знов згадала той незабутній, майже невідчутний доторк жорсткої Василевої долоні, і по спині пройшовся солодкий озноб. Ох, який парубок, нема такого другого! І не буде. Та й не треба.

— Ми з Ганнусею довго вже живемо, — срібним ланцюжочком продзвеніла Палажка, — а діток нема, і хлопця нема. А хочеться ж. Обидвом ти глянувся, Васильку. Не можемо обрати, ледь не побилися за тебе. То вирішили так, аби без чвари.

Василь знову глянув на дубову діжечку, зовсім невелику — може, з два його кулаки. Щось собі поміркував, звів брови — гарні, мов намальовані.

— Ви мені зілля зварили, — сказав він, зітхнув і додав чесно. — А я і без всякого зілля… всім серцем. Навпіл рвуся, а обрати — ні, не можу. Може, і не треба вам воювати, та й і зілля ніякого не треба? Якщо я і так вже примудрився… любити? Обох. Я ж не вибрав — бо не зміг. Бо люблю вас рівно.

Вони довго дивилися на нього. Всіма собою всотували ті слова. Ганна відклякла першою, торкнулася крутого парубочого підборіддя з ямкою. Та ямка їй ввижалася в снах, не давала спокою, так хотілося припасти вустами. Відчути ледь помітну лоскотку, крихітні золоті вістря щетини, що пробивається надвечір. Широко лизнути беззахисну сильну шию, вустами зняти свіжий солоний піт. І без всякого зілля, просто так — можна?!

Вона ступнула ще на крок уперед і зробила саме те, чого так бажала тілом і душею. Щетина трохи обшкрябала їй вуста, обпекла коротким золотавим болем. Як же ж то було добре, до чого ж Василь виявився солодкий, дарма що був солоний! Ганна аж застогнала. Лизнула знову, потім вже й вкусила Василя за підборіддя, смакуючи всю ту розкіш, якою було сповнене міцне парубоче тіло.

— Дитинку мені зробиш, — прошепотіла Палажка і підступила до Василя з іншого боку. Біле котяче хутро збігло з її тіла, мов молоко, а вся вона була міцна і золота, невблаганно-жорстока і прекрасна в тому прадавньому бажанні, сильніше від якого — немає. — Може, й двох. Не пущу потерчатами, дочок виховаю, будуть гарні відьми, як я і Ганна. Хочеш?

Василь кивнув — повільно, мов уві сні. Так само повільно прийняв з руки Ганни чарку зілля, глянув, ніби не наважуючись, Палажці у вічі. Та рішуче кивнула, схилилася над барильцем, хлюпнула зілля просто в жменю, по-дитячому. Піднесла до вуст, примружилась, вдихнувши пахощі.

- Пийте, - звеліла Ганна, та й собі ковтнула дещицю золотого й зеленого зілля. Воно обпекло губи солодкістю та принадним духом, від міцності якого закладало. Сила, ось чого було в тому зіллі найбільше. Сили та бажання.

І Палажка, і Василь випили теж. Палажка ще й власні пальці облизала, ніби добувала бджолиний душистий мед та жаліла втратити навіть краплинку. Василь на мить похитнувся: здавалося, зілля забило йому памороки, але все ж таки встояв. Потрусив головою, як людина, що намагається прийти до тями після довгого сну, та якось замріяно пообіцяв:

— Зіграю вам обом, аби не пішли нікуди…

Щось в тому, як він це сказав, пустило по спині Ганни цілу ріку крижаних сиріт. Палажка здригнулася, повернулася до Василя, але той вже пірнув рукою у кишеню, витяг сопілку, підніс до вуст. Ганна скрикнула по-совиному, випростала крила — страшні, могутні! Палажка, і та відсахнулася та настовбурчила чи то волосся, чи біле хутро; місячно-прозорі кігті вистрелили в неї з пучок пальців. Ні та, ні інша ні про що не думали, просто знали: біда. Ось вона, біда! Просто зараз!

— Не грай! Василю!

