Розділ 4

Дорога від замку жвавим струмком стікала вниз по схилу і впадала в битий шлях. Вимощений бруківкою, широкий... Доведеться, то й дві карети розминутися зможуть, не зачепившись ліхтарями. Загалом, ґрунтовно будували, на віки. Як старожитні римляни, чиї дороги і до сих пір ведуть до Ватикану. Навіть тих, кому там абсолютно нічого робити.

Битий шлях огинав замкову гору по самому підніжжю, і ним можна було рухатися на північний схід або на південний захід. Навпростець теж, але там колосилося широке поле достигаючої пшениці, а ломитися, немов кабан, ґрасуючи і ламаючи пузате колосся, не дозволяло виховання і привита змалку повага до чужої праці. Тим паче, зараз мені на південь. Оскільки там, на перехресті двох трактів, стояла корчма з оригінальною назвою «Край дороги». Де мене чекала робота.

Ознайомившись, за порадою Аристарха, з оголошеннями біля воріт замку, знайшов, як мені здалося, одне більш-менш підходяще. Жителі трьох сіл — Димне, Солончак і Тинків оголосили нагороду тому, хто вб'є ведмедя-шатуна, що занадився тягати худобу і розоряти пасіку. Отримати більш докладні пояснення і обміняти ведмежу голову на нагороду бажаючі могли в корчмі «Край дороги». Запитувати господаря.

Спершу я повернувся до Аристарха і дізнався, де знаходиться згадана корчма. А потім поцікавився, як у людини що знає принца Ніколаса краще, ніж я сам, чи вважає дворецький мене здатним впоратися з лісовим хижаком?

Відповідь підлестила самолюбству. Аристарх був певен, що для моєї високості це як чхнути. Тож порадив не розмінюватися на дрібниці і взяти попутно ще якесь завдання. Пристойніше. А ще порадив йти пішки. По-перше, — це недалеко. А по-друге, — аргамак Вітер останнє цінне майно, яке залишилося на господарстві, і краще ним не ризикувати.

Спершу я вирішив, що порада розумна, але зараз — тупаючи бруківкою — замислився. Це що ж виходить? Коня він пожалів, а мене — не шкода? Чи старина Аристарх справді аж так упевнений в моїх можливостях? А коня порадив не брати, щоб його не вкрали, поки я буду по лісі шастати?

Ну, як би там не було, а змінивши парадний каптан на простий, зате міцний, дорожній одяг, я вирушив до перехрестя пішки.

Сонце пригрівало, вітерець приємно обдував обличчя, підкови на підборах неголосно і розмірено подзенькували об камінь... Перепелиці навперебій запрошували відпочити: «Спати-підемо, спати-підемо». Жайворонок, навпаки, заливався весело, радісно. А мене не покидало відчуття нереальності всього, що відбувається. Ну, не буває так! Не буває! Тому що...

Чи буває?

Про загробне життя людям відомо ще менше, оскільки ніхто звідти, за весь час існування людства, ні разу не повертався. Але вірять же... Багато тисяч років вірять. Мільйони або навіть мільярди християн у всьому світі. Та й інші релігії подібну туфту втирають парафіянам на різні голоси, і нічого — ведеться народ. Ще й гроші платить. Зараз, правда, злегка охолонули, а раніше ж всерйоз готувалися. Ті, хто міг собі це дозволити... Укладали в могилу все — від ножів і гребінців, до коней і наложниць.

Так чому б не існувати і паралельним світам? Суто теоретично? Зворотне ж не доведено. Ну, а якщо вони є, то перенесення з одного в інший питання лише часу і техніки.

Та й заперечувати мені випало не байку, десь кимось розказану хоч з амвона, хоч з трибуни, — а реальність, дану у відчуттях. Очі закрити і промовити «цур мене, не вірю», не вийде. Надто вже натурально все. Як сказано, хоч сто разів повтори «халва», в роті солодше не стане. А тут — усе навпаки. Так нудотно, що аж зуби ниють. А від халви чи чогось іншого — яка різниця?

Одна лише муха чого вартує! Як причепилася, зараза, ще в замку, так і не спекаєшся. Замучився відмахуватися.

Ну, а з іншого боку — якщо чесно, я куди більше розіграшу побоююся, а проти перенесення — зовсім не проти. Пригоди люблю, з іграшок завжди вибираю про середньовіччя — де мечі, стріли і трошки магії. А лазери-шмазери чи вогнепальну зброю не дуже поважаю. Інший темп і швидкість реакції. Мені ж хочеться спокійно, розважно проходити квести... подумати, підготуватися. А якщо щось не так, або не на тих нарвався — відбіг на десяток кроків і вже в безпеці.

Так що все це, немов зумисне для мене створено. Одна тільки ложка дьогтю не дає поласувати запропонованою бочкою меду — думка: я ще живий, чи це вже душа розважається в потойбічному світі, на полях Вічного полювання? Простіше кажучи — я ще існую чи вже не зовсім? Зворотний перенос можливий? Хоча б теоретично? Чи я тут назавжди?..

Ото ж бо... Думай голова, картуз куплю. І не забувай під ноги дивитися, а то і навернутися недовго!

Зачепившись чоботом за камінець, що випнувся з полотна дороги, я справді мало не запоров носом. Ледве встояв... Зате струс і міцне слівце допомогли прийти в себе. Досить шмарклі жувати... Бог не видасть — свиня не з’їсть, розберемося по ходу. А поки, взявся за гуж, не кажи, що сани не ті. Тим паче, прийшов уже.

