Хранителі Межі. Книга 2: Зграя Перевертнів

Дощ барабанив по бруківці Подільського району, ніби намагався змити таємниці, що ховалися в його вузьких провулках. Київ дихав холодом, його вуличні ліхтарі мерехтіли крізь сіру завісу дощу, наче очі, що стежили за кожним необережним кроком. Олег Морозов стояв посеред тісного провулка біля старого ринку, відчуваючи, як волога просочується крізь його куртку. Його сірі очі, гострі, мов лезо, вдивлялися в темряву, де синювата стрічка поліцейської огорожі тремтіла під поривами вітру. Безсоння гризло його, наче голодний звір, ще з тих пір, як Озерна Пані зникла в глибинах Дніпра, залишивши по собі лише відлуння жаху й сумніви в його власному здоровому глузді.

— Морозов, ти взагалі тут? — голос Катерини Гнатюк, різкий, але з ноткою турботи, вирвав його з думок. Вона стояла поруч, тримаючи парасолю, що ледь рятувала її від дощу. Її коротке темне волосся прилипло до скронь, а очі блищали допитливістю. — Ти виглядаєш, ніби привидів побачив.

— Може, й побачив, — буркнув Олег, не відводячи погляду від тіла, що лежало перед ними. Молодий чоловік, охоронець нічного клубу неподалік, був роздертий так, наче його атакувала дика тварина. Глибокі рвані рани перетинали його груди, а обличчя застигло в гримасі жаху. Асфальт навколо жертви був мокрим не лише від дощу — темні плями крові змішувалися з водою, створюючи химерні візерунки, що зникали в стічних канавах.

Олег присів навпочіпки, вдивляючись у сліди на землі. Глибокі подряпини, схожі на пазурі, вирізьбили в асфальті нерівні борозни. Він провів пальцем по одній із них, відчуваючи, як холод каменю пронизує кінчики пальців. І тоді це сталося. Його "Око Хранителя" прокинулося, ніби хтось увімкнув невидимий ліхтар у його свідомості. Над тілом мерехтів відбиток — вовча морда, її очі горіли золотом, а паща роззявилася в беззвучному рику. Образ розчинився в дощовій імлі, наче дим, але Олег відчув, як його серце калатає швидше, ніби передчуття полювання пробудилося в його жилах.

— Ти що, Морозов, знову в космосі? — Катя нахилилася ближче, її голос звучав із легкою насмішкою, але очі пильно стежили за ним. — Якщо ти знайшов щось, поділися. Бо я тут бачу тільки кров і дощ.

— Сліди, — коротко кинув Олег, вказуючи на подряпини. — Вони не від ножа. І не від інструменту. Це... щось інше.

Катя насупила брови, витягнувши ліхтарик. Промінь вихопив борозни, що здавалися надто глибокими для людської сили. Вона присвистіла.

— Це що, ведмідь із зоопарку втік? — пожартувала вона, але її голос видав напругу. — Слухай, я візьму зразки. Але якщо це маніяк із кастетом у вигляді пазурів, я офіційно заявляю, що мені потрібна відпустка.

Олег змусив себе посміхнутися, але його думки були деінде. Він відчував ледь помітний запах — не дощу, не крові, а чогось іншого. Мокрої вовни, змішаної з чимось диким, первісним. Його очі ковзнули по провулку, зупинившись на стіні старої цегляної будівлі. Там, під вицвілою рекламою пива, виднівся вирізьблений символ: три пазурі, що перетиналися в колі, наче знак якогось древнього племені. Він підійшов ближче, торкнувшись його пальцями. Холод каменю відгукнувся легким поколюванням, і на мить йому здалося, що стіна дихає, пульсуючи в ритмі невидимого серця.

— Катю, подивись на це, — він вказав на символ, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

Вона підійшла, спрямувавши ліхтарик на стіну. Її брови злетіли вгору.

— Графіті? Хтось вирішив погратися в художника? — вона дістала телефон, щоб сфотографувати. — Хоча, знаєш, виглядає, ніби це вирізали не ножем. Скоріше... кігтями.

Олег не відповів. Його погляд зачепився за щось на землі — клаптик сріблястої шерсті, що лежав біля стіни, наче забутий доказ. Він обережно підняв його, але щойно його пальці торкнулися шерсті, вона розпалася, наче попіл, рознесений вітром. Його серце стиснулося. Це не було нормально. Це не було людським.

— Морозов, ти точно в порядку? — Катя поклала руку йому на плече, її голос став м’якшим. — Ти виглядаєш, ніби не спав тиждень. І цей твій погляд... Ти щось знаєш, правда?

