Нескінченний жах

Куренівка. Місце, що на своєму роду бачила всяке. Начебто просто звичайне село, що згодом стало частиною Києва. Але яка була бурхлива історія Куренівки в ХХ столітті. Вона була і простим дачним містечком для киян, і місцем жвавої торгівлі і промисловості, і місцем повстань армії УНР. Бачило воно на своїх вулицях як проходив Голокост у Бабиному Яру, і як цей Бабин Яр вилив на Куренівку цілу купу цементних відходів. І як з розпадом союзу цей індустріальний район почав занепадати.

Але Куренівка живе, і далі буде жити. На відміну від людей. Люди завжди смертні. І от, чергова смертна людина, чоловік вже років 24, приїздить до своєї старенької прабабусі на Куренівку. Він провідував її кожного дня після роботи. Жила вона у маленькій квартирі, у хрущовці. Чоловік зайшов до квартири.

— Бабусю, привіт! Ти тут?

Відповіді не послідувало. Чоловік насторожився. Він зняв взуття у коридорі, і пройшов до вітальні. Там він побачив молоду дівчину, на вигляд так років 18. Вона висіла на люстрі у петлі і трохи колихалася зі сторони у сторону. Ця картина зовсім не здивувала чоловіка. Він лише зітхнув і сумно опустив губи.

— Вийшло, ба’?

Дівчина, що висіла у петлі похитала головою.

— І скільки ти так вже висиш?

— Дві години.

— І є хоч щось?

— Як не пробувала — навіть шия не ламається. Я вже їсти хочу.

— Може, голодування спробуєш? Так і помреш може?

— Якби ж я це не пробувала Сергію. Вже пробувала, і все що сталося — я перетворилася на скелет. Я не померла. Так само з водою, диханням — це теж не допомагало.

Сергій зітхнув. Він підійшов і зняв свою Бабусю з люстри.

— Пішли на кухню. — Сказав Сергій.

Вони разом пішли до кухні. Сергій готував, а Бабуся сіла за стіл. Вона схопилася за голову і безсенсово дивилася у вікно.

— У кожної людини є свій життєвий шлях, однак кожен із цих шляхів обривається. Мій же… Це нескінченна стежка. Йдеш і йдеш, йдеш і йдеш, але до кінця ти так і не приходиш.

Сергій міг лише слухати філософські роздуми своєї прабабусі. Йому було надзвичайно її шкода, однак, він не міг нічим їй допомогти, окрім як опікати. Бабуся жила надзвичайно довго для людського віку — 125 років. Це більше, ніж будь хто, хто жив на світі. Це вже не кажучи за те, що вона зовсім не старіла, а будь-які спроби нашкодити тілу — марні. З такими здібностями, Бабуся легко проживе ще 125 років.

— Всі довгожителі — Продовжила вона — Вони по різному дожили до свого віку. Хтось був постійно позитивним, хтось не курив, не пив, займався здоровим способом життя, займався спортом, жив у найкращому середовищі… І вони все одно померли. Все одно… Вони всі померли і усі помруть… — у Бабусі навертаються сльози і вона схлипувала — Я робила все навпаки… в якийсь момент я намагалася робити все навпаки… але нічого… СЕРГІЙКУ, НІ-ЧО-ГО! — Вона упала лицем на стіл і розревілася.

Сергій почув плач Бабусі, відійшов від дощечки і обійняв її, намагаючись заспокоїти.

З такими здібностями, вона легко проживе ще 125 років. Але яких років?

— Я з вісімнадцяти років живу у світі нескінченного жаху… Лише вісімнадцять років мала змогу жити, як людина… НОРМАЛЬНО ЖИТИ. А всі інші 107 років я живу з відчуттям безнадії, повного смутку.

— Але ж Бабусю, я не пам’ятаю тебе такою до війни. Ти була завжди веселою і життєрадісною.

— Я вірила що настав нарешті кінець цієї кривавої історії… і ми будемо жити нарешті у мирі! Як я помилялася, як ми всі помилялися! Стільки разів, стільки разів і знов на ці граблі! Розстріляна сім’я в Сокиринцях більшовиками… нова сім’я що померла від голоду… Робота в остарбайтерах, арешт німцями, звільнення, потім знову арешт совєтами, і вже звільнення за Хрущова! Це тільки за першу половину століття! А інша половина століття у мене і твого дідуся пройшла в остракізмі союзом! Я «враг народу», за що? Що була німкеня, і була з дворян Білозерських-Аденрот? Ви ж вже забрали у нас все! Забрали навіть наші життя, що ви хочете ще від мене?! Обідрали скотини до нитки, то і ту нитку забрати хотіли! Чим я це заслужила? Ще і ця клята війна, хай їм грець!