Пізно. Що вже міг той парубок, викоханий та виплеканий дядиною десь на полонині, знати про складні поєднання та взаємовпливи чар-зілля? Про те, що поруч з чистою силою, запозиченою у матінки-землі, інша міць може так викривитися, що і не впізнаєш, і не втримаєш? Хіба його тому вчили — чи, може, хитрі мольфарські книжки читав? Їх і сама Ганна, що чарувала, як дихала, не дуже-то читала, а що вже від парубка вимагати?

Коли сила приходить до тебе в місячному молоці, в лоскотному миготінні пуголовків під водою, в диму гіркого полину — які там вже книжки, нащо вони потрібні. І без тої чужої запозиченої мудрості Ганна всією собою відчувала: кінець. Щось таке трапилося з ними, їх зілля щось розбудило в сопілці Василя, і ця незрозуміла сила просто зараз рвалася з нього та рвала його навпіл. Мчала оскаженілою степовою кобилицею, що раз за життя пізнала, як це — бути загнузданою, і геть не хоче знову під сідло. Ганна кинулася до нього; ноги в’язли на кожному кроці, мов у клею.

— Ган-ну-сю!

Палажка бігла до неї через хату, що стала такою довжелезною, що і за рік не домчати від стіни до стіни. Щодуху долала ті кілька кроків, що розтяглися на безкінечну путь крізь гаряче-зелений дурман зілля, що було тепер повсюди. Ганна відчувала, як воно хапає за руки і шию, в’ється між колін, стриножує ноги. Як б’є в саме обличчя залпами золотого пилку, заліпляє очі, не дозволяє вдихнути, тримає щосили і не пускає уперед. Крізь ту оскаженілу зелень Палажка мчала до Ганни: чи то рятувати, чи відтягти від Василя — Ганна і сама того не знала. Тільки бачила, як простенька сопілчана мелодія стає видимою, закручується звивистими примхливими візерунками, неначе листя папороті. Як тою папороттю заростає вся хата, як ховається під ній людське обличчя, неначе тоне у зеленому шурхотливому морі. Очі у Василя зробилися страшні, злякані, він намагався кинути сопілку, та де там! Ніби приросла до вуст. Він вже і не дмухав, і не дихав, вже, здається, і не жив, а йшов до зеленої безодні, мов потопельник, заростав зеленим рястом, а Ганна все ніяк не могла дотягнутися до нього навіть кінчиком пальця.

Ось так і помремо, — промчала шалена думка. — Чи не помремо. Так і будемо всю вічність бігти, а чар-папороттю затягне всю хату, і ніхто, ніколи…

Наступної миті Палажка врізалася в неї щосили. Гарячою, липкою від поту груддю ледь не вклеїлася Ганні в спину, штовхнула наперед, невпинною силою доклалася до відчаю, з яким Ганна рвалася з місця — і цього сукупного зусилля виявилося досить. Майже. Пальці Ганни завмерли, на якусь нещасну волосинку не дотягнувшись до Василя, а музика навколо робилася все голоснішою, звивалася вже не папороттю — довгим ковилом, важким корінням дубів та осик, невблаганним голодним ротом хижого трясовиння…

— Ва…си… лю!..

Якимось дивом він почув. Вже загибаючи від музики, що рвала його зсередини та давила зусібіч, як болотна товща, останнім напруженням всіх сил випростав руку назустріч. Ганна відчула невагомий дотик, вискалилася від важкого, непомірного зусилля. Дотяглася, рвучи жили, крізь зелений і золотий вихор, що закручував їх троїх, вчепилася пальцями в руку, що стриміла з-під тої шаленої веремії. Стисла мертвою хваткою, рвонула на себе, відчувши, як Палажка допомагає: вчепилася в Ганну і тягне теж. Василь щосили відштовхнувся від дна, куди його затягало все швидше, якось ніби підстрибнув, тягнучись з останніх сил. Щось тверде шкарябнуло Ганну по руці, Палажчин подих обпік шию.

— Тягнімо його! — видихнула Палажка, вже не маючи сил навіть кричати. Всі, що були, уходили на те, аби триматися купи з Ганною і не розтискати зведених набіло пальців. З тих пальців стирчала довга закарлючена кістка — та сама, жаб’яча, гачком. — Чіп…ляй!

