Ті, хто нас бережуть

Рипнули двері, і напівтемряву підвалу розрізав яскравий промінь світла. В отворі з’явилася білява чуприна хлопця. Він озирнувся праворуч, ліворуч, він щось шукав. І знайшов. Майже непомітний вогник свічки, а навколо нього – маленькі постаті дітей. Шість пар очей витріщились на білявого. Одна пара світилася зеленим.

- Ага! – крикнув хлопчина та гримнув кудись вглибину хати: - Тут они!

Почулися зойки, тупіт, над головою хлопчиська з’явилася жіноча.

- Нашёл? – жінка рішуче відчинила двері. – Вот вы где! А мы вас по всему дому… Что вы тут забыли? Идите в хату! Ну?..

Діти нерішуче переглянулися, а потім один хлопчик, найвищий та найстарший, потупився, вперто махнув головою та відповів:

- Це наше бомбосховище.

- Бомб… что? – на лице жінки набігла хмара, лоб вкрився хмурими зморшками. – А. Ну… хорошо. Скоро кушать, мы позовём! – Потім вже до білявого, пошепки: - Серёж, присмотри за ними, ок?

- Ок! Мы с Димоном справимся, - поряд з білявим з’явилася постать ще одного хлопця. Жінка тим часом пішла кудись, звертаючись ще до когось: «Нашли! Они в подвале, - далі нерозбірливо, - бомбоубежище, представляешь?» «Ой, бідні діти!», - відповіли їй, та про що далі розмовляли дорослі, вже було не чутно, адже хлопці закрили рипучі двері, відсікаючи звуки ззовні. Звуки та світло. В підвалі одразу стало темно, лише самотній вогник свічки відкидав тіні хлопчиків, дівчат та кота на стіни та полиці з закупоркою.

- Ой! А чё это вы в темноте? – щось клацнуло, підвал осяяло яскравим світлом лампочки під стелею.

Та замість схвалення та посмішок Сергій та Дмитро отримали на горіхи.

- Вируби світло! Ти що?! Комендатська година! Вони побачать! – діти в підвалі закричали всі разом. Вони вказували на маленьке віконце, не закрите нічим темним, в їхніх очах були помітні тривога та навіть страх.

- Да какой там «побачать»? – намагався заперечувати Сергій. – Мы же далеко…

Але зойки тривали, і білявий поспіхом натиснув на вимикач.

Знов темрява, і свічка, і тіні. Діти ще декілька секунд з осудом дивилися туди, де вгадувалися силуети місцевих, а потім, ніби темрява стерла їх, продовжили свою бесіду, перервану втручанням ззовні. Сергій та Дмитро, переглянувшись, обережно спустилися по дерев’яних сходах та присіли на останню сходинку.

Їм було і цікаво, і ніяково. Сьогодні в їх дім вселилася ціла орда якихось людей. Декілька жінок та п’ятеро дітей. Мама казала, тимчасово, усього на пару днів, потім ці біженці попрямують далі, де вже чекали їх та підготували міста, але щоб оговтатися та хоч трохи перевести дух… Якійсь матраци у дитячій на полу, якісь дорослі в альтанці, завжди кимось зайнятий туалет. Лише кілька годин гармидера, але ці біженці вже встигли набриднути. Не діти, ні, вони відразу десь зникли всі разом. Виявляється, ховалися в підвалі. Бомбосховищі, ти диви.

- … А потім той знайомий тероборонівець сказав щось матусі, і матуся заплакала, - один із хлопчиків-біженців шмигнув носом. – А коли я спитав у матусі, де папа, то вона нічого мені не відповіла, а лише дужче заплакала. А потім нас спасли ЗСУ.

- Тіло орка ляже в грунт, - раптом гримнув Дмитро, почувши знайоме слово.

- Допоможе ЗСУ! – підтримав його Сергій. – Нц! Нц! Нц! Ну, чего вы? Подхватывайте! – він не знав, як почати розмову з цими прибульцями, і через гучний відомий шлягер, думав, якось розбуркати незвично мовчазних та відсторонених від всього нових знайомців. Та ще цей високий хлопець з упертою складкою між бровами та дуже… дорослим поглядом сірих очей. В інших обставинах Сергій натовк би йому чуприну, а потім вони обов’язково затоваришували б, але ж мама попросила його бути дуже чемним. Тоді може, хоч так? Але біженці лише дивилися на нього з братом і мовчали. – Не знаете?

Високий хлопець відповів за всіх, невпевнено знизавши плечима.

- А вам не страшно вот так, в темноте? У нас там в углу – бука живёт! – Дмитро уявив, що злякався та підштовхнув ліктем брата, мовляв, долучайся.