Далі Марія Білозерська-Аденрот заплакала і Сергію довелося її втішати.

***

Настала глибока ніч. Київські багатоповерхівки вже давно не сяяли світлом. Лише його відблиски можна було побачити від квартир, де люди засиджуються допізна за комп’ютером. Сергій не був з тих людей, однак сьогоднішній день вніс свої корективи. Після навідування Бабусі він вперше за довгий час почув історію про Сокиринці. І до Сергія прийшла думка — а що якщо відвести Марію до Сокиринців. Що якщо саме там укрита таємниця того, чому вона — не старіє і є безсмертною? Тому, не типово для себе, він засів за комп’ютером довше ніж зазвичай.

Сергій нарешті хотів позбавити свою прабабусю від цих страждань. Він вважав, що таким чином зможе виплатить свій борг прабабусі. Коли Сергій був ще неповнолітнім, він залишився сиротою із-за трагічної аварії що трапилася з його батьками. Саме прабабуся була тою, хто прийняла хлопчика, і дала йому усе необхідне щоб він встав на ноги. Тепер, цей хлопчик сам доглядає її, однак все частіше йому складніше дивитися на те, як вона страждає.

Пошуки Сергія були недовгими. По першому ж запиту в гуглі він одразу його знайшов — той самий палац, у якому 125 років тому народилася і жила Бабуся. Зараз у тому палаці діяв аграрний ліцей, музей і парковий комплекс.

— Ба’ казала, що розстріл був саме у річки. — Шепотів Сергій.

Його пошуки привели до декількох наукових статей присвячених цьому місцю. Сергій їх прочитав і знайшов легенду про «прокляття Білозерського». Засновник цього роду — Гнат, був полковником Мазепи під час Північної війни, однак його зрадив і перейшов на сторону Пьотра І. Полковник відрізнявся особливою жорстокістю до своїх колишніх побратимів, влаштовуючи постійні показові страти.

Але в один з днів, за легендою, у 1718 році до нього під меч потрапив козак-характерник. Той прокляв рід Білозерських «на 200 років за зраду». Ніхто не знав, що очікуватиме їх коли пройде 200 років. Але Гната це не злякало. Він був настільки зухвалим, що там, де його було проклято, він збудував величну фортецю.

Однак прокляття лякало його нащадків. Особливо його онука і праонука — Павла і Григорія Білозерських. Вони намагалися усіма силами спокутувати гріхи свого предка перед народом. Павло займався просвітою селянських дітей, активно приймав участь у захисті прав селян, що продовжив його син Григорій. Однак це не допомогло роду Білозерських. Спочатку вимерла чоловіча лінія роду, через що Білозерські перетворилися на Білозерських-Аденрот. А під час наступу більшовиків по лівобережній Україні — були розстріляні і вони. Тіла усіх членів сім’ї знайшли, окрім доньки Марії. Її залишки до сих пір шукають.

Це б жахнуло пересічного читача. Що могли зробити ці кончені більшовики з тілом молодої, гарненької дівчини? Однак у Сергія це викликало смішок. Але у той же час він змінився на смуток.

— Можливо б, краще дійсно було так, аніж те, що сталося з нею. — Сумно підсумував він.

***

Сергій приїхав на наступний день до Бабусі. Він зайшов до її квартири, аж раптом почув постріл револьвера. Не роззувшись, він одразу забіг до її кімнати. Марія лежала на ліжку з револьвером у руці.

— Ауч… — Сказала Марія.

Ані подряпини. Куля неначе в’їлася в голову Бабусі і розчинилася у ній, не залишивши нічого.

— Тобі краще не користуватися пістолетом. Сусідів розлякаєш.

Марія піднялася, потираючи рукою місце пострілу.

— У тебе є ібупрофен? Голова болить.

Сергій зітхнув.

— Він допомагає при пострілах у голову?

— Він мені обезболить, а далі воно само пройде.

— Зрозумів. Зараз пошукаю.

Сергій почав шукати у речах обезболююче.

— До речі, ба’ — Продовжив він — Я тут на днях в інтернеті лазив, і знайшов дещо про Сокиринці.

Сергій передав ібупрофен Бабусі і та його взяла.

— Щось хочеш по ньому спитати?

— Про прокляття на «200 років за зраду». Ти чула щось про нього?

Вона запила таблетки.

— Я пам’ятаю, але не дуже багато знаю про нього. Можливо моє прокляття безсмертя і пов’язано з ним.

Сергій присів коло ба.

— Послухай ба’, можливо твій секрет безсмертя криється десь там, в Сокиринцях? Можливо нам варто туди з’їздити?

В страху обернулася Бабуся до нього.

— Ні! Я не хочу туди!

— Ч-чого?