Вона не змогла договорити: нова порція пилку вдарила її у обличчя. Ганна майже не помітила цього, як не почула і Палажчиного судомного кашлю: вільною рукою вона вп’ялася в її біле зап’ястя, щосили рвонула до себе Василя, кістяним гачком підчепила за що прийшлося та смикнула, вискалившись від неймовірного зусилля. На мить здалося, що зачепилася лише клята чар-папороть, і зараз зелене розвіється з реготом, пустить ще пилку та пагонів, відбираючи залишки повітря. Втопить їх у собі. Переможе.

Але на кінчику гачка висіло важке, живе. Все ще живе. Ганна знала, що це значить, що вони з Палажкою таки примудрилися зачепити. За що спіймали свого ненаглядного легіня.

За серце, ясна ж річ.

— Пала…зю…

Та лежала в неї на спині, мов мертва. Але рука, що тримала гачка, була жива, по ній пробігла судома, пальці стислися вже не набіло — в прозелень під нігтями. Певно, Палажка таки занадто глибоко вдихнула того клятого пилку. Це нічого, нічого, вона, Ганна, все виправить, випарить її у гарячій воді, відпоїть всіма травами, які тільки знає, і ще чортовою дюжиною тих, про які лише чула — аби лиш встояти зараз. Аби лиш не схибити, не згинути тут всім троїм, ну ж бо!

Василеве серце було важким, живим. Слизькою неслухняною грудкою калатало на самому кінчику гачка. Ганна тягла його до себе і не дихала, аби не зірвалося. Чар-папороть навколо волала на всі голоси, хапалася за Василя всіма пагонами та гілками, тягла білі корінці, голодні до крові, але жодне закляття не могло пересилити того, що вони з Палажкою зварили разом, на двох — для трьох. Василь піднімався з хижої зеленої глибини за власним серцем — змучений, ледь живий, та все ж живий. Папороть неохоче відпускала його, серце сяяло нестерпним сонячним черленцем, яскравим та гарячим, мов свіжа кров. Від того світла зелене відступало, ховалося, підбирало довгі пасинки і паростки, підтягало обпечені світлом корінці. Ганна потягла ще, відчула, що і Палажка потроху очуняла і стала вже допомагати, що і сам Василь, зачувши близький подих життя, залишками майже висмоктаних сил тягнеться до власного серця, за ним, аби упіймати, не втратити найдорожче…

Сопілка, що досі стриміла біля самих його вуст, злісно й безпомічно заквилила востаннє та луснула навпіл. Чар-папороть жадібно поглинула її, ніби того й чекала. На мить дригва ніби відволіклася, поглинаючи сповнений закляттям інструмент; Ганна, відчувши ту миттєву ослабу, смикнула Василя до себе так, що заточилася і впала б, якби не Палажка. В хаті гучно й розчарованно квакнуло, потягло вологим болотом, мертвою сирістю, такою щільною, що важко було дихати.

Зелена веремія розпалася на шмаття того, чим була насправді. Зникло золото і візерунки; не лишилося мереживних пагонів та гілок; чорна смердюча вода упала долі, розплюхнулася навсібіч, забризкавши всім троїм ноги аж по литки. П’явки та черви звивалися в тій калюжі, приречені й гидкі.

Життя нас розлучило, та не розлучить смерть

— М-мати Василева… — ледь чутно виговорила Палажка. Її перегнуло навпіл і почало вивертати; Ганна, забувши про все, підхопила її і тримала, доки з тіла не вийшла вся болотяна мерзота, що була набралася в груди. — М-мати…

— Та вже ж мати, куди правди діти, — неочікувано люто сказав Василь і схилився над ними обома. — Живі? Живі?

— Авжеж, живі, — так само сердито відказала Ганна. — Ти нащо?.. то ж не сопілка, а чиста смерть! Заклять навішано, мов на собаці бліх!

