жменя втрачених казок

Ніч перетворює місто на океан, у якому, наче яскраві риби, плавають сни. Вони плинуть містом неквапом, недбало ворушачи плавцями, і заглядають у вікна, вишукуючи своїх людей.

Місто затоплює тиша, в якій воно тоне, розслаблене і зачудоване.

Тиша панує над світом. Не ворухнеться й листочок. Лише по той бік хмар, що поснули над містом, сліпучий, далекий, безжальний, світить у повні Місяць.

Хмари пливуть так повільно, що, здається, не рухаються. Та якщо дивитись уважно, можна помітити, як вони міняться, граючи формами.

Втім, я дивлюсь не на них.

Я чатую на сни.

Я запускаю сонні бульбашки.

Сни ловлять їх ротами, і, акуратно втягнувши, задоволено плямкають.

Наївшися бульбашок, сни розпливуться до своїх людей, насняться їм — і люди, що прочинять сьогодні уві сні двері до інших світів, не знаючи того, прокладуть для мене мережу.

* * *

Вечірнє місто вільно розкинулося у промінні низького сонця стонадцятьма холмами й балками понад морем, недбало струшуючи, наче з сигарети попіл, від причалів яхти й катери. За прихованою купами дерев променадою надбережжя дихало і буркотіло море. Над ним розлягався гамір далекого порту, різкі крики мартинів та сигнали з плавучих засобів. Передвечірня млость стишувала місто, віддаляла денний клопіт та кликала до води.

Тож не дивно, що врешті я закрив ставшу геть нецікавою книгу, неквапом пройшов кілька кімнат, вийшов на галерею, згадав, що не взяв гаманця, повернувся по нього — і нарешті таки опинився на вулиці, за парканом будинку. Я ще не знав, куди саме піду, та зараз це й не важило.

Вапнякові плити старого тротуару змінилися на асфальт. Дрібні камінці, замішані колись в асфальті, були відчутні крізь підошви. За цим відчуттям можна впізнати декілька міст певного регіону та певного часу. Не всі вони приморські, є такий асфальт з напівкоштовною галькою й у містах у далекім степу, майже на межі Сутінкового степу. Згадавши про Сутінковий степ, відчув, як за шиворот сипонуло морозом, і посміхнувся. Після останніх пригод все ще почувався не зовсім здоровим та наче не зовсім вдало прокинувся, і кожне відчуття здавалося дрібною іскрою у трансцендентній пітьмі.

Часом торкаючись балюстради, я спустився на бульвар довгими колінчастими білими сходами з поворотами та площадками. Прикро, та не пам'ятаю, як вони називаються. Половину назв вулиць згадати не можу. А може, й більше, ніж половину...

Пройшов тінистим майже пустельним бульваром трохи вгору, перейшов на вуличку, від якої короткий спуск ще одними — недовгими, та широкими — сходами вивів мене до парку понад надбережжям. Яке ж благословення, що я зараз — у цьому місті, і що у ньому стільки дерев!..

Під повіками повільно спалахнув білий вогонь.

Це тільки здається, що мати Білий вогонь — сила. Ні. Білий вогонь не сила. Але треба багато сили, щоб із ним співіснувати. Не думайте, що є люди, які його підкорили. Це неможливо. Так само, як неможливо підкорити зорю.

Та можливо самому бути зіркою. За певних умов.

Беззаперечно: «бути зіркою» та «за певних умов» — не дуже поєднується. Колись я... подумаю і про це.

Далі буде