— Я н-не хочу… Це страшно. Я не хочу! Не хочу! Не хочу це знову бачити! — Вона схопилася за голову — Тільки не це лице! Тільки не ці мамині скляні очі! Ні!

Сергій одразу обійняв Бабусю і погладив її по голові.

— Нас усіх розстрілювали на річці… Вона не була дуже глибока. Коли я прокинулася на березі, я бачила своїх родичів, що були розкидані по усьому берегу. Я намагалася знайти хоч когось із них живого, але все що я бачила — це скляні очі, як в ляльки, це було одне з найбільших жахіть, що я переживала у цьому житті. Ці всі очі в одну мить з гарячих, холодних, спокійних чи глибоких перетворилися на скляні… Усі вони. І з усіма, кого я знала, ці очі ставали такими ж. Я більше не хочу цього бачити не хочу, Сергійку! Не хочу!

— Я розумію тебе Бабусю, я розумію. Але… нам варто туди поїхати. Останні декілька років я бачу як ти страждаєш. Я ці 3-4 роки бачу лише в твоїх очах біль і жах. Я хочу щоб твій нескінченний жах закінчився. Ти не та людина що на це заслуговує. Ця нескінченна стежка повинна нарешті дійти до пункту призначення.

Марія сильніше схопилася за Сергія.

— А якщо ми не знайдемо той кінець в Сокиринцях?

— Я… не знаю. Це лише спроба. Ми можемо там знайти як і щось, так і нічого. Не можу нічого обіцяти. Але, ми хоча б спробуємо. Навіть якщо ми не знайдемо кінець там, можливо нам відкриються відповіді до того, як закінчити. Це все що я можу сказати. Тому, будь ласка бабусю — поїхали. Щось точно повинно бути.

Бабуся вийшла з обіймів Сергія і витерла очі.

— Для мене це дуже важко. Я знову це побачу… — Задумалася про це вона.

— Я не буду тебе змушувати їхати. Якщо ти не хочеш, то або я сам поїду, або взагалі закинемо цю ідею.

Сергій встав.

— Давай краще поїмо. Щоб ти хотіла?

— Я поїду. — Серйозно подивилася на Сергія Бабуся.

— Ти впевнена? Ти казала що не хочеш бачити цього більше.

— Я все ще боюся, але… — Подивилася вона на підлогу — Але якщо моя ситуація пов’язана з цим прокляттям, то відповіді повинні бути у Сокиринцях. Тому я поїду, хай як мені не боляче не було… Якщо пощастить — це буде останній біль у моєму житті. — Бабуся знов подивилася на Сергія — Я поїду, але мені треба трохи часу щоб підготуватися, добре?

— Добре. Коли будеш готова — скажеш мені. Але тепер скажи що ти хочеш їсти.

— Хочу картоплю з м’ясом.

***

Пройшов місяць з того моменту, як Марія погодилася поїхати до Сокиринців Після тієї розмови вона більше про неї не згадувала. Сергій вже переймався, що Бабуся знов злякалася туди їхати. Він хотів може спитати за це та переймався, щоб не надавити на неї. Бо Сокиринці для Бабусі були дуже травматичним досвідом.

Але вже у жовтні, коли вже хлинули невеликі морози, Бабуся зателефонувала до Сергія, сказавши йому що вона готова їхати. Вони домовилися поїхати на наступний день. Вже зранку наступного дня Сергій під’їхав на машині до її будинку. Вона стояла біля під’їзду. Побачивши Бабусю він був здивований її образом: Вона виглядала як дівчина з початку ХХ століття. Вона була вдягнута в білу блузку, чорний жилет, подовжений піджак і довгу бежеву спідницю з вишитими візерунками на ній, а на голові у неї був широкополий капелюх. Єдине що видавало її сучасність була сумочка, яка з ХХІ століття.

Бабуся зняла капелюх і сіла до автомобіля.

— Чого ти не сказала що ти вдінешся так? Я б карету замість машини взяв би.

Сергій і Бабуся посміялися. Сергій завів машину і вони поїхали.

— Так, я знаю, що одяглася дуже старомодно, але… Але зараз я їду у минуле. Я хочу почати з того місця, де почалася сторінка мого безсмертя. Тому я замовила в ательє цей костюм, по старій пам’яті намагаючись згадати яким він був. Саме у ньому я зустріла своє безсмертя і смерть усіх, хто мені тоді був дорогий. — Засумувала Бабуся — Чесно, мені найбільш за все подобаються саме ці наряди. Я не переварюю вашу сучасну моду, для мене це катастрофа. Люди неначе в один момент втратили будь який смак в одязі, і вирішили вдягати чорті шо

— Ти з іншого століття просто, Бабусь. Твоїм предкам теж здавалося, напевно, що ви подуріли з таким одягом як у тебе.

