Половина. Том 2

Крізь маленьке загратоване вікно лилося світло. Його було так само мало, як і в її душі. Життя здавалося марним, і весь світ у певний момент втратив всю свою значимість. Всередині камери все надто нагадувало внутрішній стан Ебігейл: порожньо, сіро, похмуро, з маленькою беззахисною дівчинкою, яка сиділа у кутку. Ось-ось ця дитина мала злитися з непоказними стінами і дозволити темряві заповнити весь простір. Не хотілося жити на цьому світі, не хотілося жити після смерті. Вона прагнула лише зникнути, щоб ніколи не пам'ятати і не відчувати болю. Вона шкодувала, що не померла тоді, разом з ним... ні, ще багато років тому, коли лорд Флеймонт її врятував. Ебігейл була переконана, що не варто було противитися долі. Стільки життів зіпсував її порятунок, стільки людей поплатилося за обман.

Ще з народження вона сіяла лихо. Мати померла під час пологів, а батько не витримав горя і пішов. Еббі ненавиділа його, хоча припускала, що ненависть батька до доньки, яка вбила його жінку, виправдана. Дідусь ціною життя врятував її від орлів. А Віджил... це після розмови з нею він набрався сміливості та рішучості поплатитись за батьків. Ельсон була вишенькою на торті. Дівчина чекала на дитину після весілля, ділилася з нею планами на майбутнє і щасливими моментами минулого, щиро раділа зустрічі. Ебігейл перекреслила їхні з Філібом мрії. Драконицю зморювали зсередини сумніви у власних почуттях, у власній пам‘яті. Можливо, вона була не проти позбутися дівчини. Ревнощі — занадто гучна заява, а от заздрощі сповна могли підштовхнути її до цього.

Елізабейт, улюблена сестричка і найрідніша людина, яка у неї була, також постраждала через її необдумані вчинки. Тепер ніхто вже не допоможе Ліз повернутися додому. Шанс втрачено.

Філіб, останній близький з минулого дівчини, беззаперечно помер з її вини. Еббі усвідомлювала, що потрібно було попередити, поговорити, а не боятися та відтягувати той момент, коли зустрінуться погляди вбивці та месника. Та їй захотілося від народження стати Агнією Форест, без тих жахливих скелетів у шафі. Він знову став їй дорогим, і вона боялась його втратити.

Ебігейл сиділа на холодній підлозі, притиснувши до себе коліна. Там була незручна дерев'яна лава, але дівчині хотілося сховатись у кутку і більше ніколи не виходити. Бути невидимкою, ніким, навіть не існувати. Все тіло страшенно боліло від синців, залишених кулями, і від побоїв, вчинених після її відключки. Вона шкодувала, що вони її не добили. Дівчина не могла навіть заплакати, закричати, поворухнутись. Її повністю поглинула апатія. Вона не хотіла нічого відчувати, тільки зникнути.

З боку наглядача почулося човгання кроків і гуркіт, але дівчина уваги не звертала.

— Слухай, час зробити тобі ін'єкцію. — Том Кріц підійшов до ґрат. Він чув про те, що вчинило чудовисько в тому кутку і за що було затримане, і горло зшило міцними нитками від страху. Хлопець глитнув, щоб розірвати їх. Ув'язнена мовчала і навіть не ворухнулася. — Я, звичайно, можу використати анксіолітик, а можемо зробити це швидко та без зайвих труднощів.

Томмісу було складно усвідомлювати, що ця сухопара дівчина могла бути справжнім різником у бою. Серед загиблих того вечора були його однокурсники, і це викликало тремтіння. Вона — монстр, і йому зовсім не хотілося побачити, що буде, коли вивітриться блокатор гемісомних ферментів. Потрібно поновлювати дозу препарату вчасно.

— Гей! — підвищив тон наглядач. — Ти мене чуєш?! — Він насупив брови, намагаючись здаватися суворим. З самого початку, як дівчину сюди привезли, Том задавався питанням, чи не та це сестра Елізабейт, про яку вона просила його подбати. Однак він не міг зв'язати ту добродушну тендітну дівчину і це породження пекла, що сиділо по той бік ґрат. — Ну, як хочеш. Це моя робота.