Але прибульці зовсім не злякалися, навпаки, посміхнулися.

- А я не боюся, – сказала дівчинка, волосся якої було зібрано у два хвостики. – Мій бука мене захистить, - вона міцно притиснула до себе ляльку, яку тримала в руках. Сергій тільки зараз її помітив. Придивився до інших. Ще у одного хлопця на колінах сидів такий собі солом’яний дід, у них такий теж був десь на кухні. Двійнята – хлопчик та дівчинка – не мали якихось іграшок, але дівчинка міцно, аж пальці побіліли, тримала пластикову пляшку зі звичайною водою, а її брат обережно гладив великого брудного кота, якого вони привезли з собою. Лише у високого хлопця з сірими очима нічого не було.

- Мій бука жив під ліжком, - раптом продовжила дівчинка, - і я його тоді ще боялася.

- «Тогда»? Когда – «тогда»? – не зрозумів Дмитро.

На нього с подивом подивилися всі, навіть його брат.

- До війни, - відповів за всіх сіроокий. А дівчинка продовжила:

- На ніч ми завжди йшли в бомбосховище. А коли лунали сирени і ми не встигали спуститися у підвал, то ховалися у ванній, - інші діти мовчазно похитали головами, мовляв, і ми так само. – Але одного разу матуся пішла кудись, а тут сирени. Я забула про ванну та полізла ховатись під ліжко. Бачу – а там хтось є. Пухнасте і м’яке і з очами. Я думала втекти, бо зрозуміла, що це бука. Але не встигла. За вікном – бах! Бах! То росіяни хотіли мене вбити. Підлога затремтіла, шибки на вікнах луснули. Мені стало так лячно, що я… обхопила буку руками. І він мене теж. Я ще встигла здивуватися, адже зазвичай бука холодний та слизький, а зараз теплий та тремтить. І я зрозуміла, що він теж боїться. Боїться, що росіяни його теж вб’ють. А я так погладила його і кажу, ні, кажу, не вб’ють, бо я не хочу. Не дозволю. Не бійся, кажу, скоро мама прийде. І ми підемо у сховище. І притиснула до себе міцно-міцно. І він мене – теж. А потім бомби перестали падати, і прийшла мама. Я розказала їй про буку, але матуся його не бачила. А коли ми бігли евакуюватися, то я не кинула буку одного в пустій хаті. І взяла його з собою. Ось тутечки зараз він, - дівчинка знов притиснула до себе ляльку.

Сергій та Дмитро переглянулися, зробили один одному великі очі, мовляв, оце так і нісенітниця. На превеликий подив, ніхто з біженців не усміхнувся навіть на цю маревну історію, лише якось… по-дорослому кивнули головами, погоджуючись з тим, що почули. Ну сидить собі бука в ляльці і сидить, з ким не буває.

- У тебя там тоже… бука? – спитав Сергій у хлопця с солом’яним дідом на колінах.

- Ні, там ніякий не бука, ні, - хлопець заперечливо хитнув головою. – Там наш домовий.

- Кто? – невірче перепитав Сергій.

- До-мо-вий, - по складах, мов маленькому, повторив хлопчина. – Ну, не наш, а дідуся з бабусею. Баба Галя казала, що в кожній оселі повинен бути свій домовий. У неї також був. Я його бачив, коли приїздив у гості. Вона казала, що її домовий живе якраз у цьому солом’яному дідугані. Коли почалася війна, їх село попало в цю… окупацію. Вони не встигли виїхати. А коли наші село від мocкалів звільнили, мама туди поїхала. До бабусі та дідуся. Сказала, що забере їх звідтіля. Та вернулася без них. Лише з домовиком. І сказала, що йому потрібна нова оселя. Тому що своєї в нього більше нема. Ось, я його при собі тримаю, бо коли повернемося додому, повезу домового до бабусі з дідусем. Бо поки він в мене, хто ж збереже їх від негараздів?

І знов мовчазні кивки і ні слова супротив. Лише високий хлопець суворо стиснув губи та якось дуже м’яко пригорнув хлопчика з домовим до себе. Невже вони не розуміють, гадав Сергій, що нікому буде везти солом’яну ляльку, що від дому його бабусі та дідуся нічого, крім домовика, і не лишилося, а самих дідуся та бабусі, напевне, немає в живих? Невже не розуміють? Та по очах цих вже дорослих дітей можна було збагнути, що все вони розуміють. Просто не треба казати того, чого казати не треба.

Напевно, зі всіх присутніх не розумів цього лише бешкетник Дмитро. Він знову вирішив затягнути пісню, яка йому подобалась з патріотичного ТОП-листа, та знав з неї лише приспів:

- Геть з України, мocкаль некрасивий, геть з України, геть, геть! Шо, теж не чули?