Корчма «Край дороги» нічим не нагадувала звичну з фільмів приосадкувату, криту соломою хатину, з парочкою підсліпуватих віконець. Мабуть, то були зимові варіанти, а я зараз мав можливість спостерігати, так би мовити, прототип літнього, відкритого кафе.

Широка, сяк-так обстругана дошка, з нашкрябаним на ній вугіллям написом, була прибита до розлогого дубу, що ріс метрах у десяти від перехрестя. До речі, єдине вціліле дерево на сто метрів навколо. Решта були спиляні на різну висоту, в залежності від того, яка роль їм відводилася — стола чи стільця.

А під дубом, в тіні розлогої крони, стояв широкий і досить довгий прилавок. Збитий з неструганих дощок. І лише стільниця блищала гладко відполірованою поверхнею. Втім, це скоріше заслуга долонь і ліктів відвідувачів, ніж будівельників. І все. Жодних стін, чи бодай даху на стовпах. Роздолля і привілля...

Несподівано. Але, в цьому теж є своя перевага, бо курці можуть смалити просто за столами, не вибігаючи в курилку чи на вулицю. Та й в розмові не треба добирати ні слів, ні гучності...

До речі, як раз така голосна компанія відпочивала за одним з далеких пнів-столів. Судячи з одягу і лексикону: або ветерани, що повертаються додому після якоїсь, не надто успішної компанії, де дивом вціліли і зараз радіють життю, або — новачки, що добираються до місця служби і відчайдушно хочуть, щоб усі навколо вважали їх тертими калачами. Такими, хто бачив і Крим, і Рим, і Папу Римського. Особливо — та ефектна блондинка, яка сидить, навскоси від них, у протилежній частині галявини-шинку.

Велику частину тіла дівчини від мене приховував її «стіл», але й того що залишилося, вистачало щоб зрозуміти — якщо це не справжня красуня, то я нічого не тямлю в жінках. Щоправда, врода дівчини була не домашня, тендітна і беззахисна, — ця красуня сама кого завгодно захистить або налякає, якщо знадобиться. І це розумів не лише я. Так що горлопани поки що намагалися привернути її увагу тільки гучним похвалянням і непристойними жартами. Загалом, діють на своєму рівні розвитку. Дарма стараються, бідолахи, — білявка класом куди вище їхніх можливостей. Що і демонструє, повернувшись до горе-вояків... спиною.

На пні-столі лежить пишний сріблястий шолом фракійського типу. З характерним гребенем, прикрашений довгим кінським хвостом. Білим. Щит, із зображенням коня, що встав дибки, — притулений збоку. Там же — сагайдак з луком і тула зі стрілами.

У процесі мого наближення до прилавка, кут зору змістився, і відразу стало зрозуміло, чим викликані такі зусилля хлопців.

Збожеволіти, яка спинка... Струнка, навіть на вигляд гладка, засмагла. І чомусь оголена. Втім, я ж ще не знайомий з тутешньою жіночою модою. Може, вони всі так зодягаються? Влітку... І підперізуються мечами. Гаразд, розберемося, спершу літаки...

Зате господар питного закладу виявився якраз таким, як їх зазвичай зображають, виходячи з уявлень західного світу про барменів. Не миршавий чоловічок, одягнений в лапсердак, з обрамленим довгими пейсами обличчям, яке прикрашають мудрі та сумні очі, а — вгодований здоровань. З червоною, хоч прикурюй, пикою і в фартусі середнього ступеня зашморганості.

Коли я підійшов, шинкар займався тим, що протирав ним пивні кухлі. Навряд чи вони від цього ставали чистішими, але мабуть, господареві корчми подобався сам процес, бо він ритмічно притупував, похитував головою і щось неголосно насвистував.

— День добрий... Не боїтеся, що грошей не буде?

Господар подивився на мене.

— І вам не хворіти, пане, — посміхнувся добродушно. — Не боюся... По-перше, — їх і так немає. В усякому разі, стільки скільки хочеться. А по-друге, — головне, щоб вони у відвідувачів водилися. Вина? Пива? Квасу?

Аристарх забезпечив мене в дорогу кількома мідяками, пояснивши, що за пару-трійку грошей можна взяти кружку пива і тарань. Тарані я не хотів, а ось від ковтка пива не став відмовлятися.

Прийняв важкий кухоль, над яким коливалася пишна шапка піни, обережно здув її і так само обережно пригубив.

Мммм... Холодне, м'яке, з приємною гіркуватістю. Загалом, в кращих чеських традиціях.

— Чарівний напій... — похвалив від душі.

— Ні-і, — не погодився господар і взявся докладно пояснювати. Мабуть, скучив за співрозмовниками. — Заклинання тільки температуру тримає і від скисання оберігає, а зварено без чарів. Та й навіщо на магічний сувій витрачатися? Руки не з дупи ростуть. Це в столицях або портових містах варити не встигають, ось і звуть чарівників, а у мене тут, хоч і перехрестя, але відвідувачів не вельми багато. Ближче до полудня диліжанс з Таруса пройде. Ці завжди зупиняються. Пообідати і горло промочити. Через годину після них — зворотний з Кушер. Теж мимо не проїжджають. І вже тільки ближче до вечора — з Соробони в Геную. Туди вони вранці їхали. Ось і всі з тих, що постійні... А випадкових подорожніх десятка півтора за день буває. Не більше.

— Ну, якщо так рахувати, — кивнув я в бік вояків, — то добра половина сьогоднішніх перехожих вже тут.

Господар теж подивився в той бік, знизав плечима, але приховане питання залишив без уваги. Навпаки, поцікавився сам:

— А ви, пане, з якої потреби підбори стоптуєте? Апетит нагулюєте, чи в справі?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.