— Мені все одно, — коротко і відсторонено подала голос Ебігейл. Вона відповіла хрипко, адже заговорила вперше за довгий час.

— Якщо все одно, то підійди, — промовив Кріц, але дівчина не зрушила з місця. Навіть якщо його здогадки вірні, він уже нічим не міг їй допомогти, окрім як помолитися, щоб після суду вбили її швидко та без тортур. Та й не було бажання що-небудь робити заради цього бездушного чудовиська. Все ж поцікавився: — Імʼя Елізабейт Саусволкер щось тобі говорить?

Як тільки Ебігейл почула згадку про сестру, в ній щось спалахнуло, і вона зацікавлено підвела голову з колін. Наглядач побачив обмальоване гематомами обличчя з мерехтливими світло-карими очима.

Дівчина почала вставати, переборюючи невблаганний біль у кожній частині тіла. Вона сперлась рукою на стіну і пошкутильгала до Кріца.

— Ти щось знаєш? — Ув‘язнена наблизилася впритул до ґрат і взялася за них обома руками, утримуючи тіло, яке мало розпастися на шматочки, у вертикальному положенні. — Що з нею?

Том скочив на крок назад. Він дивився на стурбоване побите обличчя дракона з жалісно піднятими до чола кінчиками брів і не міг повірити в злочин, вчинений нею. Очі у дівчини справді були гарними. Великі, виразні, почервонілі. Вони надто людяні, щоб назвати її очима страховиська. Розбиті губи ворушилися, ніби намагаючись ще щось сказати. Руки, на яких висохла кров, невідомо її чи його загиблих товаришів, повільно сповзали вниз ґратами. Вона не мала сил, щоб стояти на ногах.

— Дай мені руку, і тоді я скажу, — предʼявив ультиматум наглядач. Ебігейл простягла кінцівку так швидко, як могла, і вичікувально на нього подивилася. Усередині неї спалахувала надія, що з її улюбленою сестрою все добре. Томміс закачав чорний рукав, щоб оголити лікоть дівчини, і застиг. Складно було знайти хоч якусь вцілілу ділянку шкіри. Усі вени сховалися за величезними синцями. Він уважно розглянув передпліччя, намагаючись не торкатися синяків, і, зрештою, вирішив уколоти препарат внутрішньомʼязово у плече. Так виходило болісніше і гірше загоювалось.

— Ну? — не терпілося їй дізнатися бажану інформацію. Це надавало їй сил триматися рівно.

Томміс глянув на неї з сумішшю зневаги і здивування.

— Ви сестри? — почав він з головного питання, яке мучило його голівку деякий час. Еббі кивнула. — Очманіти. — Хлопець підняв брови вгору, утворюючи на маленькому лобі складки.

— Не тягни. Будь ласка, скажи, що з Елізабейт? — благала дівчина, сильніше стиснувши металеві стрижні, які відгороджували її від усього світу. Таке щире хвилювання за близьку людину змусило Томміса трохи заспокоїтися і повірити їй.

— Вона, як і всі лісники, навчається на військового медика. Під опікою вашого брата, до речі, — з натиском відповів доглядач.

Ебігейл затамувала подих. Її очі округлилися і з замішанням витріщилися на хлопця, що був трохи нижче за саму дівчину.

— А? — вискочило з її вуст. Вона хотіла б сказати ще щось, але думка застигла в повітрі, не в змозі стати словом.

— Судячи з минулої реакції Ліз, ти теж не в курсі, що він живий-здоровий. Працює у нас командиром медсанбату під чуйним керівництвом генерала Хейдена. Так що, гадаю, у неї все добре, якщо вона з ним, — заявив Том Кріц, і Еббі, уривчасто випустивши повітря з легень, мляво опустилася вниз. Вона сперла тулуб і голову на ґрати і втупилася незрозумілим поглядом у стіну. Занадто несподівана новина для неї, складно було її прийняти. За Елізабейт стало спокійно душі, а в живого Віджила дівчина поки що повірити не могла.