— Ледь не загубив вас обох, та й себе до купи, — винувато пробурмотів Василь, усвідомлюючи. Лице у нього зовсім зблідло та зробилося ще красивіше, ніж було. — Ох ти ж… я ж не знав. Мати казали… казали, як закохаєшся та заплутаєшся — грай! Допоможе! Даруйте мені, не навмисно ж бо.

Ганна тяжко видихнула, підібрала з підлоги кістяний гачок. Жаб’яча кістка не витримала, зламалася навпіл. Дивовижно, як ще втрималася під таким важким серцем, яке носив в собі Василь! А якби її не сталося при Палажці? Ох, і думати лячно, згинули б всі троє, загублені ревнивим чаром!

— Тебе ж дядина виховувала, — м’яко сказала Ганна, — казали люди, що ти її син.

— Казали, — похмуро підтвердив Василь. Роззирнувся по хаті, навіщось подивився собі під ноги. Там з шипінням і смородом випаровувалася чорна калюжа чужого закляття. Щосекунди меншала, не лишаючи по собі і сліда. — Про сопілку цю теж казали, що вона щаслива. Мені її мати в колиску поклала. Справжня мати, дядини сестра. Все хотіла, аби я до її боліт пішов жити, а я от… до людей тягнувся завжди.

Палажка розігнулася зі стогоном. Обтерла рота. Припала до Ганни, що теж ледь стояла на ногах від втоми та переживань.

— Болотяниця мати твоя, Василю, — сказала вона, — це ж треба. Певно, втопла вже вагітною, а як дитинку привела, то і пожаліла потерчатою пускати… ох.

Ганна скрипнула зубами, та що вже там дорікати, коли Палажка випадково прохопилася про те, що раніше хоронила в собі, аби її, Ганни, за живе м’ясо не зачепити! Хіба ця страшна і гірка таємниця не стояла між них невисказаним болем? Хіба не мовчали вони про неї одна одній, не знаючи, як вимовити слова розуміння і співчуття? Чи, може, сама Ганна судила себе більш милостивим судом? Адже ж ні.

— Пожаліла, — повторила Ганна, ніби уві сні. — Ще б пак пожаліла. Гаряча кров, жива, ниткою до людей тягнеться, тільки смикни — рік сита будеш. З тебе, певно, не тягнула, боялася, аби не заслаб, а от з інших…

— Дядина казали, сама принесла мене, — ледь чутно зізнався Василь. — Вся зелена, волосся вербовими гілками до землі, за нею болотяні трави тяглися, в колодязі, і то заросло все тиною, рік потім вичищали. Звеліла ростити як свого. Дядина винна була перед нею, дядька мого не поділили. Батька. Ну і все.

Палажка зітхнула сумно та співчутливо, притягнула до себе і Ганну, і Василя. Так, в потрійних обіймах, було значно легше. Навіть важка мочарна вогкість відступала геть.

— Ми тебе на жаб’ячий гачок упіймали, — сказала Палажка, — витягли, бо немає сильнішого з приворотів, ніж цей. А назад вже зась, наш ти тепер назавжди. Будеш злитися, Васильку?

— Та тьху на мене, чи я дурний вродився, а чи піп дурний хрестив? — здивувався Василь. — Подякую. Я ж вас і без всяких приворотів, казав же ж… а якщо мати тягтися до мене припинить, то ще й в ноги поклонюся. Я ж навмисно від дядини пішов, від боліт та мочарів подалі, казали люди, болотяниці через ріку не перебратися…

— Самій ні, а сопілка з її верболозу різана була, — Ганна поворушилася в дивних потрійних обіймах, дивуючись тому, якими природними та теплими вони здавалися. Палажка обіймала, ніби запрошувала додому; Василь — ніби ладен був той дім оберігати навіть ціною власного життя. Може, й справді був на те готовий. — Ти її чаклунство в тій сопілці сам і проніс. Та вже неважливо, насправді. Все скінчилося.

— Скінчилося, — луною повторив Василь. Він так і стояв, обіймаючи їх обох, а тут раптом ніби схаменувся, злякався та зрадів водночас. — Ви ж голі! Обидві!

Ганна зареготала так, що десь надворі з переляку гепнулася з гілки злякана сова. Палажка і Василь перезирнулися — і наступної миті чи то сміялися, чи плакали вже втрьох.