Біженці знов якось невпевнено смикнули плечима. Та Дмитро не схаменувся. Він штовхнув Сергія в бік ліктем, мов, дивись, що зараз буде, та звернувся до дівчинки з лялькою:

- Девочка, а, девочка, а дай мне твою куклу подержать, а? А я тебе вот, - він витяг з кишені вівсяне печиво, - дам.

Дівчина не встигла нічого відповісти, її випередив хлопчик з двійнят, який до цього лише мовчав:

- Печиво! В тебе є печиво! – його очі блищали. Напевне, це було його улюблені ласощі і напевне, він їх давно не куштував. В очах хлопця стояло таке благання, що навіть Дмитро не витримав.

- Да. Так. Есть. Є, - якимось крихким голосом відповів той та протягнув печиво хлопцю. Той взяв до рук ласощі. І акуратно переломив печиво навпіл. Сергій здивовано дивився на його дії, не розуміючи, що він робить. А потім хлопець віддав одну половинку своїй сестрі, а іншу розломив дуже бережно ще на декілька частин та простягнув їх всім оточуючим. Навіть братам-місцевим. І коли Дмитро збагнув, що це – йому, що його теж пригощають, в ньому щось зламалось.

- Да зачем же? Навіщо? У меня же ещё… у меня полно печенья, багато! – плутався він в російській та українській мовах.

- Тобто…, - хлопець-близнюк притримав ласощі в руках. – Я це можу з’їсти сам? А іншим… ти теж даси?

- Конечно, авжеж! – крикнув Дмитро та скочив на ноги. – Я зараз принесу. Принесу для всех! – він кинувся сходами нагору.

І тут хлопець-близнюк посміхнувся. Вперше за вечір. Його посмішка стерла тугу та печаль з обличчя, в очах засяяла радість, а не сльози. Вторячи йому, посміхнулася дівчинка-близнючка, та знов притиснула до себе воду. Посміхнулися всі. Навіть Сергій. Навіть сіроокий.

«Це ж як вони потерпали від голоду, якщо печеньку ділили на всіх, - думав тим часом Сергій. – І не лише від голоду, а й спраги», - подивився він на пляшку в руці близнючки.

А коли, гримча кістками по сходах, прибіг Дмитро з пакетом вівсяного печива і вони разом з братом роздали їх жменями всім присутнім, то якось ні в кого з біженців і не з’явилося потім заперечень, що брати приєдналися до них у коло біля свічки.

- В мене… якщо ми вже говоримо про буку, - зненацька продовжив бесіду сіроокий, - теж є… бука.

- І где вон… еммм… він? – Сергій уважно подивився на хлопця. У нього не було іграшок або чогось на кшталт цього. Тоді де ж він ховає буку?

Сіроокий якось невпевнено махнув на стелю:

- Там. В рюкзаку. Він жив у мене в шухляді. Я навіть не дуже в нього вірив. Тільки коли жахастиків надивлюся, то щось там рипіло, двері відчинялись, а з темряви два ока червоних на мене витріщались. Такий собі Пенівезер недороблений. Ховався від нього під ковдрою. А коли збирав свої речі в рюкзак з шухляди… ну, коли збирався евакуаційний караван на машинах, і ми в ньому, то помітив, що в рюкзаку щось чорне та дві червоні краплі. Наче той самий бука. Тоді мені показалося, що я його собі лише уявив. А потім ми їхали. Довго їхали… Всі ці машини на узбіччі. Техніка обгоріла. Мертві… - він надовго замовк, і всі інші діти якось похнюпилися, а в очах їх промайнуло те ж саме, що і в сіроокого. Той мотнув головою, - блокпости. І ось знову нас зупиняють на блокпосту одному, вже темрява суцільна, лише ліхтарями в очі світять. Виходьте, кажуть, з машини, або розстріляємо. Ми вийшли всі, а вони в нас автоматами тичуть і між собою вирішують, розстріляти нас чи ні. А там… там багато машин ми бачили на узбіччі. Мертвих… машин. Навіщо, кажуть, цих… хохлов… відпускати? А мама їм, хлопчики, мовляв, ми ж мирні, відпустіть, - сіроокий розказував, а на очах його бриніли сльози, руки стиснулися у кулаки. – А тоді вони забрали дядьку Славка, а нам тичуть у бік поля. Йдіть, мовляв, там ваші. Ніжками йдіть, говорять, та між собою, мовляв, все одно не дійдуть, а розмінувати треба. Поле то було… мінне. А вони ржуть. А ми пішли. А що ми могли зробити?.. Аж бачу, в цій темряві з’явилися два червоних ока. А у себе в голові я почув голос. Йди, каже голос, за мною, я вас виведу. І якось… я йому повірив. Ті там позаду щось верещать та у небо стріляють, чекають на вибухи. Чекають, що ми… а я потягнувся за букою своїм, а мама не дає, тягне мене куди сама йшла. Тоді я руку вирвав, кричу їй, щоб за мною йшла, на мій голос і щоб тільки на мій голос. Що я їх виведу. Ось мама за мною і кинулась, а за нею ще дехто. Не всі, але дехто. І ось я за букою, і люди за мною. А потім хтось не з наших наступив на міну. А мocкалі почали гатити зі всіх стволів. Та ми вже були в посадці. Бука нас вивів… Ох мама мені і всипала, і досі болить! – сіроокий почухав сідницю. – А потім я знову подивився в рюкзак, а там очі. І він мені підморгнув, мій бука.