— Може і так. Але ви спростили все до неможливого. Ви пожертвували стилем і красою в одязі, заради його «зручності». Так само і архітектура здеградувала. Я пам’ятаю коли ще вчилася в Києві в 1910-х, боже яке це було красиве місто. А що зараз з ним наробили архітектори? Набудували уродських хрущовок, які треба вже давно позносити. Ці всі ЖК, теж абсолютно уродські, особливо десь в центрі. А ти на Поділ подивись, господи я вмираю кожен раз коли дивлюся що з ним наробили, та то жах! Київ з кожним роком ці архітектори-нездари тільки уродують!

— Тут питання більше до місцевої влади. Саме вони затверджують ці всі ідіотські проєкти з побудови ЖК. — Сергій зітхнув — І, на жаль, ніхто з тих, хто зараз обирає владу про це думати не хоче.

Бабуся притулилася до вікна.

— Ваше суспільство стало менше цінувати спадок, що їм дають їх предки. Ви думаєте що всі розумні, вам дали безкоштовну освіту, бібліотеки, інтернет, і тепер навіщо дослухатися до спадку? Що можуть сказати люди, які жили століття тому? Вони всі просто тупі консерви, які не хочуть нічого змінювати! В мої часи так само було, і це все закінчилося комунізмом. Тому Сергію, запам’ятай одне — ніколи не заперечуй свій спадок. Осмисли його, адаптуй під сучасність, але ніколи його не зрікайся. Бо зречення призводить до катастрофи.

***

Вся дорога до Сокиринців була дуже різною. Чим було далі від Києва, тим гіршою ця вона ставала. В деяких моментах дорога до Сокиринців була простою ґрунтовкою, що не йшло на користь Сергіївському Рено. Та попри це, Бабуся і Сергій їхали спокійно, і проводили добре час. Вони увесь час своєї подорожі розмовляли, Бабуся розповідала про ті хороші спогади з того періоду життя до 1918 року, і навіть ті щасливі і пам’ятні моменти, що йшли після нього. Бабуся з того місяця значно пожвавішала і повеселішала.

— Знаєш, мені ж доводилося заново проходити навчання в медах аж 2 рази по новій.

— Два рази? Ти ж могла б просто пройти перекваліфікацію.

— Дивно буде виглядати людина з дипломом Святого Володимира у 80-х роках, або у 2010-тих.

— Хе-хе, дійсно правда.

— Тому доводилося заново проходити це навчання. До того ж я завжди молода, тому в середовищі студентів не особливо виділяюся.

— Я ще здається читав про Павла і Григорія Білозерських. Це твої дід та прадід?

— Григорій прадід, а Павло прапрадід. Я їх не застала, бо вони померли ще до мого народження. Про них мені розказували мої бабця і мати. Вони були люди чесними, добродушними і відповідальними. Я надихалася ними, цією їхньою шляхетністю і обов’язком опікати тих, кому повезло менше. Тому я і стала лікарем, я хотіла бути схожою на них.

— Але хіба вони це робили не із-за прокляття? Можливо, не прокляли б Гната — то і не було б і їх потуг в цьому напрямку.

— Я не знаю чи дійсно вони це робили із-за прокляття чи ні. Але я хочу сподіватися що справа не тільки в ньому, а в чомусь більшому.

Тим часом навігатор показував те, що до палацу залишалося хвилин п’ять їзди.

— Знаєш, Сергійку, коли я думаю про минуле, я розумію що в ньому, навіть після того рокового року не було все так погано. У мене дійсно були ті щасливі миті з сімейством Скляренків, що мене прийняли після розстрілу, і у часи Хрущова я можу згадати позитивне, твого прадіда, наприклад, той час що я провела з друзями, родиною, і тобою, Сергійку І той борщик твоєї прапрабабусі… І поїзди до Одеси і Львову… Це все начебто… добре.

На секунду Сергій глянув на Бабусю, намагаючись не відволікатися від дороги.

— Це ж добре, хіба ні? Твоє життя не було сповнене тільки одним жахіттям. Є що згадати, те, що є лучиком світла в цьому темному періоді.

— Воно то так, але… Знаєш, Сергійку, місяць тому я тобі сказала фразу «Я з вісімнадцяти років живу у нескінченному жаху»?

— Так я пам’ятаю.

— Осмисливши своє життя я розумію — жахіттям стає щось тоді, коли воно не є нормою твого життя. Якщо б я жила нещасливо всі ці роки, жахіття просто б стало нормою, і я не так би страждала. Але ці всі миті щастя і оптимізму не дозволяли жахіттю вкорінитися у норму мого життя. Тому для мене все моє життя є нескінченним жахом — короткочасні проблески щастя і надії, і роки печалі і безвиході. Ось це є жахіттям.

