ВЕСНЯНЕ ДИВО

Одного дня на розі двох вулиць з’явився незвичної форми ліхтар. Він був схожий на годівничку на довгому стовпі. Ліхтар нетерпляче чекав на світанок, щоб хоч якось урізноманітнити своє самотнє життя. Його чудернацька голова допитливо визирала з-за рогу, коли вранці перехожі починали дибати вулицями.

Якось на ліхтар мало не наїхала вантажівка. Від страху вуличний мешканець перелякано замружив лампу-око і щосили закричав:

– Ой, лишенько! Рятуйте! Це чудовисько на колесах зараз мене розчавить!

– Як не соромно бути таким боягузом, – прогудів невдоволено електричний стовп, який стояв неподалік.

– Перепрошую, що потурбував вас, – уже тихіше озвався до нього ліхтар.

– Понастромляють таких, як ти, невігласів, шуму від вас на весь квартал та ніякої користі, – роздратовано гудів стовп.

А вантажівка промчала повз і врізалась у паркан. Присоромлений ліхтар важко зітхнув, проте після цього випадку щоразу перелякано здригався, щойно з-за рогу виїжджала якась автівка.

До ліхтаря часто навідувалися три ворони. Вони перепочивали на його шиї, прямуючи до міського скверу. Там пташки полювали на смачні недоїдки в смітниках та інколи ласували поживою, яку люди приносили для місцевих голубів.

Щоразу ліхтар неабияк радів нахабним гостям. Ворони зухвало каркали на перехожих, ніби кепкуючи з них. Перебирали діловито лапами і махали крилами, наче розправляли на собі блискучі чорні плащі. Ліхтар собі на втіху навіть охоче вигадав їм прізвиська: одна з них була Відьма, бо мала зле око.

– Ви лишень подивіться довкола – який безлад, це жах, жах! Так би й перетворила цих людей на гусінь та з’їла. Це ж треба так занапастити квартал. Набудували казна-чого! – обурювалася вона через нову забудову.

Другу ворону ліхтар нарік Герцогинею, бо та була надто поміркованою.

– Вгамуйся, сестро, не личить тобі, пташці з поважним родоводом, перейматися такими дурницями, – заспокоювала вона Відьму.

А третю ліхтар охрестив Кларою, ця дуже любила блискучі предмети і найголосніше каркала:

– Ах, яка гарна брошка в тієї пані, от би мені таку. Ах, яке вишукане люстерко витягла її подруга із сумки…

– Ти б краще не заздрила та не ловила ґав, а метикувала, як їх украсти, – навчала її Відьма.

– Ох, сестро, хіба можна таке радити? Це ж злочин! – втручалася Герцогиня.

Так ворони зазвичай гомоніли поміж собою, проте інколи були мовчазними, бо тримали у дзьобах поживу. Якось Герцогиня незграбно зронила горіх, і той причаївся у траві біля ліхтаря. Пташки пересварилися поміж собою, бо Відьма того дня найвдаліше поживилася у сквері, лякаючи голубів і не поділившись із сестрами. Тож Клара з Герцогинею зосталися голодними.

З часом біля ліхтаря з’явився паросток, який щоднини ріс і дужчав – то був молодий горіх. У негоду він благально простягав віти до ліхтаря, шукаючи порятунку. А електричний стовп, спостерігаючи за ним, понуро хитав дротами під вітром.

На горіх прилітали поцвірінькати горобці. Вони жили зграйкою в місцевому сквері та інколи неохайно доїдали свою поживу на горіху. Одного дня сірі птахи ласували зернятками з огризків яблук.

– Як же вчасно той хлопчина покинув на лавці недоїдки, – цвірінчав задоволено один горобець.

– Так-так! Ці зернятка з яблука – така смакота. Ой, зронив! – занепокоєно озвався інший.

Так через певний час побіля горіха і ліхтаря виросла маленька яблунька. Вона несміло позирала на них, прагнучи захисту. А ліхтар радів зеленим малюкам, і коли ті засинали, то шепотів Усесвіту вдячність за появу маленьких друзів.

Якось весняної днини біля ліхтаря зупинилась вантажівка. І вуличний мешканець налякано знітився:

– Ой, як же близько це чудовисько на колесах!

– Воно ж не рухається, чого ти панікуєш, – дорікнув йому електричний стовп.

А з вантажівки повиходили люди з лопатами і почали завзято копати. Яблунька сполохано затрусилася, а горіх із цікавістю спостерігав за людьми, які згодом квапливо поїхали. І за кілька тижнів довкола ліхтаря з’явилися рясно посаджені паростки. Щоразу після дощу вони міцнішали і зрештою розцвіли прекрасними квітами. На те диво прилітала зачудовано погледіти зграйка горобців. І ворони вже не сварилися, перепочиваючи на ліхтарі. Герцогиня кланялась дивовижним квітам:

– Неймовірно кар-красиві! Такі яскраві кар-кольори!

Відьма ворожила по них – чи буде вдалим день:

– Три пуп’янки жовтих тюльпанів ще не розквітли, тож сьогодні нам не пощастить у сквері з поживою.

Клара натомість щодуху каркала-прославляла людей, які засадили клумбу:

– Хвала тим дбайливим рукам, які посадили таке диво!

А ліхтар гордовито-тихо тішився тим, що відбувалося довкола. Він щасливо засинав проти ночі, як і зазвичай, шепочучи вдячність Усесвіту. Адже нині його життя було сповнене друзів, спокою та краси.