— Значить, я можу спокійно піти, не турбуючись за сестричку, — пробурмотіла Еббі, але Томміс почув. У грудях щось неприємно стислося, і він відвернувся, щоб викинути шприц і навести лад. Щоразу це складно: готувати ув'язнених до страти. Навіть найгірших з них.

Здалеку долинули голоси та важкі кроки, що стрімко наближалися до ізолятора. Сходами обвалився цокіт підборів і за мить у приміщенні з'явилися два брати, Фрідріх та Ольдріх.

— Вона готова? — спитав один із них.

— Так, — підтвердив Томміс і глянув на них. Він не думав, що за нею з'являться так швидко.

— Відчиняй клітку, Кріце, — наполіг лисий, і наглядач негайно послухався. Брати підхопили дівчину за пахви, і та анітрохи не чинила опір. Вони потягли її до виходу, а Том спостерігав. У будь-якому разі, смерть убивці вважав виправданою.

***

Помахи. Гучні завихрення повітря. Йому точно не почулося. Згаслий вогник у грудях знову затлів. Він поступово, з кожним спішним кроком спалахував все сильніше і згодом вже обпікав зсередини. Сам син Фокса дав хлопцеві можливість врятуватися та вилізти сухим із води, але він не міг просто так піти. Спрін вірив у реальність тих звуків, які уловили його вуха кілька митей тому. Та й розповідь Ондога закрила всі пробіли у історії Ебігейл та Філа. Це не могло закінчитися саме так.

— Звідки тут напівлюдина? — почулося дуже близько. Ноги хлопця забігли швидше. Залишилося лише обігнути одне дерево, однак він рефлекторно зупинився, коли світло ліхтарика різко вдарило в очі. Лайфстінг зажмурився й закрив їх передпліччям.

Навряд чи він усвідомлював свої дії, тому що не відрізнявся нормальним мисленням. Ним рухало щось особливе, бажання йти проти системи, яку йому нав‘язували з народження. Результати цих бунтарських переконань іноді псували життя своєю приголомшливою безрозсудністю. Але Спрін не тікав від себе, він гнався назустріч своїй долі, підсвідомо шукав смерті, бо не боявся її. Добрі вчинки робили існування хлопця не таким марним, а погані — не таким порожнім.

Зрада орлиної служби була кроком навмисним і вимушеним. Невдоволення системою та відсутністю права вибору, нестача «тата» та достаток «командира» — все це не залишилось без сліду. У капітана Лайфстінга ніколи не було сина, була лише власна зброя, над якою той втратив контроль і добряче поплатився за це. Відсторонення від Джоджо хлопець обдумував довго, і, зрештою, прийняв складне рішення заради блага найближчої людини, нехай наступні роки і були сповнені страждань обох. Допомога напівлюдям була захоплюючою грою, в процесі якої він сам не помітив, як зблизився з ними.

Хлопець прибрав руку від очей і поморгав, проганяючи неонових зайчиків. Коли зір прояснився, Спрін глянув на підлогу і побачив нерухоме тіло з крилами, які повільно зникали. Фігура була знайома і одягнена в чорне. Хлопець ахнув, впізнавши Філіба.

— Громадянине! — пролунало навпроти. — Що ти тут робиш у комендантську годину?!

Спрін підняв погляд на людину з ліхтариком і попутно прикрив долонею джерело світла. Він з ніг до голови просканував незнайомця очима. Кадетська уніформа із жовтою стрічкою на плечі — знак чергового в академічному гуртожитку неподалік. Нашивка на кітелі вказала на випускний курс. Все стало на свої місця.

— Навряд чи, юначе, тобі сподобається моє імʼя, — Спрін з дурною усмішкою почухав потилицю. — Достобіса набридла реакція людей. — Він швидко окинув місцевість поглядом і зрозумів, що Ебігейл поруч не було.

— Відповідай на питання! — наполягав курсант. Він звучав грізно, але хлопець помічав, як той тремтів перед його дебелою фігурою.

— Що ж, курсанте, перед тобою Спрін Лайфстінг, — сказав перукар і зробив незграбний реверанс.

