Аватара

Чому я в цій кімнаті? Через ненависть до себе? Ні, через страх. Якщо захочу кривавий дощ проллється, а я стоятиму з закинутою догори головою.

Це місце для мене логічне, правильне. Та воно не має правил. Усі мої страхи і сподівання.

Якщо мені стане занадто боляче, то мене просто вб’ють.

"Ззаду!"

Відчуваю, як меч повільно проникає в мою плоть, між ребрами. Збоку, може здатись, що лезо пройшло рівно по центру, та це неможливо. Потрібно знайти слабке місце. Потім меч прискориться й розітне серце. Я побачу його лезо. Тіло важчає. Падаю на свого ворога.

***

Я присяду й зіпрусь на одну ногу, аби витримати вагу тіла, що нависає на мене.

***

Я поверну голову поки ще є сили.

— Ти витримаєш?

***

Я встаю відкидаючи тіло наперед. Меч вийшов, як по маслу. Я так захотіла. Смикнула правою рукою, аби її струсити.

— Звичайно ні.

Я провела мечем по горлу.

У цій кімнаті завжди пусто.

«Мені самотньо.»

«Мені все видно.»

***

Я нічого не відчуваю. Наче все нутро вирвали і викинули. Думаю про те, ким була раніше.

Не страшно, коли боляче, страшно опустіти.

«Страшно?»

Вже все одно. Я все намагаюсь згадати, що саме, мене так зламало й не пам’ятаю.

«А зараз що?»

Мені все одно. Я думаю, якщо більше не зможу писати, то це й буде кінцем. Постійно казала, що такий мій сенс.

«А зараз що?»

Зараз я не відчуваю нічого. Правда. Це ж не фарс. Я не можу більше. Всередині все вичерпали ложкою.

«Чия то була ложка?»

Я пишу це й нічого не відчуваю. Правда. Я плачу. Це теж правда. Але, всередині, нічого не відгукається. Нічого не допомагає.

Усі мої роботи просякнуті болем, бо таке життя. І моїм життям, що проживають інші.

Я себе ненавиджу. І те, що я роблю. Ненавиджу.

***

Я підібрала свою відрубану голову.

— Ти заслуговуєш хоч на один поцілунок.

Кров по руках. Тепер меч буде вислизати.

— Десять.

Людина, що підійшла ззаду різонула по шиї.

— Ще одна моя копія.

Тепер пізно плакати. Чорна зала. Світло не проникає. Допомагає бачити лиш фантазія. В чорному я.

Коли я тільки з'явилась тут, то вбивала свої копії голими руками.

Перша сиділа сама обійнявши ноги і плакала. Я так думала, що вона плаче. Вона підняла голову до мене, коли я підійшла і лице було сухим. Сліз не було. Більше, я і емоцій не побачила. В мені з'явилась така сила і ненависть.

«Хочу розбити тобі голову об стіну.»

Все що з'явилось в мене в думках.

«Чому б і ні. Я тут сама.»

«Я тут з тобою.»

Я намотала волосся на руку скільки було потрібно.

Саме приміщення було порожнім, та коли смикнула її голову вправо, то вона хруснула об щось.

«Чудесно. Невже це місце я можу уявити.»

Після другого удару я впевнилась в своїх словах. Ще і ще раз.

Думала руки і одяг будуть у крові, та нічого не було.

Повернувши голову після всього я побачила ще три копії, що стояли по праву руку від мене кривою лінією.

Більше я не задумувалась а чи можна.

Це мої діти, це я. Ніхто не казав мені, що саме це потрібно робити.

***

Це вбило мене вперше. Я ніколи не напишу так. Нещодавно це зрозуміла. Весь відчай що є в мені написані слова не готові передати. Навіть зараз я стараюсь, та знаю, що коли буду перечитувати це все буде просто реченнями.

— Десять.

Голова хруснула під черговим ударом ноги. Черговий удар ногою по лицю розбив ніс і увігнав його в голову.

— Хааа.

Кімната ставала все більшою.

Копії нагромаджувались. Та я не жаліла. Я сама цього хотіла. Хотілось більше їх трощити. Як ляльки. Бити, і бити, і бити. Все далі. Сильніше. Ненавиджу.

Втомилась. Та тут немає втоми. Це ж вигаданий світ. Я просто захотіла присісти. Обійняла себе за ноги і в голову знову почали лізти грузні думки, як я нічого не можу зробити. Нічого не вмію. Не хочу. Тепер вже не хочу. Це все через те, що я сиджу на місці.

Не страшно коли болить, страшно забути.

— Сорок вісім.

Почулось ззаду і мою голову розтрощили.