— Тобто ти хочеш сказати що життя - це нескінченне жахіття?

— Я не це маю на увазі. У смертних людей життя завжди закінчується. На гарній чи сумній ноті, неважливо, але воно не триває нескінченно. Це навіть жахіттям не назвеш. Справжнє нескінченне жахіття, це коли ти переживаєш жах знову і знову і не можеш вибратися з цього круговороту., бо ти в найжахливіший момент свого життя не здатен навіть померти.

Сергій і Бабуся приїхали до воріт Сокиринського Палацу. Вхід до нього був відкритим. Вони вийшли з машини. Закривши її, Сергій направився до воріт, у той час як Бабуся застигла. Сергій звернув на це увагу.

— Щось не так, Ба’?

Споглядаючи в далечині той палац, що був за брамою, Бабуся проронила декілька сліз.

— Mama… Papa… ich bin zu Hause .

Витерши своїм платочком сльози, Бабуся пішла далі.

— Gehen wir, Serhiy .

«Вона навіть забула що я не розумію німецьку. Але схоже вона хоче щоб я йшов за нею» — Подумав Сергій.

Бабуся і Сергій йшли далі в глиб паркового комплексу. По сторонах від них височіли хвойні дерева, а за деревами вишикувалися кущі.

— Це дійсно… Це воно. Стільки спогадів про це місце. Прогулянки тут з братами, сестрами, друзями, випадковими гостями. — Вони підійшли до кущів — Пам’ятаю як ці кущики вистригали садівники, і Papa постійно скаржився на них, бо вони недостатньо добре їх вистригали. Він зрештою змінив кілька садівників, і так не був задоволений, залишивши того останнього садівника, що ними займався у спокої. — Бабуся провела по них рукою — Бачучи ще як вони поросли, він би вже руки повиривав тим, хто опікується цим Палацом зараз.

— Як на мене прапрапра… Карочі Papa був трохи схибленим на цих кущах. Навіщо було настільки задрачувати садівників?

— Маєш рацію. Він дійсно на цьому був besessen . Але і зрозуміти я його теж можу — він дуже любив це місце. — Бабуся повернулася до будівлі палацу — Ми всі дуже любили цей палац… Я не знаю як вийшло це у мого прапрадідуся. Це місце було доволі шумним. Тут були і театральні виставки, і бали, і різні розкошні прийоми. У нас було багато гостів. Але одночасно, в цій шумній обстановці ти завжди міг знайти тихе, спокійне місце, щоб залишитися сам на сам зі своїми думками, подумати, помріяти, поплакати. Цей палац сам по собі був певною ідилією, неначе раєм, в яку ти повертаєшся щоб знайти перепочинок і спокій. Тому ми так його любили, і завжди любили сюди повертатися.

Сергій звернув увагу на сам палац. Здалека він був схожий на типового представника ампіру. Він був мармуровим, двоповерховим, прямокутної форми, з великим зеленим куполом у центрі і на другому поверсі прикрашений античними колонами, на першому — арками.

— Підемо подивимось ближче. — Сказала Бабуся.

Вони наблизилися до палацу. Звернувши увагу на фасад палацу Бабуся одразу засумувала. Палац був пошарпаний. Не було видно, що за ним особливо доглядають. Мармур від колон частково повідбивався, сама будівля була також не в найкращому стані. Додатково до не краси цього палацу прибавлялися жахливі совєтські грати у вікнах, які поганили і без того частково пошкоджений фасад будівлі.

Марія схилила голову і стиснула кулаки.

— Вони відібрали наші життя, наші статки, наш райський острівець у цьому поганському світі… Заради чого? Щоб мої батьки, брати та сестри валялися в глибині Утки, я страждала від свого безсмертя, а цей розкішний палац перетворювався на руїну?! — Підняла голову Бабуся і у весь голос закричала — ЦЕ ВСЕ КОШТУВАЛО ЦЬОГО БЛЯТЬСЬКОГО СОЦІАЛІЗМУ?! — Сказала вона останнє речення німецькою.

Бабуся впала на коліна і заплакала собі в платок. Через неї було нерозбірливо чути якісь образи. Сергій нічого не сказав Бабусі, він лише став на коліна, і взяв її за плече. А тим часом біля них проходив сірий кіт.

— Няв.

Бабуся прибрала хустку і подивилася на кота.

— Няв.

— Здається… я його вже бачила.

— Бачила? Цього кота?

— Няв. — Кіт пішов в сторону лісу.

— Ідемо за ним. — Піднялася Бабуся і пішла за котом.

Сергій встав і пішов за нею.