Танцюй і пий, поки живий, бо завтра буде пізно

— …пий, козаче. Не бійся.

Василь, в одній розхристаній сорочці, що ледь-ледь прикривала його до середини стегон, покірно перехилив чарку. Барильце вже стояло майже переполовиненим, Ганна і Палажка теж приклалися до пахучого зілля, що грало по жилах і веселило кров.

В Палажчиній хаті довелося ставити нове ліжко. Старе відьми примудрилися розвалити ледь не одразу, як добрались до Василя. Друге він сам різав та збивав з дубових дощок, прикрашав калиновими візерунками. На ньому вперше і відчув, як то солодко, коли гарячкові парубочі мрії поступаються пишноцвітній правді, кращої від якої неможливо й вигадати, хоч би ти з ранку до ночі марив.

— А тепер йди до неї, та дивись, цілуй як слід, — звеліла Ганна. Очі в неї були п’яні та щасливі, як давно вже не бувало. Може, й взагалі ніколи. Палажка кішкою викочувалася по ліжку — пишна, щедра, вже при надії, вся золота, мов наливне яблуко. Василь дивився на неї не просто з любов’ю, а мов на святиню, що сама зійшла йому до рук. То шанобливе здивування бриніло у нього і на вустах, і в кожному доторку, в кожному поцілунку. З ним він і припав до золотавого моріжку під ніжною випуклістю її живота. Палажка застогнала, ширше розвела круглі коліна, що зводили Ганну з розуму, потяглася до неї з поцілунком. Ганна жадібно пестила язиком її м’які пружні вуста, солодкі, мов мед. Захлиналася насолодою. Знала, що просто зараз Василь вправно пестить другі Палажчині вуста, солоні та таємні. Чула, як їй добре, через часте дихання, пила в поцілунку раювання, яким стікало Палажчине тіло — і всією собою відчувала, як калатає серце коханої, і ще одне, поки що зовсім крихітне.

Але безцінне, дорожче від всіх скарбів.

— А но, йди-но сюди, — вона потягла Василя за кучері на потилиці. Стригтися він кинув ледь не одразу, як дві відьми загарбали його собі, тепер золоті пасма сягали плечей, пахли лепеховим коренем та ромашкою. Ганна із насолодою затисла їх між пальців, поцілувала Василя просто в вуста. Мокрі від Палажчиного соку, були вони п’янкими та дурманними. — Добре її удоволив? Як слід постарався, любчику?

Палажка вдоволено застогнала і смикнула Ганну до себе за руку. Притисла пальці до свого лона, мокрого і розкритого, мов таємнича квітка, дочекалася, доки пучки ковзнуть в саму розкішницю. Ганна відчула, як Палажка стискає її — міцно, жадібно, мов хижа квітка або чудернацька морська істота, — і сама ледь не зірвалася через край. З Палажкою це було дуже легко: в тілі миттю набиралася палка гарячка, одного доторку було достатньо, аби затремтіти в насолоді. Палажка, судячи з усього, була така само готова до того, аби провалитися в вирій. Що ж, Василь і справді добряче попрацював. Ганна посміхнулася вдоволено і хижо, звеліла йому:

— Тримайся, любчику, тобі ще рано. Давай-но, йди в мене — та дивись, не смій кінчати! Бо так перев’яжу, що місяць не зможеш! А дражнитиму ж постійно…

Василь застогнав. Ганна ніколи його не щадила, не жаліла, здається, навіть навпаки — ледь не щодня перевіряла на міцність. Запускала в нього пальці, як в жінку, доводила до напівсвідомості, солодко мучила й тортурувала, не дозволяючи перетнути межу, а все ж таки Василь охоче йшов до її суворих рук. Принаймні, не харапудився і не намагався відсахнутися, коли відчував змозолілі від зілля та роботи долоні Ганни на своїй спині, а чи й нижче.

А ті долоні там бували, ніде правди діти, ледь не щодня. Дуже важко вже Ганні було пройти повз гарного парубка та хоч би не ляснути по сідницях, дзвінких та нахабних. Василь щоразу підстрибував з удаваним соромом та обуренням, а по очах видно було — радіє. Добре йому. Гаряче, соромно та солодко, все водночас.