Якийсь час панувала тиша, та згодом всі разом подивилися на близнюків. Дівчина зрозуміла перша, що від них хочуть та безтурботно махнула рукою:

- Ні, ні, немає в нас бук. І домових немає. Зате у нас є Байрактар, - вона почухала кота під шелепою, і той замуркотів. – Коли теж вибиралися караваном з окупації, то проїздили село одно. Село було геть знищено все, лише деінде стіни закопчені лишилися та машини спалені. А на паркані у самого узбіччя сидів оцей котяра. Мама як його помітила, кричить: стій! Відкривай! Вискочила з автобусу та до того кота. Хвать його, а він і не пручається. Так у нас появився кіт. Назвали його Байрактаром.

Діти ще про щось балакали, та кіт не міг взяти участі в їх розмові. Але якщо б міг, то розповів би про всіх тих декілька сотень домових та бук, які сховалися в його ще досить не митому хутрі. Розповів би, як чудом вижив, коли росіяни при своєму наступі знищували село. Як пробирався серед руїн, і з кожної хатини до нього волали кинуті напризволяще домовики та буки. А він ішов та збирав їх до себе. Поки не обійшов всі домівки села. Тепер всі вони сиділи на ньому та чекали на нову оселю. І хоча він вже старий, але повинен вижити, щоб повернути їм всім родину.

Чекати було треба до перемоги. І Байрактар не мав сумнівів, що обов’язково її дочекається.

- Ой, у лузі червона калина похилилася, - затягнув знов Дмитро, навіть не сподіваючись, що його підтримають. Але на його превеликий подив, до нього долучилися близнюки:

- Чогось наша славна Україна зажурилася, - разом заспівали вони.

Тут вже в їх безладний хор вступили хлопчик з домовим та дівчинка з букою:

- А ми тую червону калину підіймемо!

- А ми нашу славну Україну – ГЕЙ! ГЕЙ! – розвеселимо! – волали вони всі разом. І сіроокий, і навіть Сергій.

Ось це вони знали. Ось це вони любили. А головне – в це вони вірили.

Так і тягнули вони пісню, поки двері в підвал-бомбосховище не відчинилися та їх не позвали вечеряти. Всіх. Навіть Байрактара.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Валерія Малахова
25.07.2022 15:40
До частини "Ті, хто нас бережуть"
Мих, то Маша була, а це Лєра тепер завітала. Мих, ти офігезний! І ти дуже, дуже сильне оповідання написав! Ото сиділа та плакала трохи. Й за те тобі дякую. Я зараз не завжди можу поплакати та випустити із себе оце усе.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Михайло Рашевський
    25.07.2022 18:40
    До частини "Ті, хто нас бережуть"
    О, привіт! Красно дякую та пробач, якщо змусив сумувати. Та таке вже життя. Але! Є в мене одна пропозиція... зараз у личку напишу. Є ДІЛО!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Валерія Малахова
    23.06.2022 23:02
    До частини "Ті, хто нас бережуть"
    Дуже добре вийшло! Ти молодець, вітаю тебе з відкриттям українськомовної скрині :) (Якщо треба буде десь щось поредагувати лагідно, звертайся) М.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Михайло Рашевський
    24.06.2022 17:19
    До частини "Ті, хто нас бережуть"
    О, привіт! Так, звичайно, я буду дуже радий вказівкам, що треба відреагувати, бо українська в мене ще на дуже початковому рівні
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Валерія Малахова
    24.06.2022 18:04
    На гарному рівні вона в тебе, судячи з тексту :) Серйозно, коли я тільки починала писати українською, виходило набагато кострубатіше. Ти великий молодець і дуже гарно приступив до українського :)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше