•••
Не схиляючись перед жодним із Астральних Королів, не впадаючи в гріх ідолопоклонства, я міг тільки піти далі – на кухню, де на мене чекали дві тарілки рису. Але, як це часто буває з людською природою – спотвореною, химерною, гордою – я не бажав бути покірним. Навіть власній вечері.
Дайте мені волю – я б охоче випив чашу святої води, узятої прямо з вівтаря, – і враз вилляв її собі на голову. Наяву не знав, чим запиватиму своє зречення, але точно знав, чим заїдатиму: звичайною локшиною без соусу і без оправдань.
Лише двічі я вагався у своєму виборі: вперше – коли в холодильнику побачив дивний зелений порошок, схожий на мікс глини та подрібненого листя папороті. Вдруге – коли поруч поблискували дві пригорщі чорних, лаково-блискучих насінин. Як ви вже здогадалися, я вибрав насіння. Відмовитися від нього – значило зрадити себе. І хоч я не був настільки навіжений, щоб свідомо порушити внутрішню заборону, проте не міг відмовити собі в спокусі відчути владу: навіть не повну, бодай крихту, хоча б на мить, аби струм її пройшов крізь пальці, як прохолодна ріка, яку не втримати.
І, пробачте мені за цинізм, – це була остання воля. Особиста. Я нічого не приховував, не будував інтриг. Але, схоже, саме цим і залишив після себе неприємний осад.
Червоні горошини вже розкотилися підлогою, а зелені – піднялися мені в очі. Вони дивились на мене, як щось живе. Потому чекали мого рішення – чекали наказу, бо все залежало від мене.
І тоді – тарілка з рисом повільно покотилася підлогою. Її вміст наближався до мене, і у той момент я стрибнув – з тією гострою впевненістю, яку мають лише істоти, що більше не бояться. Обома руками вчепився в рис, згріб зелені горошини, і, перш ніж вони встигли щось зробити – вкинув їх у рот. Усе відбулося саме так.
І знаєте що? Я не відчував нічого: ні сорому, ні жалю, ні думок.
Вони навіть не встигли подивитися на мене.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!