Обличчя хлопчика викривило презирство. Дезертирів він вважав гірше сміття.

— Про що я, власне, і казав. — Стенув плечима Спрін.

— Гадки не маю, що ти тут забув, однак не заважай мені. Я мушу повідомити про це командира, — не зовсім впевнено промовив курсант військової академії і перевів світло на тіло під ногами.

— Не панікуй так, він, схоже, непритомний, — спокійно сказав Спрін, ледве приховуючи внутрішню тривогу. Він присів, щоб перевернути Філа на спину. Але щойно його рука торкнулася плеча напівлюдини, підошва чобота шорстко і боляче придавила її.

— До приходу слідчої групи заборонено чіпати! Простим цивільним, а тим більше дезертирам точно зась! — голосно заявив кадет. Навряд чи він до кінця розумів, з ким бришкав. — Ще раз запитую: що ти тут робиш? — додав юнак і сильніше надавив ногою на чужу руку. Спрін стиснув губи і висмикнув свою кисть із пастки.

— Повз проходив, на шум прибіг, — байдуже промовив він і почав вставати.

— Повз військовий район вночі? Скучив, зраднику? Думаєш, я не можу скласти два плюс два? — уїдливо продовжив курсант. Під час комендантської години дезертир гуляв біля найважливішого району країни, і зовсім випадково поруч упала напівлюдина. Юнак пошкодував, що не попередив інших і вибіг перевірити шум сам.

Спрін випростався і зверху вниз глянув на хлопця. Погляд його став грізним. Вся глузлива впевненість кадета непомітно зникла, як тільки той зазирнув йому в очі. Колишній розвідник виглядав як злочинець. Татуювання, шрами, зухвалий прикид з шипами і черепами стали доказами цього. Юнак лигнув, і Спрін помітив, як світло від ліхтарика почало тремтіти. Той додав зовсім незв'язним, нерішучим тоном:

— Втім, я з-зараз доведу до в-відома старшин…

Кадет зірвав з ременя лаудтак і хотів щось натиснути, як нога Спріна хвацько вдарила його руку, і пристрій впав на землю, розпавшись на частини.

— Пробач, але ти побачив дуже багато, — мовив хлопець і спрямував кулак у голову небажаного свідка. Проте той блокував атаку рукою.

— Твої дії незаконні! — налякано вискнув юнак, але Лайфстінг не відповів і врізав йому з іншого боку. Кінцівка пам'ятала, куди треба влучити, щоб людина знепритомніла. Навчання та тренування батька завжди переслідували його важким тягарем позаду. Несвідоме тіло глухо впало додолу, ліхтарик гепнувся об камінець й потух.

Спрін повернувся до Філіба. Акуратно притримав його за плечі та перевернув на спину. Спочатку хлопець побачив примружені тремтливі повіки, потім почув часте поверхневе дихання. Лайфстінг скинув маску з його обличчя і помітив викривлені губи, з яких сочилась кров із легень. Він одразу зрозумів, що справи кепські і діяти слід швидко.

Спрін пригнав орендовану на виграні гроші машину, на якій повинен був забрати Ебігейл, Філіба і горезвісну сестру, за якою вони прибули сюди, і дбайливо вклав усередину друга. Потім він мигцем глянув на відключеного кадета і, зітхнувши, швидко звʼязав йому руки ременем та кинув його до салону. Спрін сів за кермо і дав газу. На щастя, власник автівки не збрехав, називаючи її тихою. Після кількох кварталів хлопець зробив зупинку та підійшов до телефонної будки. Дещо сумніваючись, набрав знайомий номер, який не використовував багато років. Слухавку до вуха підводив повільно, несміливо. Гудки тривали цілу вічність, яка змінилася тихим «алло» і довгою паузою. Хлопець не міг підібрати слова і до кінця вагався у своєму рішенні. Горло спазмувало, у роті пересохло. «Алло» повторилося знову, вже розсерджене. Спрін видихнув.

— Джоджо... — видавив він із себе. У трубці різко нависла тиша.

— Спріне, це ти? — почулося після недовгої паузи.