— Кіт як кіт, ба’. Я не впевнений що коти можуть жити 125 років, не думаю що він тобі чимось допоможе!

Але Бабуся просто ігнорувала Сергія. Вона йшла за тим дивним котом далі. Кіт все більше прискорювалися. Вони зайшли на заднє подвір’я палацу, звідки відкривається крутий схил до низу. Спіткнувшись об камінчик, Бабуся одразу полетіла вниз по крутому схилові.

— Бабусю! — Погнався за нею Сергій.

Бабуся пролетіла майже 300 метрів і вдарилася об дерево, що стояло на її шляху. Через певний час до неї підбіг Сергій. Віддихуючись, Сергій сказав:

— Бабусю, що ти робиш?!

Бабуся встала, наче нічого і не було, але по її лицю видно, що їй боляче.

— Той кіт… Я його бачила в той момент, коли мою сім’ю розстріляли.

Все ще віддихуючись, продовжив говорити Сергій:

— Як це… Безсмертна бабуся… і безсмертний кіт? Та ви дійсно прокляті, інакше це не назвеш.

— Я не проклятий, я є прокляття.

Сергій шоковано обернувся. Він там побачив лише кота, що розмовляє. Бабуся також подивилася в його сторону.

— Хто… це… Кіт?

— Я не звичайний кіт. Я — козак-характерник.

У Сергія і Бабці ще більше вилізли очі від такого повороту.

— Т-ти… той самий к-козак, що прокляв Білозерських?

— Так. Це був я. Моє ім’я — Мирослав.

— Але чому ти кіт? — Спитала Бабця.

— Ваш далекий-далекий предок — Гнат Білозерський, зумів вбити мою людську подобу. Однак ми козаки-характерники маємо дві подоби — людську і котячу. Тому я залишився жити котом, не втративши своїх магічних здібностей.

— Навіть якщо припустити, що тебе так давно вбили… То як ти зміг пережити стільки років в подобі… Кота! Коти стільки не живуть! — Спитав Сергій.

— Ми козаки-характерники — чаклуни. Кожен з нас долучався до чаклунства з різною метою. Для мене це була одержимість, і я поставив собі за ціль збирати усі чари, якітільки може існувати в цьому світі. Однак, мій час був обмеженим людською і котячою природою, а чарів безсмертя як таких не існує.

— Н-не існує? — Шоковано сказала Бабця.

— Не перебивайте, паночко. Так ось. Самого чару на безсмертя не існує, однак існує комбінація чар часу і захисту, які я зміг поєднати разом і вивести це саме «безсмертя». Звісно, в ньому були свої діри, якими і скористався Гнат Білозерський, вбивши мою людську подобу колом у серце. Хто ж знав, що на дерев’яний кіл потрібні окремі чари… Але все ж, завдяки уповільненню старіння і захисту від усіх можливих речей, я зміг винайти чари «Безсмертя», тому я до сих пір живий, і жити буду довго.

— І моє безсмертя… Це твоїх рук справа?! — Гнівається Бабця.

— Так, Маріє, це я зробив тебе безсмертною.

— Я згодна що Гнат Білозерський був скотиною і подонком! Але коли я росла, про нього вже навіть нічого і не знали мої старші предки! Чому я відповідаю за його злочини?!

— Ти і не відповідаєш за них.

— Щ-що?! Але ж безсмертя…

Мирослав зітхнув.

— Розумієш, Маріє, з прокляттям все складніше. Я дійсно прокляв ваш рід на 200 років, і це прокляття як раз сталося. Але твоє безсмертя — це не дія прокляття.

— Не прокляття? Тоді… Ти сам зробив її безсмертною? Але для чого? — Спитав Сергій.

Мирослав засумував.

— Коли я проклинав Гната Білозерського, я був впевнений що його потомки будуть такими самими такими самими жорстокими, безжалісними скотинами як і він. Спадок Гната Білозерського — це вбивства, мародерство, і злісна зухвалість. Що може передати своїм потомкам така людина? Нічого хорошого. Тому я і прокляв вас на 200 років. Але дещо сталося…

Кіт повернувся до палацу, що виднівся із-за пагорба і дерев. За ним подивилися туди Бабуся і Сергій.

— На місці цього розкішного палацу стояла брутальна і страхітлива фортеця. Вона вводила жахіття на підданих, і була доказом брутальності і жорстокості влади Білозерських. Але зараз ви бачите цей розкішний палац, а сам він прикрашений садом і парком. Відбулася зміна мислення. Павло Білозерський — далекий потомок того Гната, приніс з собою милосердя і послабив ставлення до підданих. Він ніколи не був жорстоким, а особливо ніколи і мародером не був. Тому він зніс ту страхітливу фортецю, і побудував новий палац. Цей палац був символом змін.

— Якщо врахувати те, що спадок Гната Білозерського був таким поганим, то як таке сталося? Він просто відмовився від нього?

— Я не впевнена… Я бачила картини Гната Білозерського, коли ще жила у палаці. Якби він би відмовився від нього — я думаю, і я б його на картинах не бачила.

— Все правильно — сказав Мирослав — Павло Білозерський не відмовився від свого спадку — він прийняв його. Павло, а пізніше і його син Григорій, виросли благородними і милосердними людьми. Звісно їм не подобався спадок їх предка. Але вони не стали відмовлятися від нього. Зрештою, саме завдяки Гнатові Білозерському, вони здобули такий вплив. Але Павло і Григорій направили цей вплив, владу і гроші у правильне русло. Вони будували школи, були меценатами, відносилися до селян поблажливо, а Григорій був одним з авторів ідеї про заборону кріпацтва в імперії…

Кіт повернувся до Бабусі з Сергієм.

— Я не хочу сказати що це були святі люди, але… Я став сумніватися, чи дійсно вони заслуговують на те прокляття, яке я дав їхньому предку сто років тому. Але тут загвоздка була в тому, що це прокляття було таким, що його зняти було неможливо. Пробачте мені, я намагався знайти спосіб, я пробував усі можливі засоби… Але я не зміг його зняти. Вибачте.

Бабуся була абсолютно темною. У своїй голові вона неначе боролася з тим щоб накричати на кота, і розумінням того, що це саме Гнат винний у тому, що це прокляття взагалі обрушилося на її родину.

— Так чому Бабуся все ж безсмертна? Я не розумію.

— Коли підійшов час виконання «прокляття» я не знав що мені робити, щоб врятувати Білозерських від більшовиків. Я хоч і знавець магії, але в котячій подобі я не настільки сильний щоб захисти усю родину. Тому єдине швидке рішення яке я зміг придумати — це зробити когось з них безсмертним. Щоб він чи вона передали спадок Павла і Григорія наступникам, і цей їхній спадок зберігся.

Бабуся плаче.

— То виходить, це було не прокляття, а твоє «милосердя»? Навіщо ти це зробив?! Я із-за свого безсмертя зазнала стільки страждань, що не осилити ні одній людині не вийде! Це безсмертя гірше за те прокляття, що ти наклав на мою родину! Я бачила перед собою життя нескінченного жахіття, без шансу на щастя! Краще б ти просто дав би мені померти там! Тою зимою, коли нас розстріляли біля Утки!

Кіт схилив голову.

— Я ніколи не хотіла щоб мене рятували! Я хотіла жити нормально, можливо б, я прожила коротке, але щасливе життя! А не життя сповнене жахіть!

— Я не знав про те, наскільки темні часи настають. Вибачте.

— Я могла не страждати всі ці роки, а просто померти! Потонути в річці, з’їденою рибами! Але через тебе я була змушена терпіти ці всі страждання!

— Бабусю! Зупинися! — Сказав Сергій.

Бабуся шоковано подивилася на Сергія.

— Я знаю скільки страждань ти пережила. Я знаю наскільки тобі це все болить. Але будь-ласка — не кричи на цього кота. Він лише робив те, що вважав правильним. Він точно не хотів тобі зла. Але також… Я б не хотів щоб ти померла.

— Розумієш, але не хочеш щоб я померла… Значить ти нічого не розумієш!

— Ні, я розумію. Якби ти померла — не було б того всього жахіття, що ти мала. Так. Але і хорошого б теж нічого не було б.

— Га?

— Якщо б ти померла, була просто пустота, не було б нічого. Не тих смішних історій з родиною Скляренків, не тих вечорів з моїм прадідом, не тих одеських сонячних пляжів, чи того нічного сніжного Львову про який ти розповідала. Не було б того борщику, що варила моя прапрабабця, не було мого діда, і радісних, і смішних моментів пов’язаних з ним. Не було і батька, і мене, з якими у тебе теж є радісні і веселі спогади. Багато з того веселого і радісного, що було у твоєму житті б не існувало. І у нас у всіх є з тобою гарні і веселі спогади. Ти сама сказала — щось стає жахіттям тільки тоді, коли тобі є з чим порівнювати, інакше б ти так не страждала. Я не хочу сказати, що твоє життя не було жахіттям. Було, ще і яким. Але воно також було сповнено і гарними, і веселими моментами, які не перекриють того жаху, одначе — вони були. Але без тебе не було б ні сліз радості, ні сліз горя.

Бабуся, все ще плачучи, слухала Сергія.

— Це… правда… Але… якими б вони не були… Хороші, я все одно прийду до жахіття, яким би радісним і веселим не було минуле.