Тому, як Ганна допускала його до тіла, дівочо-вузького, ніжного та стриманого, Василь радів ще більше. Не наглів, не намагався зробитися головним, нічого не прагнув, окрім як бути з ними обома і бути щасливим — і, власне, саме через те отримував більше, ніж будь-який чоловік на його місці міг би навіть сподіватися.

— Жорстока ти, Ганнусю, — засміялася Палажка, поцілувала Ганну в вуста. Та охоче відповіла, розвела ноги, вигнулася у спині, мов кішка. Так, стоячи на ліктях і колінах над Палажкою, було особливо зручно і цілувати її, і отримувати від Василя все, що той готовий був дати.

А готовий той був на все. Ковзнув прутнем між розтулених м’яких пелюсток, голівкою розтягнув вологу ружу, що вже аж стікала соком, заскрипів зубами, встромляючи глибше і глибше. Ганна вдоволено заплющила очі, знову почула тихий сміх Палажки, поцілувала її — глибоко, жадібно, — і видихнула:

— Вже яка є, Палазю. Яка є.

— Солодка, — подав голос Василь. Він тримав Ганну за стегна, пестив по сідницях, вганяв прутня повільно і глибоко, голівкою впирався ледь не під серцем. Ганна ледь стримувалася, щоб не почати кричати. — Вперта. Наша.

— Ти… кохай давай, а не… — Ганна відчула, як до лиця приливає кров. Чомусь робити з гарним парубком, що був тепер їхнім на все життя, вона могла що завгодно, а от слухати такі сороміцькі хвали — ні. — Балакучий! Тобі язика зайняти?

— Потім нехай і займе, — примхливо забажала Палажка. — В нього добре виходить. Ще цілуй, Ганно! Ще!

Оце яка стала забаглива, як понесла дитятко. А Ганні того і треба було: готова була саме небо прихилити, аби лиш Палажка була щаслива та вдоволена. Так і цілувала, здригаючись від насолоди, доки Василь за її спиною не застогнав вже зовсім жалібно. Лише тоді озирнулася, глянула на змучені щасливі очі на розпашілому лиці, на краплини поту, що блищали на лобі, на дрібні пасмочка, що круто кучерилися над ним та аж сяяли, закрутившись від того поту ще дужче. Потягла мить нестерпної насолоди, від близькості якої у Василя тремтіло все його сильне тіло, посмакувала кожну краплиночку своєї безмежної влади і, нарешті, дозволила:

— Можна!

Василя скрутило судомою раювання ще до того, як останній звук того довгоочікуваного дозволу злетів з губ. Ганна чула, як він скрикує, як відчайдушно намагається затягти той момент безмежного тілесного щастя ще і ще, на хвильку, на дрібочку неосяжного часу…

Таким, слухняним і пристрасним, Ганна його любила. Не так, як Палажку — звісно, що не так! Але достатньо, аби не хотіти перекинути Василя на лагідного білого кошака з синіми очима. Теж би муркотів та ластився — як зараз. Але деякі речі все ж таки краще робити з чоловіками.

Ганна потяглася до барильця, націдила собі гіркуватого духмяного напою. Вихилила одним духом і ніби цілком проковтнула і болотяний дух, і лісовий, і всі пахощі квітучого лугу. В тілі спалахнув зелений літній вогонь, золотими іскрами посипався попід шкірою, вона нахилилася до Палажки — залюбленої, прекрасної, розмореної коханням і вагітністю, — поцілувала в вуста.

— Добре, — сказала, — що ми з тобою помирилися, Палазю.

Та неголосно засміялася і потягла її до нового поцілунку.

— Ще б пак, — погодилася м’яко. — Та куди б я без тебе, Ганнусю. Ще вип’єш?

Та подивилася на майже спустіле барильце і похитала головою.

Любовного зілля їй було вже геть не треба, бо передала б куті меду.

А Ганні, ніде правди діти, і так вже солодко жилось.