— Нічого я не знаю, — відрізав Олег, різкіше, ніж хотів. Він відвернувся, відчуваючи, як гнів спалахує в грудях, наче сухий хмиз під іскрою. — Просто... давай зберемо все, що є, і валімо звідси. Цей дощ уже дістав.

Катя кивнула, але її погляд затримався на ньому трохи довше, ніж зазвичай. Вона повернулася до роботи, фотографуючи сліди й беручи зразки, а Олег відійшов до краю провулка, де дощ здавався не таким густим. Він заплющив очі, намагаючись заспокоїти пульс, але перед очима знову сплив той відбиток — вовча морда, її очі, що горіли, наче два ліхтарі в темряві. Його дар, "Око Хранителя", ставав сильнішим, але разом із ним росло й щось інше. Щось хиже, що шепотіло в глибині його свідомості: Полюй. Знайди. Знищ.

Він струснув головою, відганяючи ці думки. Але вони не зникали, а лише ховалися, наче звір, що чекає слушного моменту. Олег зиркнув на Катю, яка пакувала обладнання, і відчув укол провини. Вона була його опорою, його зв’язком із нормальним світом, але як він міг розповісти їй правду? Що він бачить те, чого не бачить ніхто інший? Що Київ, який вони знали, — лише тонка завіса над світом, де ховаються монстри?

— Гей, Морозов! — гукнув Ігор Шпаченко, молодий патрульний, що стояв біля поліцейської машини. Його форма промокла наскрізь, але він, як завжди, тримався з недбалою усмішкою. — Ти там що, медитуєш? Бо я тут стирчу, як мокрий пес, а Ковальчук уже дзвонив. Каже, щоб ти не тягнув із рапортом.

— Скажи Ковальчуку, що я не ясновидець, — кинув Олег, підходячи до машини. — І припини називати мене Морозов. Ми не в армії.

— Та ладно, капітане, — Шпак підморгнув, але його усмішка згасла, коли він глянув на місце злочину. — Слухай, я бачив багато всякого, але це... це якийсь треш. Ти думаєш, це маніяк?

Олег знизав плечима, уникаючи прямої відповіді. Шпак був хорошим хлопцем, але занадто балакучим для таких справ. І занадто нормальним.

— Збери свідків, якщо вони є, — сказав Олег, сідаючи в машину. — І перевір, чи хтось із місцевих чув щось дивне. Крик, виття, що завгодно.

— Виття? — Шпак здивовано звів брови. — Ти серйозно? Це ж не Карпати.

— Просто зроби, — відрізав Олег, відчуваючи, як гнів знову піднімається, наче хвиля. Він стиснув кулаки, намагаючись опанувати себе. Шпак кивнув і побіг до сусідніх будинків, а Олег відкинувся на сидінні, вдивляючись у краплі дощу, що стікали по склу. Кожна з них здавалася маленьким дзеркалом, у якому відбивалися його власні страхи.

Коли Катя повернулася до машини, тримаючи пакет із доказами, вона кинула на Олега допитливий погляд.

— Я знайшла дещо дивне, — сказала вона, дістаючи пробірку з темною рідиною. — Кров жертви містить мікрочастинки, схожі на попіл. Але це не попіл. Я не знаю, що це. Лабораторія розбереться, але... це ненормально, Олеже.

Він кивнув, не дивлячись на неї. Його погляд був прикутий до провулка, де ліхтарі кидали тремтливе світло на символ із пазурями. У його свідомості знову сплив відбиток вовчої морди, але цього разу він почув шепіт — ледь чутний, але пронизливий, наче вітер у лісовій гущавині: Вони йдуть. Вони полюють.

— Олеже, — голос Каті став тихішим, майже обережним. — Ти щось бачиш, правда? Щось, про що не говориш.

Він повернувся до неї, його сірі очі зустрілися з її допитливим поглядом. На мить йому захотілося розповісти все — про Озерну Пані, про Русалок, про свій дар, що розривав його реальність на шматки. Але він лише похитав головою.

— Просто втома, — сказав він, відводячи погляд. — Їдьмо в ділянку. Треба розібратися з цим.

Катя зітхнула, але не наполягала. Вона завела двигун, і машина рушила, залишаючи за собою провулок, що шепотів таємницями. Олег дивився у вікно, відчуваючи, як Київ стискає його в своїх обіймах — місті, що ховало під своєю шкірою щось набагато темніше, ніж він міг уявити.

Коли вони від’їжджали, він помітив, як один із ліхтарів раптово згас, залишивши провулок у темряві. І в цій темряві, на межі його зору, щось рухалося — швидке, хиже, із золотими очима, що палахкотіли, наче два вогні в безодні.