ХТО У ТЕМРЯВІ СИДИТЬ?

Я лежу на дивані й втикаю в телефон. Раптом лампочка в моєму нічнику дивно заблимала: короткими й довгими сигналами, й згасла. Оскільки була комендантська година, то і за вікном було темно. "І, що таке чи бавитьс..." - не встигла, навіть, сформувати думку в голові, як світло, яке періодично трохи блимало, остаточно згасло. І я почула стукіт з кутка моєї кімнати – ті самі довгі й короткі сигнали. АААА, я забула морзянку, а це ж сусіди хочуть мені щось сказати. Руки починають труситися, в голові вирують різні думки: "Може хтось обкрадає сусідів?", "Може вбивають когось"... Тоді я згадую, що сусідів у мене немає – вони кілька місяців тому, поїхали за кордон. "Може, повернулися?", - шепоче логіка, та ж я вже відчуваю, що ні, людей із того боку немає. Стукіт посилився і потяглися у мій бік з того кутка довжелезні руки. Я поглянула який у них манікюр – професійна звичка. Обкусані нігті та бруд під ними - фу, який несмак.

- Слиш, куди граблі свої тягнеш? - Закричала я, бо таким рукам себе не дам чіпати, - Ти спочатку приведи нігті в порядок, а потім повертайся, гидота.

І тоді я почула голос і зрозуміла, про що мені сигналили.

- Добраніч. - Прошурхотіло десь згори, - Я саме манікюршу шукаю. Бо останнім майстром не задоволений...

І руки акуратно лягли переді мною на підлозі. І тут мене прорвало – я заволала! Бо ось вона - слава! Глибоке зітхання: "Ну, давай подивлюся, що можна зробити". Я поправила на носі окуляри і потяглася до вимикача. Та ж електрику в квартирі остаточно вирубило. "Йосип драний!" - пронеслося в голові під моторошний регіт зі стелі.