Знову запізнився

Я прокинувся у затхлому класі. Вікна та двері наглухо зачинені. Щоки та груди палали — немов у сауні.

На стінах висіли таблиці з тригонометрією та формулами, які хтось нашкрябав цвяхом. Серце гупало та було готово вискочити з грудей.

Я сидів за останньою партою. З дошки, ніби звір на добич, на мене дивилися задачі. Поруч з ними за столом сиділа вчителька математики. Вона ніколи не моргала. Її очі були поглинуті темрявою.

— Знову запізнився, — сказала вона.

— Але ж… лише на декілька хвилин... — відповів я.

— Це вже втретє.

— Я не міг знайти наш...

— Мені байдуже, — різко перебила вона та своїми блідними пальцями показала на дошку. — Розв’язуй.

Я вийшов до дошки. Руки липкі. Сорочка прилипла до спини, немов до розплавленого металу.

Проаналізував задачу. Нічого не зрозумів. Цифри та формули змішалися, мов бензин в калюжі. Позаду — шурхіт зошитів, хохіт однокласників.

— Не можеш? — як скрегіт по склу пролунав голос математички.

— Я тільки-но вийшов до дошки. Дайте хоча б хвилину на роздуми…

— Два! — неочікувано гримнула вона, як протитанкова граната.

Клас вибухнув сміхом. Я в сльозах повернувся на місце. На спині відчув чийсь погляд та важке дихання. Обернувся — позаду нікого.

Державний іспит, від якого залежатиме все моє життя. Не можу знайти потрібний клас. Кімната за кімнатою, коридор за коридором. На дверях таблички: “Не твоя аудиторія”, “Тобі тут не місце” чи “Знову запізнився”.

Я просив випадкових перехожих допомогти, проте у відповідь — суцільна тиша. Вони проходили скрізь, ніби мене тут не існувало. Їх обличчя були розмитими, немов стертими гумкою.

— Знову запізнився, — промовив зненацька один з перехожих. Замість очних яблук — суцільна темрява.

— Мені треба на іспит...

— У тебе все одно нічого не вийде.

Я почав бігти. Повз мене пливли двері, стіни, картини, люди, годинники. Всі вони показують чи то восьму годину ранку, чи то десяту годину вечора, чи то взагалі 6:66.

Я нічого не знав. Ні теоретичний матеріал, ні котра зараз година, ні що мене очікувало.

Нарешті знайшов двері з написом “Іспит з математики”. Я підійшов та постукав у двері. Тиша. Постукав ще раз.

— Знову запізнився, — почулося по той бік дверей.

— Але минуло лише три хвилини…

— Твої проблеми.

На очах виступили сльози. Зробив декілька кроків від дверей, коли вони відчинилися. Хтось схопив мене за руку та повів у темну кімнату.

— Проходь. Даю тобі останній шанс, — сказав розмитий силует переді мною.

Я сів за парту. Переді мною аркуш з шістсот шістдесятьма шістьма однаковими питаннями: “Коли ти перестанеш вічно запізнюватися?”

Доторкнувся до ручки, але вона не піддавалася. Я не міг її підняти, ніби вона важила кількадесят тон.

— Ти знову не склав, — прохрипів розмитий силует та вирвав аркуш зі завданнями з моєї руки.

Знову відчув на собі чиїсь очі та гарячий подих. Навколо — нікого. Розмитий силует теж зник. Але я чув сміх однокласників. Всі насміхалися з мене.

Мені ледве вдалося вирватися зі шкільного пекла до університету. Я йшов на першу свою пару, нічого не підозрюючи.

Підійшов до аудиторії, відкрив двері, а там:

— Ти знову запізнився.

Вона. Знову ця математичка. В її очах — криваві плями.

— Я втік від вас! — крикнув я.

— Тебе назавжди відраховано!

Я знову прокинувся. У себе вдома. Навколо лише моя кімната. Полегшено зітхнув та витер піт з лоба.

Краєм ока побачив аркуш, а на ньому написано.

“Ти знову запізнився”.