— Тому і існує смерть. Вона забирає людей і щасливими, і сумними, щоб людина не проходила через нескінченну петлю жахіття. Твоє життя затягнулося, треба зробити щось щоб це закінчилося. — Сергій повернувся до кота. — Хоча я не хочу звинувачувати тебе, але це ти заварив цю кашу. Тому скажи нам, чи є спосіб позбавити її цієї магії?

— Я можу спокійно позбавити «безсмертя» Марію. Однак вона все одно не помре прям тут і зараз. Просто стане можливим нанести їй шкоду, у тому числі смертельну шкоду. Також вона почне старіти, як звичайна людина.

— Зроби це. — Сказала Бабуся.

Кіт став говорити якісь незрозумілі церковнослов’янські слова, і з нього вилетіли два промені — помаранчевий і синій. Вони врізалися в Бабусю, яку ці промені трохи підштовхнули, і розлізлися по всьому її тілу, допоки не зникли.

— Я зняв чари уповільнення старіння і захисту. Тепер ти можеш померти як звичайна людина.

— Ти можеш мене вбити?

Сергія це трохи збентежило.

— Ти хочеш прямо тут померти?

— Щоб Сергія не посадили, я можу тебе вбити. Так само чарами.

Бабуся задумалася.

— Тоді нехай мене вб’є кіт. Але не тут. Йдіть за мною.

Марія пішла лісовими хащами. За нею пішли Сергій і Мирослав. Пробираючись через лісові хащі і витоптані ґрунтові доріжки, все більше виднілося дві речі — Класицистична Ротонда. Однак Марія не звернула на неї жодної уваги. Вона попрямувала до іншого місця яке також виднілося — до річки.

— Ця річка називається Утка. Саме тут відбувалися страти більшовиків.

Вони троє підійшли до берега річки. Там також був причал. Марія зайшла на нього, і сказала:

— Тут я зустріну свою смерть. Тут загинула вся моя родина. Тут я повинна була загинути, але не померла. І повернувшись сюди через сто з чимось років, я хочу возз'єднатися з ними. Я прожила довге життя, але мій час давно відбув. Час нарешті їх побачити.

Кіт став навпроти неї на березі моря.

— Ти впевнена у цьому, що хочеш завершити все тут?

— Так, я хочу.

— Ти готова?

Бабуся трохи замешкалась.

— Стій, я дещо не зробила важливе. — Вона подивилася на Сергія — Сергійку, дякую тобі. Дякую за все те, що ти зробив, що ти робив для мене, і що робиш навіть зараз. Ми ще не скоро зустрінемося, але ти зробив для мене найбільше за всіх, кого я мала у своєму житті. Ці моменти коли ти приїжав, втішав мене і піклувався про мене — були не багаточисельними хорошими спогадами з мого життя. І те, що ти зробив, довів мене до Сокиринець, де нарешті я зможу позбавити себе цих оков життя… Дякую. Це дійсно мій щасливий момент.

«Ніколи б не подумав, що людина аж настільки буде радуватися своїй смерті…» — Подумав Сергій. Сергій відчував одночасно і певне полегшення за долю Марії, але одночасно, йому і було боляче її втрачати. Його прабабуся була однією з найцінніших людей, що залишилася у нього, і він ніяк не хотів її втрачати. Але розуміння того всього жаху, який пережила його Бабуся — змушувало його мовчати про те, щоб Марія залишилася. Він стояв у ступорі, не розуміючи що йому робити.

— Дбай про спадок… Спадок Павла, Григорія… Мій спадок. Не дай можливості в нашому родові знову перемогти Гнату. На цьому у мене все — Повернулася вона до Мирослава — Я готова.

— Тоді я починаю.

Мирослав став говорити церковнослов’янською, у той час як Сергій вийшов зі ступору.

— Бабусю! Ти ніколи не повинна мені дякувати, я лише робив для тебе те, на що ти справді заслуговувала!

Тим часом Сонячну погоду перекрили майже чорні хмари. Почало гриміти, з неба полився сильний дощ.

— Я вбережу ваш спадок, я не дам перемогти Гнатові! Ніколи! Білозерські отримали право на життя, і я не змарную його!

Після останнього слова сказаного Сергієм, у Марію вдарила потужна блискавка. Вона засліпила Сергія, і як тільки він зміг знову побачити причал — його прабабусі вже не було. Погода після грози розсіялась, і Сергій зміг побачити, як тіло його прабабусі пливе по річці. Посміхаючись, що нарешті її страждання закінчилися, він одночасно і плакав, від утрати такої дорогоцінної для нього людини. Він впав на коліна і розревівся.

— Ти… не повинна була мені… дякувати… Я зробив так… Як мусив… — Схлипуючи, приговорював Сергій.