— Так, привіт, — серйозно відповів хлопець. — Ти ж навчаєшся на лікаря? А, закінчила вже, значить... Так навіть краще, приїжджай якнайшвидше до перукарні. Так, сталося. Потім все розповім!

У приміщенні панував запах антисептиків і крові. Криваві бинти й ватні тампони лежали поруч із диваном, у залізній таці на столику — три залізні кулі. Мокрий і брудний чорний одяг валявся купою під стіною.

— Я могла його вбити… У нього може розвинутись сепсис... — жалісний жіночий голос пролунав кімнатою. Його власниця розгублено подивилася на господаря житла і запустила у фіолетове волосся руки.

— Що розвинутися? — здивовано спитав Спрін і звів брови. Джоджо махнула рукою, відвела погляд і подивилася на крапельницю з антибіотиками, на яку покладала всі надії у боротьбі з ускладненнями. Принаймні, без її участі ця людина померла б швидше. З самого кінця імпровізованої операції вона сиділа на дивані і мовчки дивилася на несподіваного пацієнта. Головним було те, що він досі дихав. Його грудна клітка то піднімалася, то опускалася, хай і слабо, але сам цей факт тішив серце дівчини. Вона не могла забезпечити йому наркоз і наважилась провести операцію під звичайними знеболювальними, ще й у нестерильній «операційній» на розкладеному кухонному столі. Відтепер вона була переконана, що оперувати в лікарні в стерильних умовах з операційною бригадою — це не страшно.

— У нього був гемопневмоторакс, і якби я прийшла хоч трохи пізніше, він би помер від гіповолемічного шоку. А дренаж у грудях періодично треба перевіряти, робити санацію…

— Джоджо, я не розумію цих слів… — зупинив її Спрін.

— Я хочу сказати… Найгірше позаду, але хто знає, якими наслідками відреагує його організм на таку тяжку вогнепальну травму, — додала дівчина.

— Чому ти нічого в мене не питаєш? — раптом запитав Спрін. Його кохана не повертала до нього голову. У цій ситуації і рота відкривати було складно.

— А що питати? — почала вона. — Якщо треба, ти сам розкажеш. Я досі трохи шокована. Але тобі довіряю.

Джоджо повірити не могла, що він сам їй зателефонував, що звернувся у скрутний момент за допомогою. Неважливо, що відбувалось, той Спрін нікуди не зник і він ніколи не завдав би їй шкоди. Дівчина пам'ятала часи, коли через усі перепони вони переступали разом, і ця ситуація сприяла поверненню тих стосунків.

— Але все-таки, — заперечив Спрін, — тобі цікаво.

Він страшенно дорікав собі, що втягнув у це кохану, ту, кого намагався захистити всі ці шість років. Навіть якщо відпустить її додому, хлопець знав Джоджо настільки добре, що був переконаний, що вона прийде до нього знову. Дівчина тепер знала, де він працював, де жив, і була лютим впертюхом. Заспокоювало лише те, що до будинку досі не вдерся озброєний спецзагін, адже це означало, що ні за ним, ні за нею не було хвоста. Ще більше його мучила наявність поруч зв'язаного кадета, якого Спрін викрав. Злочин нашарувався на злочин. На той момент забрати всі докази з собою здавалося найкращим рішенням, але потім закрався сумнів. Що з ним, взагалі, робити?!

— Не заперечуватиму, — підтвердила Джоджо і подивилася на Спріна. Той сидів і нервово тряс ногами. Обличчя його виказувало розгубленість та страх перед незвіданим майбутнім. Дівчина підсіла ближче і взяла до своїх маленьких долонь його руку. — Заспокойся. Хвилюванням нічого не вирішиш.

Хлопець окинув її сумним поглядом. Так хотілося все повідати, отримати підтримку. Але не знав, чи мав він право так чинити. Було б егоїстично відправити її додому, не сказавши нічого про людину, яку вона, можливо, врятувала колосальною працею. Втім, Джоджо уже стала співучасницею.

— В цілому, я казав, що в мене вдома живуть двоє напівлюдей. Він — один з них…